Колоси на глиняних ногах. Олігархічні конгломерати в Україні можуть припинити існування у будь-який момент

Нещодавні події довкола «АероСвіту» та поширення інформації в ЗМІ про можливі проблеми в ПриватБанку вкотре привернули увагу до залежності української економіки від кількох олігархічних груп. З одного боку, фактична монополізація низки ринків кількома структурами суттєво позначається на споживачах, що виявляється в низькій якості товарів та послуг, їхній високій ціні, зволіканні з модернізацією та підтягуванням цих галузей до європейських стандартів. Очевидно, що олігархічна економіка створює проблеми українцям уже тепер. З іншого – війни за переділ власності між різними олігархічними групами можуть призвести до дестабілізації цілих секторів, врешті, становлять загрозу для економічної та навіть політичної стабільності в країні загалом. Таким чином, проблеми олігархів ризикують швидко перетворитися на проблеми більшості українців. Така ненормальна і надмірна залежність долі країни та мільйонів її мешканців від того, що відбувається з кількома родинами, підштовхує до висновку, що усунення олігархічної моделі є першочерговим зав­­данням, без вирішення якого неможливий успішний, а голов­­не, стабільний і стійкий розвиток України та її економіки.

Право сильних

Антимонопольний комітет зараховує до монополізованих лише 7,2% українських ринків. Заступник голови АМКУ Рафаель Кузьмін свого часу оголосив, що серед близьких до влади олігархів монополістів немає. Найбільші ринкові грав­­ці в офіційних заявах відмежовуються від такого почесного звання, приписуючи собі част­­ки в 35%. Саме з перевищенням цього критичного показника компанія визнається домінантом. Решта власності ховається за пов’язаними особами та офшорними структурами або взагалі не рахується, бо ж реєстру монополістів в Україні досі немає. Проте гра у хованки не змінює реального становища – ринки перебувають під впливом постійної концентрації в руках олігархів, ставлячи під загрозу інтереси як громадян, так і економіки країни (див. «Країна для небагатьох»).

За даними Держстату, номінальний ВВП країни за 2012 рік становив 1,4 трлн грн, або $175 млрд. Для порівняння: активи лише першої десятки українських олігархів оцінюються в $33 млрд. Статки самого Ріната Ахметова, за даними відкритих джерел, становлять $15,3 млрд. Основні активи місцевої олігархії зосереджені у стратегічних секторах економіки. І процес їх концентрації не зупиняється. Наприклад, Дмитро Фірташ активно скуповує облгази, зміцнюючи імперію у галузі газопостачання. Схожої стратегії, але з обленерго дотримується Ахметов.

За того чи іншого сценарію монополії Коломойського, Ахметова, Фірташа можуть загрожувати національній безпеці

Домінуючі гравці, що озбро­­­­­­єні адміністративним ресурсом, поступово «з’їдаючи» конкурентів, позбавлені головної риси прогресивного бізнесу – схильності до розвитку та вдосконалення. Приміром, серед основних покупців українсь­кої металопродукції – країни Близького та Далекого Сходу, зокрема Китай. Проте в останні роки він займався активним протекціонізмом, стимулюючи вдосконалення технологій внут­­рішньої металургії та підвищення її якості. Тоді як конкурентоспроможність українсь­­кого металу знижується, у тому числі й через стриману модернізацію виробництва. Якщо порівняти витрати олігархів на бюрократію, хабарі, проплачені мітинги тощо з можливими корисними інвестиціями, які допомогли б підвищити виробничу ефективність вітчизняних заводів, то висновок невтішний: їм дешевше вкладати в політику, ніж у модернізацію.

Домінування на низці товарних ринків (окремих продовольчих товарів, нафтопродуктів тощо) тих чи тих гравців у новітній історії України не раз ставало інструментом розхитування політичної ситуації, коли олігархи розглядали діяльність уряду як невигідну для себе. Наприклад, ознаки картельної змови мали цукрова й бензинова кризи у 2005 році, коли ціни (на цукор і бензин) за два-три тижні піднімалися на 30−50%.

Посідаючи монопольні позиції на ринку та маючи можливість впливати на ухвалення державних рішень, олігархи блокують запровадження вищих стандартів якості, як-от було у випадку з планованим переходом на пальне стандарту Євро-4 та Євро-5 у середині минулого року, – наразі цей крок відкладено на невизначену перспективу. Виграли від цього НАК «Нафтогаз України» і група «Приват», яка контролює велику частку нафтопереробки, тоді як автовласники й підприємства мають купувати або дороге імпортне пальне, або віт­чизняне, але сумнівної якості.

На ринку курятини наслід­­ки монополізму позначаються насамперед на кінцевих цінах і витісненні дрібних гравців. Юрій Косюк, власник холдингу «Миронівський хлібопродукт», контролює близько 35% вітчизняного ринку м’яса птиці. Його основним конкурентом є Євген Сігал («Агромарс», ТМ «Гаврилівські курчата»), нардеп від Пар­­­тії регіонів. «Курячі магна­­ти» всіма можливими способами прагнуть домінувати в зазначеному сегменті, витіснивши незалежних гравців, зокрема й за допомогою державного регламентування різноманітних стандартів «під себе». Однак, що цікаво, збільшується частка імпортної курятини. За даними Української аграрної асоціації, у січні – листопаді 2012-го зафіксовано її зростання до 15% про­­ти 8% за аналогічний період 2011-го. Вона виробляється переважно в США та Бразилії. При цьому з цінами відбувається справжня фантасмагорія: бразильське м’ясо птиці навіть з урахуванням витрат на його доставку з іншої півкулі планети коштує на рівні вітчизняного (!).

Ще один приклад впливу монополій – ціни на роумінг, які лишаються для українських абонентів стабільно високими порівняно з ЄС, де так званий максимальний євротариф на рівні 29 євроцентів, але фактично в більшості країн становить 13 центів (1,3 грн/хв). Наші співвітчизники сплачують у рази біль­­ше. Але серед най­­яскравіших прикладів сумісного лобізму операторів мобільного зв’я­зку – гальмування запровадження цілої низки прийнятих у розвинених країнах практик, які мали б стимулювати конкуренцію. Так, можливість зміни абонентом оператора зі збереженням телефонного номера було закріплено в телекомунікаційному законодавстві ще 2009 року. Але цей сервіс досі недоступний українцям, вочевидь, через гальмування процесів самими ж операторами.

Користуючись наявними ва­­желями на фінансовому ринку, ПриватБанк теж примудряється час від часу виділитися. Зокрема, 2011-го громадяни, які мають іпотечні кредити та по­­вин­­ні одержати податкову зни­­ж­­ку, з подивом довідалися, що довідка про наявність і розмір боргу в ПриватБанку коштує приблизно 500 грн.

У 2011 році компанія Дмитра Фірташа, що є монополістом у виробництві добрив, почала завищувати ціни на аміачну селітру, скориставшись відсутністю вибору в селян.

Під завалами

Від долі великих бізнес-ім­перій залежить доля мільйонів громадян та економіки держави загалом. Наразі на компаніях олігархів зав’язані валютні надходження в країну, збут вітчизняних товарів на закордонних ринках, ціноутворення, розвиток низки містоутворюючих підпри­єм­­ств та галузей у регіонах тощо. Основ­­­ною рисою більшості українських власників є тота­­льна концентрація управління бізнес-проце­са­ми. А рівень зосередження активів уже сягнув такого масш­­табу, що їх змі­­на мо­­же супроводжуватися зупинкою виробництв, руйнацією цілих товарно-фінансо­вих ланцюжків тощо. Ризикована ситуація, у яку мо­­же потрапити та чи інша монополія, рикошетом відіб’ється на добробуті країни. Наприклад, як засвідчують останні події, коли представник «Сім’ї» захоче зайти у стратегічний актив, що належить комусь із олігархів, під загрозою опиниться цілий сектор, а в перспективі й стабільність національної валюти, робочі місця.

Під час захоплення підприємств є два основні сценарії входження у капітал нового власника. Перерозподіл прав власності над стратегічними об’єктами в найкращому разі відбувається без суттєвого опору попереднього господаря, який не має можливості або бажання чинити спротив. Критичнішим сценарієм є спротив із наслідками, коли він бореться за свої активи, приміром, за допомогою процедури банкрутства підприємства з невиплатою зарплат, зупинкою виробництва.

Ситуація з банкрутством «АероСвіту», розпочатим наприкінці 2012 року, через яке тисячі українців не змогли потрапити з-за кордону на батьківщину і навпаки, засвідчила, наскільки небезпечними можуть бути розбірки щодо активів того чи іншого олігарха, на котрі накинув оком інший. Тисячі громадян опинилися в майже безвихідній ситуації, а невчасне реагування призвело до паніки поміж пасажирів. Тож передусім від перерозподілу олігархічної власності страждають пересічні громадяни та працівники, яким не виплачують зарплати.

Однак є приклади, коли війна за активи негативно позначалася на цілій галузі. Навесні 2008 року боротьба за активи Володимира Матвієнка фактич­­но пришвидшила банківсь­­ку кризу. На той час його Про­­мінвестбанк входив до гру­­пи найбільших фінустанов за класифікацією НБУ, кошти фізичних осіб на рахунках становили понад 11,9 млрд грн. У жовтні 2008-го, після проведеної про­­ти банку кампанії чорного піару, він зазнав фінансових труднощів. Майже одночасно з початком кризи ліквідності на фінан­­совому ринку регулятор увів до Промінвестбанку тимчасову адміністрацію. А далі спостерігалася ланцюгова реакція: проблеми в інших банківських установах, мораторій на видачу депозитів тощо. Пізніше Промінвестбанк було продано російському «Внешэко­ном­­банку».

Елементарне відчуття стра­­ху олігархів втратити бізнес відбиває в них будь-яке бажання розвивати активи, більшість яких дісталися їм ще під час першого перерозподілу власності, наприкінці 1990-х. Вони не мають упевненості в тому, чи збережуть свою власність в Україні через 2–3 роки, не кажучи вже про 10–20. В умо­­вах політичної нестабільності в державі сформувався правлячий клас, що живе за принципом «хапай та втікай». Тож гро­­ші не вкладаються в стратегічні проекти, через що консервується економіка пер­шого-третього укладу з низьким рівнем конкурентоспроможності. Олігархи інвестують передусім у галузі, в яких можна швидко отримати дохід: сировинні рин­­ки, фінансовий та торговельний сектори, сферу послуг тощо.

Історія з «АероСвітом» засвідчила, що спроби «Сім’ї» чи наближених осіб зайти як власники чи співвласники до будь-якої з великих фінансово-промислових груп або просто тиск на них цілком можуть паралізувати одну чи навіть кіль­­ка галузей економіки. Задля оборони активів їхні власники вдаються до прямого шантажу, нехай навіть від цього потерпатимуть споживачі чи робоча сила. Контроль над істотною часткою того чи іншого ринку дає змогу його паралізувати.

Тож ситуація, подібна до банкрутства «АероСвіту», може повторитися на будь-якому ринку, який контролюють олігархічні структури. Наприк­лад, олігархи з метою нібито самозахисту цілком можуть вдатися до дестабілізації, приміром, контрольованого ними енергетичного ринку. І це матиме набагато катастрофічніші наслідки, ніж тимчасовий колапс на авіалініях. Група «Приват» контролює значну частину ринку роздрібної торгівлі нафтопродуктами. Структури Дмитра Фірташа – газопостачання на значній частині території країни. ДТЕК Ріната Ахметова наразі забезпечує генерацію понад третини всієї електроенергії і більше ніж половини видобутку вугілля в Україні. Хаос у кожній з цих критично важливих для нормальної життєдіяльності держави сферах може мати надзвичайно важкі наслідки.

Дестабілізація металургійного бізнесу Ахметова чи хімічного Фірташа може призвести до різкого падіння обсягів експорту та надходження валюти в країну, що здатне спричинити різку девальвацію гривні (валютна криза 2008 ро­­ку є підтвердженням цього). Так само очевидний колапс фінансового сектору в разі серйозних проблем у ПриватБанку, на активи якого припадає 13% усієї банківської системи.
Та один із найбільших ри­зиків полягає в можливому переході за певної політичної кон’юн­­ктури стратегічних об’єк­­тів, що нині контролюються олігархами, у руки російських структур. Адже останнім часом саме вони зазвичай перехоплюють у менш успішних українських колег великі активи: «Індустріальний Союз Донбасу» Сергія Тарути та Віталія Гайдука, Промінвестбанк тощо. Основні причини – переважання поміж іноземного саме російського капіталу – ментальний і геополітичний чинник: інвестори із Заходу не можуть призвичаїтися до умов ведення бізнесу по-українськи. Тож очевидно, що, відчувши загрозу поразки в міжвидовій боротьбі, наші олігархи можуть у будь-який момент продати свої активи лише російським структурам, які мають навички і вплив для збереження і захисту їх у пострадянських українських реаліях.
Однак продаж олігархами, які нині мають монопольні позиції в низці стратегічних галузей української економіки, своїх активів росіянам не лише означатиме втрату економічного суверенітету, а й створить передумови для їх використання як плацдарму з метою підпорядкування їхніми ж структурами решти привабливих українських об’єктів, посилення політичного впливу Кремля на офіційний Київ. Наприклад, доступ до газорозподільних активів, а відтак можливість безпосередньо постачати блакитне паливо споживачам цікавить Газпром не менше, а можливо, й більше, ніж транзитна труба. Для України це означатиме цементування газової залежності й різ­­ке збільшення кількості важелів політичного шантажу. Таку можливість Москві може забезпечити купівля насамперед активів Дмитра Фірташа. Перехід до російських структур активів групи «Приват» на ринку нафтопродуктів означатиме його поступову монополізацію ними з можливістю не лише отримання надприбутків, а й політичного шантажу. Не меншу загрозу національній безпеці становитиме і перехід російським компаніям ДТЕК Ріната Ахметова, що фактично означатиме купівлю української електроенергетики та вугільної галузі оптом, а це чи не останні джерела енергії, за якими наша країна наразі не має тотальної залежності від постачання з РФ.

Мінімізувати такі ризики цілком можливо. Зокрема, для цього потрібно, щоб нарешті запрацювали антимонопольне законодавство і профільне відомство. У розвинених державах монополістів щонайменше штрафують, це обмежує їхні плани щодо захоплення ринків, спонукає інвестувати в інноваційні технології, венчурні проекти. Подолання впливу компаній-домінантів можливе через лібералізацію ринку, реальний контроль над ціноутворенням, поліпшення бізнес-клімату, поділ монополістів чи входження в капітал домінантів іноземних інвесторів (див. № 3/2013). У будь-якому разі необхідною передумовою переходу до динамічного та стабільного розвитку економіки є подрібнення олігархічних конгломератів.