Чи не найважливішим кроком в історії НАТО після холодної війни є повернення до колективної оборони як головного пріоритету на вересневому саміті в Уельсі. Але ухвалення таких рішень і адаптація до нових реалій – непростий процес, адже до Альянсу входять 28 країн, кожна з яких має власні політичні системи та внутрішньополітичні проблеми.
Процес прийняття рішень у НАТО був складним і раніше, коли йшлося про питання Лівії, Ірану й т. ін. А вони сприймаються як щось далеке. Тепер усе змінилося. Можливо, прогрес не такий помітний і повільність змін у якихось компонентах політики Альянсу викликає розчарування у країнах Балтії, Польщі… Але ми справді говоримо про те, як до нових реалій, зокрема гібридної війни, адаптувати оборонне планування, логістику, спільну інфраструктуру, а ще як поєднувати жорстку й м’яку силу. Крім того, обговорюємо, що варто робити після саміту у Варшаві: він бачиться таким собі дедлайном реалізації деяких зобов’язань, затверджених на попередньому – в Уельсі.
Сьогодні думка про те, що Україна має бути партнером НАТО, стає більш загальноприйнятною. Але приєднання до Альянсу не на порядку денному. Це питання часу. Оскільки на саміті 2008 року в Бухаресті ми давали Грузії та Україні обіцянки, яких не могли виконати, що зумовило значне розчарування в цих країнах, сьогодні члени НАТО висловлюються щодо перспектив Києва значно обережніше. Я переконаний, що з виконанням відповідних умов, зокрема щодо внутрішньої стабільності, членство України в НАТО стане більш технічним, ніж політичним питанням. У мене складається враження, що Альянс потроху вже звикає до думки про неї як про свого майбутнього члена. І здається, що це дуже позитивна тенденція. Президент Естонії Тоомас Гендрік Ільвес сказав тут, що 20 років тому ніхто на Заході не хотів бачити його країну в НАТО.
Читайте також: Сусідська незгода
Як і Словаччину. Але тоді натиснули США, хоча без рішення західноєвропейських членів процес не завершився б. Україна, як і Грузія, зараз у проблемнішій ситуації, бо для приєднання до Альянсу необхідно мати внутрішню стабільність без активних конфліктів на своїй території. А доки вони триватимуть, сказати важко. Але, окрім того, потенційні кандидати мають виконати базові умови на кшталт трансформації сектору безпеки. Фактично саме цей чинник був одним із зовнішньополітичних пріоритетів Словаччини стосовно України після Помаранчевої революції. Я тоді працював у Міністерстві оборони й частково займався цим питанням. Ми дуже серйозно ставилися до нього. Іншим пріоритетом була безпекова трансформація на Балканах. Потім через дальші проблеми Братислава відійшла від цих завдань. Однак трансформація сектору безпеки залишається критично важливою. Хоча нині, з огляду на те, як він деградував за останні роки, вважаю, що його швидше треба відбудовувати, а не трансформувати. На це потрібен час. І саме цим, певно, частково пояснюється обережність заяв європейських політиків щодо перспектив приєднання Києва до НАТО.
Що стосується допомоги Україні в реформі її безпекового сектору, то тут діють різні трастові фонди НАТО*. Але важливіше те, яку роль здатні відіграти країни на кшталт Словаччини: вони на відміну від західноєвропейських членів Альянсу мають свіжий досвід трансформацій і можуть бути дуже корисні Україні. Пригадую, як 1994 року, коли до влади в нас прийшов уряд Владіміра Мечіара (прем’єр-міністр, який відрізнявся авторитаризмом і якому закидали, зокрема, небажання проводити реформи та обмеження політичної опозиції. – Ред.), Мадлен Олбрайт сказала, що Словаччина стала «чорною діркою» в Центральній Європі. Минуло 20 років, і сьогодні ми в абсолютно іншому становищі. Так, у нас є проблеми, зокрема брак грошей, корупція, клієнтелізм, недоліки політичної системи та безробіття. Але, навіть попри все це й попри те, що декому не подобається жорстка лінія політики нинішнього прем’єра Роберта Фіцо, ніхто не піддає сумніву демократичні цінності чи демократичний шлях країни. А тепер скажу кліше: Україна зі свого боку мусить виконати домашню роботу. Нам не варто надто на неї тиснути, але маємо говорити, що дальша допомога буде за умови реформ.
Читайте також: Будапештський шлях мінських угод
Україна, зі свого боку, має компоненти безпекової інфраструктури, яких бракує нам тут. Один із них – засоби стратегічних авіаперевезень. У деяких країн Вишеградської групи цього компонента не існує. Іще одна перевага України – досвід у нинішньому конфлікті, адже інструменти боротьби в гібридній війні вкрай важливі й для НАТО. Ми зараз їх шукаємо, а ви уже працюєте із цими загрозами. Хай там як, Україні важливо нині залишатися на правильному шляху і набратися терпіння.
Тимчасовий чи постійний характер має російська загроза – предмет активної міжнародної дискусії. На моє особисте переконання, Росія нам більше не партнер – і це факт. Але залишаються якісь моменти на кшталт ядерної угоди з Іраном чи ситуації з Північною Кореєю, через які американцям складно сказати про росіян те саме, що кажу я. Однак предмет дискусії в полі зору багатьох лідерів, особливо великих західних держав. Сумніваюся, що на саміті у Варшаві вже офіційно заявлять: Росія більше не партнер, і її слід сприймати як противника, з яким ми розриваємо діалог. Нинішня «підвішеність» у відносинах між НАТО і РФ зберігатиметься ще довго. Але, якщо буде рішення про перегляд Стратегічної концепції Альянсу у відповідь на нові реалії, від нього сподіватимуться чіткого визначення нового статусу відносин із Москвою. Хтось вважає, що дискусію із приводу стратегічної концепції треба починати до саміту у Варшаві, аби там уже запустити процес її перегляду. Інші стверджують, що нова концепція не потрібна, бо і стара непогана. Багато в чому так воно і є. А поки що маємо чіткий меседж від заступника генсека НАТО Вершбоу, який повторює і багато інших лідерів: Росія більше не партнер. Хоча офіційно ще тримаємо запасні двері трохи прочиненими на випадок, якщо там щось зміниться.
———————————————————————–
*П’ять трастових фондів Альянсу спрямовані на модернізацію систем зв’язку й автоматизацію Збройних сил України, перепідготовку та соціальну адаптацію військовослужбовців, зокрема в зоні АТО, програму фізичної реабілітації поранених та протезування, реформу систем логістики й гармонізацію ЗСУ зі стандартами НАТО, а також боротьбу з кіберзлочинністю. Кожен фонд формують внески груп країн. Загальна сума фінансування на 2014–2017 роки – €10 млн.