Днями декілька громадських організацій закликали Верховну Раду нарешті ухвалити так званий «закон про деколонізацію». Йдеться про законопроєкт №7253, схвалений у першому читанні ще у липні минулого року, який передбачає очищення України від російської/імперської топоніміки. Давно пора. Але ДЕкомунізація/ ДЕколонізація/ ДЕрусифікація – це все ж таки підготовчі роботи.
…У травні минулого року у Києві було збирались перейменувати деякі станції метрополітену, зокрема «Площу Льва Толстого». Що ж, прибрати колоніальний маркер в центрі столиці – свята справа (яку, до речі, так і не зробили). Тоді провели онлайн-опитування щодо альтернативних назв. Як виявилось, коли йдеться про знакові українські постаті, громадянам найчастіше спадають на думку Стус, Бандера, Франко, Леся Українка, Ліна Костенко. Так, будь-який з цих варіантів в тисячу разів ліпший, ніж Толстой. І добре, що людям спадають на думку саме такі прізвища. Але це також свідчить про вкрай поверхову обізнаність загалу щодо нашої історії та культури. Так, у моїй бульбашці всі знають, хто такий Євген Чикаленко, В’ячеслав Липинський, Дмитро Дорошенко, Василь Вишиваний. Але ж наші бульбашки, вибачте за банальність – ще не весь світ і навіть не наш рідний мікрорайон, у мешканців котрого всі ці імена не викликають жодних асоціацій. «Дмитро Дорошенко? То ж якийсь гетьман, так?»
Читайте також: Не тільки мова. Чому без знання історії наша ідентичність буде неповною, а майбутнє – непевним
Нормальна українська ідентичність не постане автоматично, щойно остання купка імперського хламу відправиться на смітник історії. Ідентичність формується і живе в просторі культури (в широкому значенні цього слова). А з останньою у нас є величезна проблема, оскільки культура потребує інституцій і системної державної політики. Тимчасом Міносвіти вперто вважає історію України не обов’язковим предметом, а Мінкульт демонструє подиву гідну неспроможність робити хоч щось конструктивне. До речі, законопроєкт №7459, яким забороняється ввезення та розповсюдження книг з Росії, Білорусі та окупованих територій, й досі – з червня минулого року! – застряг на підписі у президента… Цей сумний перелік незробленого й недоробленого великий. Тому ситуація наразі така: розчистка будівельного майданчика так-сяк триває (навіть Єкатєріну в Одесі прибрали!), але що ми будемо мурувати для себе… та якось воно буде. Щось. Колись. Для когось.
Відсутність чіткої державної політики у сфері ідентичності дуже добре відчувають ті, хто прагне вписати у кошторис свій інтерес. Влітку минулого року русскій пісатєль Дмітрій Биков приїхав до Києва і з фірмовим апломбом повчав українців, як їм називати свої площі і що читати під час війни. Думаєте, ця стежка заросла? Аж ніяк. Ось днями українські медіа вибухнули «сенсацією»: російський режисер Алєксандр Молочніков приїхав до України знімати фільм… про дітей з Бахмута. А майже одночасно з ним нашу землю ощасливила своєю візитацією російська журналістка Євгєнія Альбац – «приїхала писати про повномасштабне вторгнення Росії в Україну». Здавалося б, ну навіщо їм всі ці скандали? Невже не розуміють, що їм тут не раді? Але власна чуйка їм підказує: в Україні ще нічого остаточно не вирішено. Війна скінчиться, «націоналісти» заспокоються, а «люди культуры друг друга поймут». Зміг же Хржановскій тоді «в проектик» прилаштуватись, чому б і їм не спробувати?..
Читайте також: Який політичний наратив просуває Арестович і чому це не варто ігнорувати
Звісно, будувати нашу державну політику відповідно до того, що собі думають якісь там росіяни – шлях хибний і непродуктивний. Але те, що ці росіяни вважають, що в Україні для них є певний простір можливостей – дуже надійний маркер того, що ми катастрофічно недопрацьовуємо. Деколонізація, дерусифікація, декомунізація – це дуже гарні і правильні речі. Проте без чіткої відповіді, якою має бути нормальна українська ідентичність, а також відповідних державних політик, ми ризикуємо одного дня опинитись на будмайданчику, де кипить робота, яку ми не замовляли. А якісь несподівані люди запевнятимуть спантеличених українців, що так і треба.
Такого неприємного сценарію можна уникнути. Але для цього треба нарешті навести лад у кількох міністерствах, визначитись, що саме треба робити і почати вже працювати на результат.