На фото: ПАНОРАМА МІСТА.Ліворуч – Миколаївська церква, яку місцеві мешканці жартома називають «п’яною» – за оригінальну архітектуру башточок
Штовхаю сецесійні двері якогось під’їзду й бачу під ногами антикварну кахляну плитку, на якій мільйони підошов не стерли чіткий напис: Leon Schrenzel. Czernowitz, – знак австрійського майстра декору епохи модерн Леона Шренцеля. Що характерно, австрійські кахлі виглядають значно «молодшими» радянських, які вже пощербилися й покришилися.
Блукати Чернівцями – цікава атракція. Коли відійти кількасот метрів від центру, можна побачити, так само як у Львові, що з-під старої штукатурки де-не-де проступають написи латиною: назви крамниць, реклама з позаминулого століття. А на цеглинах деяких будівель нескладно прочитати напівстерті літери монаршого прізвища Habsburg.
Вулиця Ольги Кобилянскої виглядає елегантно: ошатна, з новими лавами посередині, модними вітринами й рестораціями в будинках світло-блакитної або рожевої гами. Деревця за ґратками убезпечені від зазіхань вірогідних варварів, яких, проте, не спостерігається. «Ніцшеанка» української літератури, «буковинська орлиця» Кобилянська могла б пишатися цією вулицею, яка зберігає чимало «цісарського», аромат Європи. Чудова й будівля Ратуші – з цього року чернівецька мерія обіцяла запровадити платні екскурсії на неї.
Мабуть, жодне місто Австро-Угорської імперії не докладало стільки зусиль, щоб наслідувати Відень у модерній моді, архітектурі, щоденному житті, як Чернівці. Це не минуло безслідно. Ностальгія щодо тодішнього герцогства Буковина, водночас ліберального й шляхетного, хвилює місцевих романтиків. Відчуття своєї європейськості в чернівчан в’їлось у ментальність, мов старі німецькомовні клейма на кахлях.
Навіть стоматологічна поліклініка на вулиці Головній нагадує костел. Може, колись ним і була. Тепер про муки грішників нагадує хіба бормашина, а про небеса – готична башта.
Утім, ось іще: герб міста Назарет, батьківщини Ісуса. Його вмуровано на центральній площі у бруківку – поміж інших гербів міст-побратимів Чернівців.
Побратимство зі Сходом – духовне, з Заходом – ментальне й матеріальне. Воно – в архітектурі, в топоніміці, в місцевих деталях побуту… В Чернівцях аж настільки присутня Європа, що минулого року тут нелегально переховувався якийсь бос італійської мафії. Буковинські міліціонери вирахували його й передали Інтерполу.
Але в усьому чітко проглядає українська свідомість буковинців. Тарас Шевченко навпроти міської ратуші дивиться на вулицю, яка називається Головна. А за СРСР була… здогадайтеся. Звісно, Леніна. Чернівецька міськрада, лукаво не мудруючи, вирішила проблему, об яку ще довго ламатимуть мізки в інших населених пунктах країни. Кінотеатр ім. Івана Миколайчука й палац кіно ім. Ольги Кобилянської, перукарня «Легінь», салон мобільного зв’язку «Слухавка» тощо – природні назви, що роблять прогулянку Чернівцями психологічно дуже комфортною.
Уздовж вулиці братів Руснаків у підвалах міститься кілька кав’ярень із інтер’єрами не гіршими за львівські. Каву, щоправда, готують де як пощастить: віденські рецепти знають не всюди.
На площі біля філармонії, в якій концертував колись Микола Лисенко, доречно пригадуються ті, хто вийшов із «краю Черемоша й Прута» на ширші естрадні обшири. Композитор Володимир Івасюк створив тут один із перших українських рок-гуртів – ансамбль «Буковина» й написав кілька хітів для Софії Ротару, відомої тоді хіба в студентських колах. Звідси стартували до столичної естради Лідія Сандулеса, Ані Лорак, Ян Табачник. Та й нові яскраві світила час від часу запалюються, зокрема й завдяки фестивалеві «Червона рута», який має чернівецьку генеалогію.
Теологія й кібернетика
Університет ім. Юрія Федьковича. Здаля схожий на якусь фортецю, а зблизька – окреме чимале містечко, де колись була резиденція буковинського митрополита, згодом – Теологічний інститут. Темна цегла будівель не вкрита косметикою тиньку й зупиняє погляд аскетичною фактурою стін.
Заходжу до церкви Трьох Святителів. У храмі лунає спів півчих. Голоси молоді – це, звичайно ж, студенти. «В нас солісткою естрадного оркестру Чернівецького університету колись була й Софія Ротару», – хвалиться хористка Іванна, слухачка теологічно-філософського факультету.
«Тут білоруси нещодавно знімали фільм про Франциска Скорину», – додає Анжела, співробітниця університетського туристичного центру.
Дух середньовіччя й сучасності поєднується в університетському містечку невимушено й переконливо. Колись, ще в 1960-ті роки, Іван Драч вивів цю церкву в «Баладі про кібернетичний собор». Бо на зорі розвитку української кібернетики в університеті діяла кафедра електронної обчислювальної техніки, а в храмі стояла велетенська, на півприміщення, ЕОМ. Вона тоді здавалася Драчеві апофеозом науково-технічної думки, насправді ж виявилась одним із динозаврів, які швидко вимерли від нашестя портативних персональних комп’ютерів.
Біля університету – скверик із монументальною головою – пам’ятником Сидору Воробкевичу, навколо якого дві бабці з собачкою жваво намотують кола моціону. Розпитую їх про ЕОМ у храмі. Вони підтверджують, що так і було, а ще – працював у Чернівцях на повну силу завод «Електронмаш». Його приватизували. «Тепер там торгово-розважальний комплекс, дорогі супермаркети, зали для гри в боулінг», – зітхає одна з бабусь. Проте факультет комп’ютерних технологій в університеті залишився. Однак на ньому тепер віддають перевагу не «залізу», а софту.
Поки спілкуємося, крізь вузеньку хвіртку велетенських червонокам’яних університетських воріт сунуть студенти. Чернівці – місто молоді: тут діє 18 вишів, учаться понад 40 тис. студентів – кожний шостий чернівчанин.
«Ізідоро!» – гукають батьки маленьку дівчинку, що грається в скверику. Розмовляючи з нею й поміж собою, переходять із українською на румунську, тоді на російську й знову на українську – непомітно й «муарово».
Таке враження, що румунів у Чернівцях не менше, ніж десь у Кишиневі (їх тут 4,5%. – Ред.). Навпроти синіх стін кінотеатру «Чернівці», колишньої хоральної синагоги, бронзовіє молодий романтичний Міхай Емінеску. Класик румунсько-молдовської літератури вчився тут у гімназії.
Хоча «під Румунією» Буковина перебувала недовго, лише два десятиріччя напередодні Другої світової, але й цей період, виглядає так, був не найгіршим в історії краю.
Молдованка Юліанія, з якою я запізнався в Румунському національному домі, а це неподалік ратуші, каже, що ще 1862 року в Теологічному університеті викладали румунську мову, тут видавали румунські часописи. А нині в Чернівцях діє генконсульство Румунії. Згідно з нинішніми румунськими законами, кожен, хто мешкав на Буковині до 1940 року, може отримати громадянство цієї країни. За 2009 рік цим правом скористалися більше 300 осіб.
Поруч із Румунським домом на Центральній площі – «Українська книга». Гвинтовими металевими сходами, що в кутку, піднімаюся з пані Юліанією на другий поверх, у літературну кав’ярню Literatur Café.
Тут затишно: кілька ажурних антикварних столиків, на яких лежать підшивки газет, стоїть портативна друкарська машинка, а у вікно заглядають молоді дерева. Створив Literatur Сafé громадський діяч і бізнесмен Олег Хавич. «Була думка спочатку відродити «Габсбург-кафе», яке раніше існувало на цій площі, – каже пан Олег. – Потім передумали – бо до Габсбургів неоднозначно ставляться в Європі».
Довелося рахуватись із такою опінією, хоч один із династії Габсбургів – ерцгерцог Вільгельм, як відомо, був симпатиком української справи й навіть носив псевдо «Василь Вишиваний». До речі, в Україні щойно постала доброчинна «Фундація Габсбургів», яку заснував ерцгерцог Карл фон Габсбург, онук останнього імератора Австро-Угорщини. Тож тут, у чернівецькій кав’ярні, вирішили таки залишити «габсбургский» куточок, де висить портрет монарха й картини з краєвидами Чернівців початку ХХ століття.
До ідеї, як з’ясувалося, мав причетність і відомий чернівецький письменник-антиутопіст Василь Кожелянко. «Коли я казав, що хочу заснувати літературне кафе, більшість скептично кивали головами – ну-ну, мовляв, – згадує пан Олег. – І лише Василь палко в це повірив, весь час смикав мене: мовляв, коли вже ми там посидимо?»
Літкав’ярня одразу ж по відкритті стала камертоном культурного життя Чернівців. Тут щовівторка відбуваються мистецькі імпрези. Виступають не тільки місцеві мистці. Наприклад, із Києва приїздив Сергій Пантюк, із Праги – Ігор Померанцев. Цивілізоване місто навряд чи уявне без отаких місць для богеми.
Та й літературна аура Чернівців сприяє. Для нас це – гніздо орлів і орлиць: Юрія Федьковича й Ольги Кобилянської, Сидора Воробкевича й Василя Кожелянка. Для більшості ж іноземців Чернівці – насамперед батьківщина німецькомовного поета Пауля Целана. «Це – потужна поетична особистість світового масштабу, – впевнений Петро Рихло, який перекладає Целана українською й вивчає його творчість. – Багато хто з туристів приїжджає до Чернівців саме заради Целана, особливо з Німеччини, Австрії й Швейцарії. А, наприклад, у Японії є товариство поціновувачів Целана, там – справжній його культ, – веде далі пан Рихло. – Японці видають науковий щорічник, присвячений нашому землякові, проводять конференції. Чимось він близький їм – мабуть, глибиною й зашифрованістю думки, сугестією».
Петро Рихло розповідає про ідею музею Целана або ж навіть Літературного дому, де була б представлена багатонаціональна література Буковини. «Думка давно ширяє в повітрі, вона самоочевидна. Наш мер Микола Федорук її підтримує. Тут же, крім Целана, творила ціла плеяда, гроно німецькомовних поетів – Роза Ауслендер, Альфред Ґонґ, Мозес Розенкранц, Альфред Кітнер, тобто була своя традиція, тож Целан з’явився не на порожньому місці».
Прогулююся вуличкою Целана біля невеликого пам’ятника поетові. За бронзовим обличчям модерново світить чи то крило, чи то місяць. На жовтих будиночках навколо поета настовбурчилися супутникові антени-тарілки. Він поїхав із Чернівців, щоб померти в Парижі – й повернутися сюди, до своїх, спомином і принадою для туристів.
На жаль, я в Чернівцях ненадовго. Від’їжджати не хочеться, хоча цуг (поїзд) на Київ уже чекає. І як же вишукано вітають пасажирів провідники потяга «Буковина» в синіх мазепинках, випускники Чернівецького залізничного коледжу! Бо в Чернівцях залізниця запрацювала ще 1866 року – раніше, ніж у Києві чи Харкові. Й вокзал тут ще того часу – чудовий віденський модерн. Так, цивілізація починається з вокзалів і якісних сполучень.
