Маленьке місто і велика література

Сербське місто Кікінда розташоване збоку від популярних туристичних маршрутів. Іноземець-мандрівник або опиняється тут випадково, або приїздить у певний час, зарезервований для щорічних фестивалів і святкувань. Путівники запрошують на осіннє Свято гарбуза (жителі рівнинної Воєводини жартують, що краще бачать околиці, коли вилазять на цей овоч), а також на «Совиний листопад»: Кікінда є одним із найвідоміших місць зимівлі вухатих сов. Кілька сотень (інколи до 700) птахів вмощуються щозими на деревах центральної площі. Знайдете ви й згадку про міжнародний симпозіум скульп­торів Terra й про виставку теракотових фігур просто неба. У туристичних довідниках, однак, навряд чи прочитаєте про, поза сумнівом, знакову для міста подію — Міжнарожний фестиваль оповідання Kikinda Short, який відбувся цього року вже водинадцяте.

Масштабно й затишно

28 червня 2016-го населення Кікінди збільшилося, і не лише на три десятки гостей, які з’їхалися сюди з усього світу. У місті на цей час оселився Дух Літератури. Якщо в першому Kikinda Short взяли участь 9 авторів, які представляли 4 країни, то цього року — 21 автор із 19 країн, дуже різних і часто дуже віддалених одна від одної: Албанії, Австралії, Боснії і Герцеговини, Канади, Хорватії, Куби, Фінляндії, Угорщини, Ізраїлю, Йорданії, Мальти, Чорногорії, Марокко, Норвегії, Румунії, Росії, Сербії, Шотландії та України. Програма фестивалю передбачає також гостя-несподіванку — ним став визначний прозаїк із Сербії Філіп Давид, книжку оповідань якого сподіваємося побачити невдовзі в українському перекладі. До речі, родина письменника має львівське коріння, і він охоче про це згадує.

Команда організаторів Kikinda Short невелика: менеджер Вера Папич, програмний директор Срджан Срдич, координатор Вишня Удіцкі та їхні асистенти, а також фотограф Бранко Маркович і господиня Маргіт Хорват. Програма фестивалю знайомить і з його друзями, серед яких літератори Мір’яна Джурджевич (Сербія), Марко Погачар (Хорватія), Еді Матич (Хорватія), Роланд Орчик (Угорщина), журналісти та літературні критики ­Ясміна Врбавац і Тамара Крстич (Сербія).

Читайте також: Синдром Паніковського

Серед учасників Kikinda Short і відомі світові письменники середньої генерації. Наприклад, австралієць Девід Брукс (1953), Саміха Алі Країс із Йорданії (1956). І зовсім молоді талановиті прозаїки, як-от Ілка Папп-Закор (1989) і Гал Шома (1992) з Угорщини. Наймолодшою учасницею фестивалю стала Єлена Маринков (1993) із Кікінди, перша книжка оповідань якої перемогла 2015 року в конкурсі ім. Джури Джуканова на найкращу збірку оповідань автора віком до 30. Але хоч би до якої вікової чи «вагової» категорії (йдеться, звісно, вагомість творчого доробку) належали учасники заходу, вони мали абсолютно рівні права та обов’язки: «зірки» та «літературна молодь» виступали разом, мали можливість прочитати однакову кількість творів і всі були нагороджені щедрими аплодисментами приязної кікіндської публіки.

Одна з особливостей Kikinda Short — у його організації та проведенні найактивнішу участь беруть не лише культурні діячі з сербських міст, а й колеги з Хорватії.

Письменники читали свої твори в оригіналі, а на двох екранах демонструвалися переклади сербською та англійською мовами. Не перекладали сербською тільки учасників із Боснії і Герцеговини, Хорватії та Чорногорії: їх публіка чудово розуміла. Крім читань у програмі фестивалю також дві панельні дискусії, які відбулися в белградському культурному центрі Grad («Місто») і стосувались актуальних тем: «Література в період кризи: міграції, сутички, капіталізм» та «Оповідан­ня в період цифрової техніки». Учасники першої з них озвучили своє бачення проблем, які стоять перед мистецтвом слова, а оскільки йдеться про представників країн із різними цивілізаційними традиціями та несхожим сьогоденням, дискусія виявилась особливо цікавою. Розмова велася англійською без перекладу — саме ця мова була однією з двох найпоширеніших на фестивалі. Іншою була «наша мова», як її іноді дипломатично називають носії мов, що колись становили сербохорватську (або хорватсько-сербську) мову, чи, згідно зі славістичними програмами багатьох західноєвропейських університетів, BCS (Bosnian/Croatian/Serbian). Ці мови переплелися з англійською на наступній дискусії. Модератор Лука Остоїч (Хорватія) говорив англійською, а учасниці Діана Матулич (Хорватія), Алла Татаренко (Україна), Майя Фельд­ман (Ізраїль) відповідали так, як їм було зручніше. Присутній на сцені сербський літературний критик Владимир Арсенич виконував у разі потреби функції перекладача. Поєднання різноманітних функцій узагалі притаманне стилю Kikinda Short. Літератор із хорватського Спліта, друг фестивалю та ведучий літературних вечорів Еді Матич зробив чудові фотографії, які передають атмосферу цього свята літератури. Директорка фестивалю Вера Папич, попри всі свої численні обов’язки менеджера, знайшла час спекти величезний шоколадно-вишневий торт, якого вистачило для всіх гостей, бо хорватський поет, друг фестивалю та його ведучий Марко Погачар дуже любить саме цей десерт… Коли літак спізнювався і приземлявся в Белграді вночі, організатори забирали письменників-іноземців до себе додому. Учасників Kikinda Short зустрічали як найдорожчих гостей, і це надало йому особливої ­людської теплоти.  

Важливий діалог

Одна з особливостей Kikinda Short — у його організації та проведенні найактивнішу участь беруть не лише літератори та культурні діячі з Кікінди та інших сербських міст, а й колеги з Хорватії. Ведучими кікіндських читань були блискучі сербсько-хорватські дуети Владимир Арсенич та Еді Матич, Мір’яна Джурджевич і Марко Погачар. Причому хорватські літератори почувалися не просто «як удома», а як господарі, котрі хочуть, щоб учасники почувалися на Kikinda Short «удома». Марко Погачар водив гостей такими белградськими закапелками, які може знати лише той, хто з містом на «ти». Еді Матич на імпровізованій вечірці в Кікінді взяв на себе обов’язки шеф-кухаря й приготував для всіх м’ясо на решітці, неймовірно смачне… Письменниця і друг фестивалю Мір’яна Джурджевич привезла на вечірку вино власного виробництва з винограду, який виростила сама. Організатори, кажуть, мають і певні таємні знання: за всі роки під час читань жодного разу не було опадів. Це дуже важливо, адже відбуваються вони просто неба, у дворі Кікіндської бібліотеки ім. Йована Поповича. Напередодні й уранці першого дня фестивалю йшов дощ, який часом перетворювався на страшенну зливу. Частина журналістів чекала з камерами напоготові в театрі, котрий був резервним місцем проведення. Але й цього разу Kikinda Short відбувся на своєму звичному місці, що дуже важливо для організаторів, адже згадана ­бібліотека є місцем зустрічі з літературою від 1846 року.

Читайте також: Як народжуються нації

З дев’ятої вечора до опівночі під небом Кікінди лунали оповідання. Різноманітність текстів — від гостросюжетних оповідей до медитативних та рефлексивних текстів — доводила, що оповідання має надзвичайно широке коло художніх можливостей, а увага, з якою присутні слухали виступи, переконувала в тому, що цей жанр, попри обережне ставлення до нього багатьох видавців, має майбутнє. До речі, про видавничу діяльність. До фестивалю було видано три книжки оповідань учасників цьогорічного Kikinda Short — їх можна було придбати й отримати автографи авторів Девіда Брукса (Австралія), Клода Лялюм’єра (Канада) та Роджа Гласа (Шотландія). Сподіваємося, що список перекладів Kikinda Short поповниться й іншими літераторами, які завоювали симпатії публіки.  

Слухачі дуже тепло вітали гостей свого міста. Багато хто з них пишається цим фестивалем і почувається його частинкою. Перед початком до українських учасниць підійшов чоловік. Представився охоронцем гуртожитку, у якому ми всі проживали, і подарував кожній із нас по шматочку мила ручної роботи — воно було жовто-блакитним, як наш прапор. Узагалі цей дім, де під час навчального року мешкають учні гімназій та училищ, не дуже нагадував гуртожиток. Не кожен готель може похвалитися такими акуратними кімнатами, нормальною сантехнікою, зручними меблями в холі, зеленню й квітами довкола. А ще в холі там стоїть фортепіано з написом: «Прохання грати на фортепіано лише тим, хто вміє це робити». Зважаючи на тишу, серед письменників таких не було. Хоча співати дехто з них любить і вміє: імпровізована вечірка закінчилася тим, що представники різних народів колишньої Югославії незалежно від місця народження та проживання до світанку співали ­разом македонських, вранянських, боснійських (яких тільки не співали!) пісень.

Крім гостей — авторів оповідань, організаторів та друзів на Kikinda Short була присутня ще одна категорія — професійні слухачі. Якщо на першому фестивалі такий був один, то цього року нас було дев’ятнадцять. До професійних слухачів організатори зараховують гостей, які на літературних вечорах не читають своїх оповідань (або інших текстів), але беруть участь у панельних дискусіях, дискусіях за кавою і взагалі в житті фестивалю. Цього разу це були видавці (палестинець Абдул-Рахман Алаві та ізраїльтянка Майя Фельдман), літературні критики та представники літературних часописів (Лука Остоїч з Хорватії), літературні агенти (хорватка Діана Матулич), перекладачі й літературознавці (авторка цього тексту). Літературу репрезентували представники різних царин книжкового світу, і таке жваве, невимушене спілкування письменників, видавців, критиків, перекладачів справді дорогоцінне. У творчому діалозі природно співіснують оповідан­ня й рецензії на них, а в Kikinda Short точилися творчі діалоги між авторами та критиками. Видавці обмінювалися досвідом, знайомилися з новими цікавими авторами, а перекладачі починали мріяти про нові переклади… І авторка цих рядків мріє про українські переклади творів учасників фестивалю, передусім тих, які прочитала в оригіналі: молодого чорногорського прозаїка, лауреата Європейської літературної премії Огнєна Спахича, знаного на Балканах боснійсько-норвезького письменника Бекіма Сейрановича. Приємно, що український читач уже може знайти в інтернеті переклад оповідання хорватського прозаїка Желімира Періша «Єва» з його поки що не перекладеної в нас збірки «Мучениці».

А ще протягом усього фестивалю організаторам допомагали молоді письменники Денис Чокич та Мирослав Чурчич зі Школи креативного письма Срджана Срдича і Владимира Арсенича. Їхні перші книжки невдовзі мають вийти друком, а протягом фестивального тижня вони товаришували з досвідченими, інколи «зірковими» письменниками, молодими авторами з інших країн… Важко переоцінити значення такого спілкування для тих, хто тільки входить до літератури, та й для тих, хто вже знайшов у ній своє місце. Кікінда й для них стала особливим містом.

У гостях у Кіки

Фестиваль відбувається в місті, що за українськими мірками вважається невеликим — 38 тис. мешканців. Однак називати його маленьким теж не випадає: протягом багатьох років мадярською місто називалося Nagykikinda, а німецькою Großkikinda (Велика Кікінда). Гості відвідали краєзнавчий музей, у якому почули історію про мамонта, скелет якого не так давно знайшли ­поблизу Кікінди, подивилися на кістки, а також переглянули 3D-фільм. Ця стрічка — реконструкція життя й загибелі мамонтиці Кіки — оживила для учасників фестивалю найдавнішу історію міста. Вони одразу подалися шукати ­сувеніри із зображенням Кіки, звісно, набагато грайливішим за від­найдений скелет. Сувеніри з Кікою різноманітні, можна купити собі навіть такі сережки. Хоча не всі наважаться носити в кожному вусі по мамонтиці…

Відвідали учасники фестивалю й місце, де відбуваються літні колонії та виставки скульп­торів. Цей сад скульптур із теракоти заворожує. Серед літераторів найбільше зацікавлення, зважаючи на кількість зроблених фотографій, викликали скульп­турні роботи, пов’язані з літературою. Приміром, фігура дівчини з книжкою або величезна порожня шинель, можливо, товариша Тіто. Багатьом кортіло спочатку увійти до неї, приміряти, а потім вийти, як із кожної ­літературної «шинелі»…

Гості фестивалю були гостями телебачення, давали інтерв’ю журналістам із Белграда й Нового Саду, які приїхали зустрітися з ними, але мали час і погуляти містом, відчути його ритм, поїсти морозива на центральній площі, подискутувати з колегами за кавою, позазирати у вікна крамниці, двері якої з півгодини прикрашала обнадійлива записка «Зараз повернуся». Запам’яталося, що офіціанти в кафе володіють англійською, а головними користувачами велосипедів є люди пенсійного віку. Звернула увагу на трафаретні написи на будинках у центрі: «Тут не Росія». Не знаю, яка організація є ініціатором цього нагадування, але в інших містах на таке не натрапляла.

Читайте також: Alfa Jazz Fest та виховання почуттів і такту, або Кожній музиці свій час

Політика не була головною темою фестивалю, але його учасники в приватних розмовах розпитували про Україну, про її конституційний устрій, про актуальний стан, демонструючи обізнаність у політичній біографії Юлії Тимошенко. Українська учасниця фестивалю Галина Шиян брала участь у панельній дискусії на тему літератури й політики, а авторка цього тексту мала можливість розповісти про сучасну українську оповідну прозу, включивши її до близького для публіки контексту сербської та хорватської літератури. Кожна така розмова дуже важлива для нав’язування й зміцнення ­культурного діалогу, та й полілогу теж.  

Кікінда — місто, відкрите для такого спілкування й звичне до нього. Особливість його географічного положення — безпосередня близькість від ще двох країн: Румунії та Угорщини. Тому один день фестивалю відбувався одночасно в трьох країнах: частина учасників вирушила до румунського міста Тімішоари, історичного центру сербської культури, друга група — до угорського Сегедина, а третя — до сербського міста Зренянин. Не можу сказати, хто подорожував найдовше: від Кікінди до румунського кордону 7,5 км, до Белграда 127 км. Але всі вони переконані, що були в найцікавішому з трьох можливих місць. Мені пощастило потрапити в групу, яка відвідала Зренянин. Учасники фестивалю читали свої твори на центральній площі, перед міською бібліотекою. До Kikinda Short цього разу долучилися молоді сербські письменники, переважно відвідувачі курсів креативного письма, які вже опублікували свою першу книжку або готують її: Владимир Булатович, Димітріє Буквич, Мір’яна Павлович… Стільців для всіх охочих послухати забракло, тому частина слухачів стояла протягом майже трьох годин. Літературному вечору не завадила навіть голосна музика із сусідньої площі, де відбувався концерт народної пісні й танцю. Сучасна література мирно уживалася з фольклорною традицією. До речі, коли перед початком виступів організатори читань крутили пісні Joy Divison, це не відвернуло від акції представників старшого покоління, що вже не вперше приходять на такі виступи. Елегантна літня пані, яка сиділа поруч зі мною, захоплено ахнула, коли на сцену вийшов боснійський письменник Бекім Сейранович. Каже, що читала його роман «Кращий кінець», і просить передати письменникові вітання. Немає значення, що вони незнайомі, пані читала його книжки…

Хочеться вірити, що Kikinda Short дасть поштовх новим знайомствам із письменниками та їхніми творами. Свого часу фестиваль в Единбурзі «звів» Срджана Срдича (тоді в нього ще не було жодної виданої книжки) та Галину Шиян. Результатом розмови стало бажання запросити на Kikinda Short цікавого українського письменника, і вибір цілком очікувано впав на Сергія Жадана. І хоча класик сучасної української літератури не зміг того року приїхати до Кікінди, переклади його творів із часом з’явилися, а на фестиваль почали запрошувати українських письменників. Цього року його гостею стала Галина Шиян, а Срджан Срдич, один із найталановитіших письменників молодшої генерації, восени (втретє) збирається до Львова на Форум видавців. Українські читачі вже мали можливість ознайомитися з його оповіданнями зі збірки «Еspirando» та романом «Саторі», й хочеться, щоб коло читачів і далі розширювалося. До речі, сербські учасники фестивалю багато чули про Форум видавців та «Арсенал» від організатора Kikinda Short письменника й інтелектуала Срджана Срдича. Львів, Київ, Дрогобич є для них чарівними містами, де живуть справжні ­читачі. ­Таким чарівним містом є й Кікінда.

На початку 1990-х я випадково потрапила до Кікінди: колега-львів’янин, який був за кермом, помилився, і ми несподівано опинилися в містечку поблизу румунського кордону. Зупинилися на невеличкій площі й вирішували, виходити з машини прогулятися чи ні (якраз ішов дощ). Хотілося кави, але гроші можна було поміняти лише в певному банку в Белграді (реалії Радянського Союзу!). Я вирішила таки вийти. А коли відчинила дверцята, побачила, що просто біля машини лежить банкнота. Рівно стільки, щоб вистачило всім нам на каву. Це було справжнє (маленьке) диво гостинності від (Великої) Кікінди. Вірю, що й фестиваль Kikinda Short подарував своїм гостям саме стільки, скільки їм було потрібно, щоб відчути радість і захотіти повернутися сюди. До ­маленького міста й великої літератури.