Чотири дні поспіль у Львові тривав Міжнародний театральний фестиваль «Драбина».
6 ½ сезон (минулорічний вже готовий до виходу на сцену 6-ий фестиваль підкосила епідемія грипу) згуртував навколо свого гасла «Відчувати і думати!» близько трьох десятків театрів не лише з України, а й Литви, Польщі, Білорусі, Лівії – як аматорських, так і професійних, а також іменитих драматургів, режисерів, критиків, сотні театралів, формуючи широкий простір для спілкування про сучасний театр…
Окремі два дні цьогорічної «Драбини» були присвячені сучасній німецькомовній драматургії. Особливим гостем був добре відомий та шанований німецький драматург Мартін Гекманнс, який приїхав до України за сприяння Гете-Інституту в Україні.
Мартін Гекманнс – драматург-філософ із репутацією комедіанта, якого ще у 2002 році за версією журналe«Theaterheute» визнали найцікавішим німецьким драматургом. Нині ж він під словосполученням «успішний німецький драматург» ховається людина, яка написала 13 п’єс, які грають театральних сценах дванадцяти країн світу. А ще кілька років тому вистави за його п’єсами можна було побачити в одному сезоні одразу на восьми сценах Німеччини…
– Пане Мартіне, у чому, на вашу думку, секрет успішності драматурга?
– Не знаю. Я викладаю сценічне письмо в Берлінському університеті, де уже не перший рік триває дискусія про те, чи можна навчитися писати, чи існують правила… І якщо так, то чи все це нав’язування і пояснювання не заважає розкритися молодому автору. Як на мене найкращою енергією та поштовхом до творчості є злість. Я, до прикладу, почав писати наприкінці 1990-х і є сином революційного покоління 1968 року. Я часто зауважував, як мої батьки послуговувалися риторикою покоління 68-го, яка насправді була порожньою – і це мене дуже лютило. Як на мене, секрет доброї творчості – у поєднанні гніву з вразливістю і науки з цікавістю. Для автора, який старіє, важливо зуміти, наскільки це можливо, законсервувати свою лють. Я також з жахом остерігаюся самовдоволення, бо мені видається, що це найгірше, що може спіткати у творчості…
– Ви в Україні вперше. Те, що ви побачили у Львові за кілька днів фестивалю було для вас несподіванкою, чи ви так собі й уявляли нашу країну й це місто?
– Кілька фестивальних ночей я провів у пошуках пригод, заглядаючи у всілякі кнайпи, яких тут повно… Якось засидівся в одній із них допізна, і раптом там почали співати народих пісень!.. Я був шалено вражений, бо у нас в Німеччині якось не прийнято співати народні пісні у громадських місцях… Перед тим, у готелі, я став свідком несамовитої бійки… І у мене виникла думка, що все це, включно з тією бійкою, досконало інсценізоване для мене організаторами…(Сміється).
Що ж до країни, то у мене були певні історичні уявлення про Львів як місто, але не про його мешканців. Ця частина Європи для мене зовсім чужа, нова, незвична. Короткої екскурсії Львовом було досить аби зрозуміти, що це саме те місто, до якого варто приїхати спеціально, заглибитися, залишитися надовше… Львів, через свою бурхливу історію, внаслідок конфліктів, які виникали на цих землях, депортацій, екстермінацій, – має величезний драматичний потенціал. Можливо, це звучить дивно, але потужна драматургія народжується в політично-несприятливі часи. Порівнюючи ситуацію з театром в колишній НДР, в тій частині Німеччини де живу я: за комуністичної диктатури там був дуже цікавий театр. Натомість, нинішня об’єднана Німеччина коливається на хвилях політичного затишку. Життя в Україні жорстке, але, водночас, дуже молоде, зі всіма рисами, притаманними цьому стану… Я вражений вашою зацікавленою відкритістю до світу, особливо серед молоді… Мене вразила, зокрема прекрасна половина, яка презентує свою жіночність зовсім по-іншому, ніж у нас в Берліні. У нас плекають радше студентсько-стриманий стиль, а тут…
– А якою для вас повинна бути жінка на сцені і в житті?
– Різниця й справді суттєва. Що стосується життя, то я одружений, щасливий у шлюбі і щасливий батько. Натомість від акторки на сцені я сподіваюся життєвості та спроможності до перевтілення – це головні якості, необхідні для того, щоб бути хорошою акторкою. Проте для мене найважливішим є те, щоб актор – не має значення жінка це чи чоловік – вміли співтворити на сцені, а не лише були знаряддям у руках режисера.
– Написання п’єс – один із найскладніших у письменництві. Чому ви обрали саме драматургію?
– Все почалося випадково. Якось знайомий актор, якому подобалися мої філософські тексти, звернувся до мене з проханням написати щось спеціально для нього. Це була п’єса під назвою «Мабуть, мені хочеться до тебе торкнутися». Коли він поставив цей текст на сцені, мене зачарувала здатність слів оживати. Для мене це було фантастикою – мої слова живуть окремим від мене життям!.. Відтоді я й пишу саме п’єси. Як на мене, це цікавіше, ніж на місяці ізолювати себе від світу, пишучи довгі романи, які вимагають усамітнення й дисципліни…
– Ваші герої часто співають, музика у ваших п’єсах займає вагоме місце… Напевно, то спадок юності й молодості, коли всі хотіли стати Міками Джагерами? А зараз щось граєте?
– Звичайно, я, як і багато хто, у дитинстві мріяв стати рок-зіркою. Згодом заснував рок-гурт, у якому співав… Те, що я став драматичним автором – це лише довкільний шлях до юнацької мрії. Через писання п’єс, я прийшов до писання пісень… Ви навіть не уявляєте, наскільки швидко постає на сцені пісня – набагато швидше ніж текст! А пісня в театрі – це можливість пережити нові виміри музики, інший вид комунікації, дотику… Зрештою, рок-музикант має спільну рису з актором, – інсценування самого себе перед глядачем…
– Але схоже з віком ваша пристрасть до року трохи згасла…
– Свого часу я відкрив для себе Шуберта… Тож з віком мої смаки музичні стали консервативнішими…
– Чи існує мода в театрі? Маю на увазі конкретну моду – наприклад, на певні режисерські ходи, особливості сценографії… І як ви їх сприймаєте?
– Таке явище має місце. Важливою тенденцією у німецькому театрі є постдраматизм у писанні п’єс. Це відмова від тексту, як завершеної, єдиної наскрізної цілісності. Насправді ж тенденцій і мод у сучасному театрі є надто багато, щоб могти звести їх до одного знаменника. Ним може бути хіба оцей постдраматизм. Натомість, це не означає, що він виштовхав зі сцени інші добре зроблені п’єси, які заможна публіка охоче сприймає, ідентифікується із їхніми змістами чи дієвими особами…
– Чи треба бути азартним, бо ж писання п’єси – це інтелектуальна гра на межі ризику…
– Драматургійну діяльність можна окреслити як боягузтво, бо, свого часу, ще будучи студентом я спробував заграти маленьку роль у театрі. Вона була першою й останньою у моєму житті. Після цього я вирішив лише приписувати іншим, що вони мають робити на сцені. Так, драматург повинен бути азартним і відважним у думках – йому зовсім не обов’язково уявляти чи бути при цьому на сцені…
– Ваші п’єси йдуть на сценах 12-ти країн світу… Це неабиякий успіх для сучасного драматурга: театр – «старе» мистецтво, яке витісняється новітніми напрямками…
– Я бачив кілька іноземних постановок. Це завжди дуже несподівані переживання. Особливо чітко і виразно можна простежити несподіванки у місцях, де у мене, в оригіналі, є жарт. Дивовижно, наскільки по-різному у різних країнах глядачі реагують на ті самі речі…
– Веду до того, наскільки різними були підходи режисерів у постановках…
– Та що там говорити про світ – у Німеччині зустрічалися принципово різні вирішення! До того ж, мене не перестає дивувати, наскільки скоро у світі відбувається обмін новітніми театральними тенденціями, наскільки швидко якась театральна мова стає інтернаціональною. Однак, незмінним залишаються різні акценти. Власне, вони й виявляють національний характер постановки. У якихось країнах наголос робиться на меланхолійний аспектах, в інших – на комедійних… Думаю, справа у ментальності глядача, на яку орієнтується режисер…
– Яка в Німеччині середня тривалість життя вистав?
– Переважна більшість п’єс в Німеччині тісно пов’язана з актуальністю, тенденціями, соціальними подіями. Відтак, неважко передбачити, що термін їх актуальності дуже недовгий. Але це не означає, що немає авторів, у яких не було б бажання писати класичні речі. І драматургія останнього десятиріччя це підтверджує. Серед сучасних п’єс багато вистав має статус модерної класики, які роками не сходять зі сцени…
– Ви якось сказали, що вже не реагуєте на критику. Чому? Вам байдуже до вироків професійних театралів чи ця критика заангажована й непрофесійна?
– Найбільше паскудство у стосунках митця і критика, полягає в тому, що автор довго носиться з присудом, мучиться, не може забути прочитане у газеті чи журналі, а критик забуває про написане ним у той же вечір, коли написав неприхильний відгук на текст, якого навіть не прочитав. Це треба зрозуміти, й тоді стає легше жити…
– А критик у Німеччині це людина, якій дозволено писати все, що завгодно, відображаючи свій настрій, чи є механізми, які впливають на його діяльність?
– Театральний світ є досить маленьким, де всі всіх знають. У німецькій театральній критиці відчутними є тенденції творити театральну політику за допомогою своїх рецензій, що, наприклад, у кінокритиці відчутно набагато менше. Я знаю одне – при написанні п’єси, тобі абсолютно байдуже, похвалять тебе чи ні, бо ані те, ані інше не допомагає створити хороше речення…
– Практикуєте самоцензуру?
– Не те, щоб я не дозволяв собі щось сказати. Я не люблю надмірної показовості, це не моє. Я знаю, що існує певний розділ скандальних тем… Але мені не подобається форма надмірної провокативності, тому я не звертаюся до епатажу…
– Українська публіка не вміє розмежовувати похвалу від подяки. Оплески і вставання після вистави перейшли в норму незалежно від того, чи вартує аплодисментів побачене…
– У кожній країні нарікають на публіку по своєму. У Німеччині глядач дуже вибагливий. До того ж актори мають невимовно чуле вухо, яке добре сприймає всі відтінки аплодисментів. У нас практикуються такі речі, як крикнути «фу!» серед вистави, або просто вийти з залу. Крім того, німці дуже послідовний народ – спершу аплодують акторам, потім виходить режисер, а в кінці – автор. Відтак публіка має нагоду адресної подяки або ж навпаки.
Це ще й справа вікових категорій. У Німеччині театр – це традиційна розвага міщан, молодь туди вкрай рідко зазирає… Хоча сучасний німецький театр намагається привити цікавість й молодим людям, мігрантам, маргінальним групам через, наприклад, документальний театр. Коли до участі у виставах запрошують не фахових акторів, молодь з емігрантського походження, для того, щоб вони на сцені відтворили свій життєвий досвід…