Минулого тижня набув чинності «закон про деколонізацію» («Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії»). Російську імперську політику визнали злочинною, пропаганду цієї політики заборонили, порядок усунення відповідної символіки з публічного простору встановили. Усе добре, працюймо!
Однак річ у тім, що найретельніше очищення України від колоніальних маркерів — це не деколонізація, а лише підготовча робота. Важлива, украй потрібна, але все ж підготовча.
Є дивна ілюзія, що варто тільки прибрати імперський намул, й українська ідентичність вигулькне на поверхню. Вибачте, так воно не працює. Пам’ятаєте, як торік у Києві вибирали нову назву для станції метро «Площа Льва Толстого»? За результатами проведеного опитування, найпопулярнішими альтернативами виявилися «Василя Стуса», «Степана Бандери», «Івана Франка», «Лесі Українки» й «Ліни Костенко». Це свідчить, зокрема, про те, що Леся Українка в масовій свідомості присутня, а, наприклад, Євген Чикаленко — ні.
Якби зараз влада ініціювала голосування щодо пантеону національних героїв, а потім створила його відповідно до результатів опитування, ми б усі здивувалися, скільки знакових фігур нашої історії залишилися «за кадром». Тому що імперія, накидаючи своїх героїв, змушувала нас забувати про власних. І щоб згадати про останніх, недостатньо скинути з постаменту останнього радянського боввана. Колись столична влада таки наважиться зняти пам’ятник Щорсу. Утім, щоб Василь Вишиваний, погруддя якого встановили в Києві торік, перестав бути для пересічного киянина «якимось дядьком», потрібні складніші інструменти, ніж кран.
Читайте також: Після деколонізації
Відновлення колективної пам’яті — це довгий і складний процес, до того ж не цілком спонтанний. Щоб Голодомор посів належне місце в суспільній свідомості, треба було не лише скасувати політику замовчування, а й докласти величезних зусиль для збирання, систематизації та аналізу даних, для поширення правдивих відомостей про трагедію через освітні й культурні інституції тощо.
Деколонізація — це не лише про звільнення від колоніальних уявлень про нас. Це також — і насамперед — про формування власних уявлень про себе, про віднайдення власної автентичності, основ свого буття. А це розмова не тільки про символи та маркери, а й про менш очевидні, проте засадничі речі.
Ось днями спалахнула дискусія щодо монумента «Батьківщина-мати» в Києві. Одні вважають, що замінити радянський герб на щиті на тризуб і перейменувати статую на «Україну-мати» достатньо. Інші твердять, що це «тоталітарне чудовисько» треба демонтувати повністю. Але ця суперечка точиться радше навколо маркерів, аніж навколо того, що вони позначають.
Якщо поставити за мету дістатися самої суті, то ми вийдемо на питання про модус стосунків між громадянином і державою. Що таке Батьківщина: велетень-левіафан, у ногах якого копошиться аморфна маса маленьких людей, чи результат спільної справи народу, який століттями обживає свою ойкумену? А далі перед нами відкривається цілий обшир питань: про права і обов’язки, про підзвітність влади і самоврядність, про місце права і роль суду тощо. І поки ми шукатимемо відповіді, перед інтелектуальним зором почне проступати образ нашої ідентичності — фундамент українського буття.
І таких питань багато. Тому не варто очікувати, що деколонізація завершиться протягом одного-двох-десяти років. Ми на самому початку шляху.