Нещодавно в Україні відбулися президентські й парламентські вибори, на яких перемогли комік Володимир Зеленський та його партія. Білорусь зволіла не відзначати на офіційному рівні 25-річчя перемоги Аляксандра Лукашенки на перших (і єдиних) демократичних виборах глави держави. Водночас чимало українських експертів каже: стиль керівництва Зеленського дуже нагадує поведінку Аляксандра Ригоравіча. Чи багато в них спільного? Насправді більше, ніж хотілося б.
Крок у владу
На президентських вборах 1994 року в Білорусі на найвищу державну посаду було шестеро претендентів. Двоє умовних «націоналістів» — лідер Білоруського народного фронту Зянон Позняк і голова Верховної ради Станіслав Шушкевич, двоє умовних «комуністів» — лідер Компартії Васіль Новіков і представник Аграрної партії Аляксандр Дубко, прем’єр-міністр Білорусі Вячаслав Кебіч і директор радгоспу «Городец» Шкловського району Могилівської області депутат Аляксандр Лукашенка.
Після першого туру виборів з обойми претендентів випали комуністи й націоналісти. У фінал вийшли прем’єр-міністр і голова радгоспу. Здавалося б, перемога визначена наперед. Але…
Читайте також: Цифрові замовляння ЗеКоманди
Аляксандр Лукашенка в той час зажив собі слави головного «борця з корупцією» в країні. Він очолював антикорупційну комісію тодішнього парламенту. Проблема справді була: переходячи на ринкову економіку, Білорусь, як і інші республіки колишнього СРСР, зіткнулася з такими явищами, як корупція та організована економічна злочинність. У засобах масової інформації дедалі частіше стали з’являтися публікації про незаконні комерційні оборудки (зокрема, з нафтою), розкрадання військової техніки та майна… Але в результативність тієї комісії ніхто не вірив. Тоді в Раді Білорусі було багато таких структур: комісія з питань Чорнобиля, з ГКЧП, з привілеїв, з використання психіатрії в політичних цілях і навіть комісія, що мала займатися питанням зовнішньої торгівлі ікрою хокейним клубом «Динамо». І ніхто не очікував, що комісія з боротьби з корупцією дасть якийсь результат. Тому депутати-«великоваговики» просто відмовилися її очолювати. Лукашенка був мало не єдиним претендентом на посаду голови. За нього й проголосували, бо не сприймали його всерйоз.
Якихось глобальних здобутків діяльність цієї комісії справді не мала. Фактично всі пам’ятають тільки два реальних результати. Перший — відставка з посади спікера парламенту Станіслава Шушкевича. Нібито за те, що він, користаючись службовим становищем, купив ящик цвяхів на дачу (цей факт свідчить про рівень «боротьби з корупцією» Лукашенки). Другий безпосередньо вплинув на президентські вибори. Лукашенка розгорнув масштабну власну піар-кампанію.
Менш як через місяць після створення комісії газети заполонили інтерв’ю з Лукашенкою. «Наявна і нас інформація може викликати ефект бомби» — під таким заголовком вийшло перше інтерв’ю в республіканському часописі «Звезда». Далі матеріали пішли буквально один за одним. «Я готовий звинуватити керівництво республіки в тому, що воно не бореться з корупцією» («Могилевские ведомости»). «Я теж не герой» («Ударный фронт»). «Дострокові вибори не панацея. Можливі інші варіанти виходу з кризи» («Звезда»). Найбільше інтерв’ю Лукашенки було опубліковано 14 грудня 1993 року під назвою «Народ нашої республіки перестав дивуватися перевтіленню столоначальників у комерсантів, розкішним віллам рядових чиновників, поїздкам сімей управлінців по Парижах і Багамах. Мафіозні клани та злочинні угруповання існують не тільки в Колумбії та на Сицилії. Сьогодні вони зароджуються на білоруській землі».
Лукашенка багато говорив про корупцію, але фактично жодне з озвучених ним обвинувачень не дістало підтвердження. Він діяв як шоумен, тобто привертав увагу до власної персони. І в результаті це дало йому змогу заявити про себе як про кандидата в президенти.
«Сіра конячка»
Варто зазначити, що перемога Аляксандра Лукашенки в першому турі президентських виборів шокувала. Тоді ще не було екзит-полів та соціологічних опитувань, які заміряють рейтинги кандидатів. І в багатьох виникло питання: а хто такий Аляксандр Лукашенка? Хто за ним стоїть? Так само як в Україні задумалися: а хто ж стоїть за шоуменом Володимиром Зеленським?
Пізніше з’ясувалося, що за кандидатом у президенти Лукашенкою стояла цікава команда професіоналів. Наприклад, його соратники Віктар Шейман (пізніше голова Ради безпеки Білорусі та сірий кардинал), «завгосп», майбутній перший голова Адміністрації президента Іван Тітенков, харизматичні й досвідчені депутати Дзмітрий Булахов, Віктар Гончар (у майбутньому віце-прем’єр і голова Центрвиборчкому), Анатоль Лябєдзька (пізніше затятий опозиціонер і політв’язень) та інші яскраві постаті, які й самі цілком могли б претендувати на найвищу державну посаду країни. Цю команду потім прозвали «молодими вовками» білоруської політики, тому що вони справді були молодими, енергійними й протиставляли себе старій номенклатурі.
Читайте також: За партійними лаштунками
Лукашенку з його головуванням в антикорупційній комісії вони використали як «таран». За їхнім планом, не надто освічений директор радгоспу не зміг би керувати державою, вони стали б при ньому «тіньовим кабінетом» і вершили б долю країни. Але явно недооцінили жагу влади Аляксандра Ригоравіча.
Хто стояв за Зеленським, хто був спонсором його політичної кампанії, хто підштовхнув його на похід у владу, поки що невідомо (принаймні в Мінську). І чи не помиляться його «тіньові керівники» у своєму виборі, як помилилися «молоді вовки» з Лукашенкою?
Дивлячись на Зеленського й озираючись на 25-річне минуле Білорусі, паралелі між двома керівниками виникають самі по собі. В Лукашенки не було чіткої економічної та політичної програми. Уся його передвиборча кампанія була побудована на лозунгах, популістських заявах, критиці всіх без розбору та нереалістичних обіцянках. Тоді кандидат у президенти Білорусі обіцяв за два роки розібратися з корупцією (приблизно те саме Зеленський говорить про клани та олігархів), запустити заводи, приборкати інфляцію й знизити ціни. Щоправда, подробиці того, як Лукашенка мав це зробити, лишалися «за кадром». Він грав не на аргументах і фактах, а на емоціях.
Приблизно така сама чехарда з передвиборчими обіцянками спостерігалася і в нинішнього президента України.
А головне — Аляксандр Ригоравіч майстерно влаштовував шоу, не гребучи елементами «чорного піару» (щоправда, тоді таких слів не знали). Наприклад, він спробував пройти в будівлю парламенту без депутатського пропуску, а коли його зупинила охорона, став прориватися силою. У результаті йому порвали піджак, і цей порваний піджак, а також слід чобота охоронця трохи нижче спини Лукашенка потім демонстрував на всю країну. Мовляв, «народного захисника» образили.
Перед президентськими виборами на державному телеканалі показали сюжет зі «стюардесою», яка опосередковано звинуватила Лукашенку в крадіжці її речей під час одного з перельотів. У цю липу не повірив ніхто. Ну навіщо депутатові красти фен?! Потім з’ясувалося, що ініціатором фейку (хоча такого слова тоді теж не знали), що зіграв лише на руку Лукашенці, був Уладзімір Замєталін, пізніше один із головних ідеологів та пропагандистів Адміністрації президента Білорусі.
Найбільшим і найризикованішим піар-ходом був «замах» під Ліозно. Нібито під час поїздки Лукашенки регіонами для зустрічі з виборцями біля селища Ліозно Вітебської області невідомі здійснили кілька вистрілів у машину, у якій їхав кандидат у президенти. Це було оголошено «замахом», на який влада нібито не відреагувала.
Уже після президентських виборів опублікували документи розслідування. Аналіз отворів у дверях мерседеса, у якому перебував Лукашенка, а також траєкторії куль показали, що вистрілити так у машину, яка рухається, неможливо. Тобто «замах» був інсценуванням.
Утім, усе це допомогло Лукашенці створити імідж «мученика», якого влада «пресує за правду». А народ любить таких «скривджених».
Два президенти
Другий тур президентських виборів 1994 року закінчився перемогою Аляксандра Лукашенки. Але заслуга в цьому радше не його.
Тоді «маятник демократії» в білоруському суспільстві саме качнувся в інший бік. Суспільство було «нагодоване» не дуже вмілими реформами після розпаду СРСР. Постійна інфляція, низький рівень життя і зарплат, безробіття — усе це набридло людям. Звісно, були певні фундаментальні здобутки: незалежність, власна державність, національна валюта. Як-от в Україні нині безвіз, автокефальна церква, європейський вибір. Але все це на хліб не намажеш. Тому не можна сказати, що на виборах 1994-го люди голосували за Лукашенку. Радше проти прем’єр-міністра Кебіча, який не зміг стабілізувати економічну ситуацію в країні, й радянсько-номенклатурної верхівки.
Читайте також: Держава і смартфони
Вибори 2019 року в Україні нагадують такий самий сценарій. За всіх своїх здобутків на міжнародній арені Порошенко не зміг приборкати олігархат, додати українцям внутрішньої впевненості в завтрашньому дні й «сала на хліб». А народу хочеться всього й одразу. Можливо, у наступну п’ятирічку Петро Олексійович і звернув би увагу на поліпшення економічної ситуації, але йому довелося вирішувати багато проблем одразу. А економіку в одну мить не відновиш.
Я не схильний вважати, що українці в другому турі президентських виборів голосували за Зеленського, що, до речі, підтверджують результати виборів до Верховної Ради: якщо кандидат у президенти Зеленський набрав 73% голосів, то його партія — тільки 43%. Цифра, звісно, переможна, але на тлі тріумфу Володимира Олександровича на президентських виборах уже не так вражає.
Тривожне щастя
У Мінську дуже стурбовані висловлюваннями Зеленського та його команди про роль української мови в країні та перспективи статусу російської. Тому що саме з цього розпочав своє президентство Лукашенка. Сформувавши власну команду, він взявся не за економічні проблеми — він майже одразу вступив у конфронтацію з парламентом і «наїхав» на білоруську мову та національну символіку. Саме Лукашенка ініціював 1995 року референдум про надання російській мові статусу «рівної з білоруською», тобто фактично другої державної. І ліквідував національні державні герб та прапор, замінивши їх псевдорадянськими.
Результат такої політики вражає: сьогодні білоруською мовою цілком чи частково навчається лише 13% школярів (у 1995-му таких було близько 50%). Кількість білоруськомовних дошкільнят катастрофічно впала (з 70% у 1994-му до 2,3% у 2017-му). Досі в країні немає жодного (!) державного вищого навчального закладу з білоруською мовою викладання.
Після «русского мира» в Україні влада Білорусі зрозуміла, що білоруська мова і національна культура, усвідомлення своєї відмінності є «щепленням» від повторення тут «українського сценарію». Принаймні зараз вона не перешкоджає суспільним ініціативам у просуванні мови, культури, символіки. Тобто намагається повернутися туди, де країна була 25 років тому. Тому й не дивно, що білорусів насторожують висловлювання Зеленського про мову — аби тільки Україна не повторила цей шлях.
У 1995–1996-му Лукашенка вступив у жорсткий «клінч» із парламентом, який, по-перше, контролював його діяльність, а по-друге, міг скасовувати президентські укази. Чинна Конституція не дозволяла Аляксандру Ригоравічу вибудовувати «вертикаль влади»: очільники міст та населених пунктів обиралися, а не призначалися. Перешкоджав цьому й Конституційний суд, який на початку 1996-го зайняв принципову позицію й визнав неконституційними 14 указів Лукашенки. Уже цього було достатньо, щоб оголосити президентові імпічмент.
Тому Лукашенка вирішив переписати Конституцію, хоча й не мав на це необхідних повноважень: питання про зміну Основного Закону не могло виноситися на референдум.
Проти плебісциту виступили парламент, тодішній голова Центрвиборчкому Віктор Гончар (один із тих самих «молодих вовків», який привів Лукашенку до влади) та Конституційний суд. Парламент направив до КС заяву про імпічмент Лукашенки, підписану необхідною кількістю депутатів, але в результаті «консультацій» (в українському варіанті це назвали б «скуповуванням тушок») деякі з парламентаріїв відкликали свої підписи. У підсумку все, що зміг зробити КС, — це постановити, що питання зміни Основного Закону має «консультативний характер». Голову ЦВК Віктара Гончара, який заявив, що не підпише результати референдуму, бійці служби безпеки Лукашенки просто викинули з його кабінету. Натомість президент незаконно призначив Лідзію Єрмошину (призначати голову ЦВК на той момент мав право тільки парламент), яка вже чверть століття забезпечує Лукашенці «елегантні перемоги» на виборах.
Читайте також: Зеленський. Місія: протриматися ще місяць
У підсумку незалежні юристи кваліфікували все це як державний переворот і насильницьке (враховуючи дії, вчинені проти Гончара) захоплення влади.
Зеленський здобув контроль над парламентом без таких брутальних дій і в межах законодавства України. Однак «єдиновладдя» не може не насторожувати. До чого воно призведе? До антикорупційної кампанії проти колишніх депутатів чи до формування режиму одноосібної влади?
Публічна політика
Головне, що нині відзначають спостерігачі, — схожий стиль керівництва Лукашенки та Зеленського. Замість того щоб взятися за кропітку роботу з відновлення економіки, Зеленський, навіть не до кінця сформувавши «команду реформаторів», почав їздити регіонами й влаштовувати чиновникам публічні прочуханки.
Виїзди українського та білоруського президентів на «зустрічі з народом» фактично ідентичні. Глава держави прибуває на місце (лікарня, будівництво, аеропорт), особисто оглядає приміщення, спілкується з «простими робітниками». При цьому може відійти від запланованого маршруту й зазирнути туди, де на нього не чекали. Наприклад, відвідуючи підприємство на Закарпатті, Зеленський зайшов на склад і був обурений відсутністю там світла.
Після огляду інфраструктури відбувається нарада, на якій президент дає прочухана місцевій владі. Він діє агресивно, закидає посадовців запитаннями й незадоволено перебиває. Як і Лукашенка, часто переходить на «ти». Потім віддаються накази (наприклад, завершити будівництво дороги до 14 вересня). А деяких чиновників погрожують звільнити або й взагалі посадити за ґрати. Зеленський їде, а «рознесені в пух і прах» чиновники лишаються на місцях.
Звісно, навряд чи Зеленський копіює стиль білоруського колеги свідомо. Його поведінку радше можна пояснити тим, що він шоумен, майстер створення «картинки». А для народу немає кращої «картинки», ніж публічна прочуханка недбалих чиновників. Українці в цьому не відрізняються від білорусів.
Торік я був у Чернігові — відразу після масштабного розносу Лукашенкою керівництва в Орші. Він тоді зняв двох міністрів і пообіцяв відправити одного керувати «проблемним» підприємством, а другого за ґрати. Українці тоді казали, мовляв, який молодець ваш «бацька», всіх розігнав. Щоправда, незабаром, коли «бацька» охолов, ті міністри повернулися у владу на нові посади, зате «картинка» була створена.
Та лише «картинкою» довго не проживеш. А нормальних ініціатив щодо відновлення економіки, притомної зовнішньої політики та боротьби з корупцією й засиллям олігархату від Зеленського поки що не дочекалися.
Підсумки не вражають
Попри очікування, 25-річчя Лукашенки на чолі Білорусі масштабно не відзначалося. Похвалитися країні просто нічим. Корупція, яку Аляксандр Ригоравіч обіцяв подолати за два роки, процвітає — не минає і року без двох-трьох «гучних посадок» чиновників.
У 1994-му Лукашенка приголомшив своїх колег-депутатів цифрами: зовнішній борг Білорусі становив $2,3 млрд ($220 на кожного жителя республіки і, за словами самого президента, «на новонародженого також»). При цьому близько 1 млн білорусів жило за межею бідності, витрачаючи всі свої мізерні доходи на харчування.
На 1 липня 2019-го зовнішній держборг Білорусі сягав $16,6 млрд — $1750 на одного жителя республіки і «на новонародженого також» за середньої зарплати $250. Хоча, як обіцяв Лукашенка, у 2010-му зарплати повинні були сягнути $1000, а рівень життя в 2015-му мав бути не нижчим, ніж у розвинених європейських країнах.
Читайте також: Під тиском власної ваги
Навіть за офіційною статистикою у Білорусі за межею бідності перебуває 5,3% населення, а це понад 500 тис. осіб. Їхні доходи не перевищують базового прожиткового мінімуму, який на сьогодні становить лише $50 на місяць. Скасовано пільги для студентів, «чорнобильців», «афганців», підвищено пенсійний вік до 65 років для чоловіків і 60 років для жінок. Допомога з безробіття — $12.
Білоруський рубль досить стабільний, інфляція не перевищує 5%. Однак за час президентства Лукашенки тут було проведено три грошові реформи, пов’язані переважно з падінням курсу та деномінацією білоруського рубля. Вперше він відкинув один нуль у 1994-му, у 2000-му — три нулі, у 2016-му — чотири. Таким чином, один рубль до Лукашенки нині перетворився на 100 000 000 (сто мільйонів!) рублів.
Із 4,5 млн працездатних білорусів (економічно активного населення, як називає їх статистика) чверть (понад 1 млн) так чи інакше працює за кордоном. Зарплати в країні не забезпечують гідного рівня життя. І це при тому, що в білорусів немає безвізу з Європою! А ціни на харчі тут зіставні з московськими. У Києві, Вільнюсі та Варшаві продукти значно дешевші. Крім того, влада має намір у 2020 році перевести населення на 100% оплату комунальних послуг. Країна фактично цілком залежить від енергетичних та інших субсидій Росії — інакше не буде чим виплачувати зовнішній борг.
І тільки «картинка в телевізорі», побудована в найкращих традиціях пропаганди, стверджує, що «Білорусь — держава для народу», «стабільна й успішна країна». Хоча в цій країні за 25 років правління Лукашенки не було побудовано жодного (!) великого підприємства.
Сподіватимемося, що Зеленський за всієї його зовнішньої схожості з Лукашенкою не піде шляхом білоруського диктатора. Україна в будь-якому разі не Росія і не Білорусь. Якщо новообраний український президент спробує розігнати парламент, переписати Конституцію чи щось у цьому дусі, українцям неважко організувати новий Майдан. Досвід таких протистоянь у них колосальний. І від диктаторських амбіцій лишаться тільки ріжки та ніжки.