Одначе, на думку британського кінокритика Єна Сміта, з яким поспілкувався Тиждень.ua, говорити, ніби десята муза гине, зарано. Добрим доказом цьому є новий кінематограф його країни, цікавий глибокою психологічністю й незавуальованим зображенням гострих кутів сучасного європейського суспільства. Як і будь-які артефакти, кінокартини більшості нинішніх британських режисерів, сприймає не кожен. Це кіно зі своєрідною гірчинкою, яку поціновують переважно гурмани.
Тиждень.ua: Ваших співвітчизників, як-от Денні Бойла чи Лінн Ремсі, називають режисерами дуже відвертими. Чи справді сучасному кіно Британії притаманно порушувати несподівані й важкі для розкриття теми?
– Важко вести мову про чесність кіно, адже є твердження, що воно бреше з частотою 24 кадри за секунду. Йдеться про певну фікцію, оскільки жоден із кіномитців, не скаже, ніби показує реальність такою, як вона є. Згадаймо хоча б того самого «Мільйонера з нетрів», знятого Денні Бойлом. Можна подумати, що це відображення дійсності. Аж ніяк! Чистої води вигадка. Якщо говорити про «Щось не так із Кевіном» режисерки Лінн Ремсі, то це дуже експресивна й потужна картина, яка багато говорить про ту складну ситуацію, коли хтось приходить до школи, аби вбити. Одначе в ній немає аніякісінького наміру показати реальність. Чесність режисера полягає в його намаганні передати найбільше того, що він відчуває стосовно певного питання. Правдиві репрезентації життя в кіно можливі.
Тиждень.ua: Попри інтернаціоналізацію кіновиробництва, у світі досі панує Голлівуд. Як сучасний британський кінематограф конкурує з продукцією Америки?
– Ми робимо непогане кіно, але в дуже малих обсягах, якщо порівнювати зі США, де щороку створюють тисячі фільмів. У цьому ми конкурувати не можемо. Якісною ознакою британського кінематографа є техніка й таланти. І коли говорять про його успіх, фактично йдеться про те, скільки англійських акторів знімається в копродукції. Крім того, як на мене, ми маємо найкращі технічно кадри й хороших режисерів. Але і їх дуже мало порівняно з тим океаном, яким є американська кіноіндустрія.
Загалом Голлівуд виріс на плечах мігрантів. Було там і кілька британців, але головним чином – вихідці зі Східної Європи. Згадаймо бодай Біллі Волтерса або інших власників великих студій, зокрема Луїса Майєра та братів Ворнерів.
Тиждень.ua: До речі, щодо Східної Європи, як ви оцінюєте ситуацію з кінематографом у цьому регіоні?
– Кіно Польщі – це цікаво, бо до зняття залізної завіси й розвалу комуністичного блоку тамтешнім режисерам доводилося говорити на делікатні теми в дуже завуальований спосіб. Результатом стало створення неймовірно приголомшливих, красивих фільмів, що були водночас дуже шифрованими й складними. Це практично той самий принцип, за яким працює Ларс фон Трієр – обмеження дають змогу створити гарну картину. Від 1989-го польські кінокритики відзначають, що кіно їхньої країни не надто хороше. Утім, я з ними не зовсім згоден, серед сучасних стрічок там є справді сильні.
З українських режисерів мені запам’ятався Сергій Лозниця з його фільмом «Щастя моє», дуже складним і важким для перегляду. Я досі не до кінця впевнений, які враження він по собі лишає. Хочу ще раз подивитися цю картину, бо в ній – дуже потужна, сильна репрезентація життя. Як на мене, Лозниця є одним із неймовірно талановитих візуальних стилістів сучасного кінематографа, і цей дар робить його картини впізнаваними та переконливими.
Тиждень.ua: А як оцінюєте відомих «візуальників» Квентіна Тарантіно й Ларса фон Трієра?
– Останні три роботи Тарантіно сприйняв як фільми з категорії «на любителя». Дуже хотілося б, щоб вони були коротші, бо в цьому потоці губляться справжні перлини. Мабуть, продюсерові годилося б підходити до режисера суворіше, ставити його у вужчі рамки, аби не робив фільмів, довших за півтори години. Стосовно фон Трієра, то, на мою думку, він є тим постановником, від котрого не знаєш, чого чекати наступного разу, і це дуже інтригує. Якщо вам не подобається якась картина з його доробку, то не факт, що наступна так само не припаде до смаку.
Тиждень.ua: Сучасні серіали, створювані на замовлення великих американських та британських телеканалів, становлять серйозну конкуренцію класичному кінематографу, зокрема своїми бюджетами та сценічною майстерністю. Чому так відбувається?
– По-перше, чимало режисерів та акторів нині розчаровані якістю кіносценаріїв. Особливо це відчутно в американців. Нині найкращі сценаристи працюють на телебачення, а не на кіно. Саме вони створюють тексти, які приваблюють потужні кіноталанти й постановників до продукування серіалів. Великим продюсерським корпораціям такий продукт вигідніший, бо його можна показати у великій кількості країн і отримати чималі гроші.
По-друге, повернімося до ситуації, яка склалася довкола горорів, тому що це дуже показовий приклад. 10–15 років тому «Мовчання ягнят» було тією стрічкою, який налякав усіх. Нині моя мама, яка ніколи не дивилася фільмів жахів, переглядає серіал «CSI. Поліція Маямі», де також багато крові, жорстокості й насилля. Що відбулося? Шокуючі елементи сховали в обгортку розваги. Річ у тім, що студії беруть усе, незалежно від екстремальності, керуючись єдиним: чи можна на цьому заробити гроші. Якщо так, то вони цей екстрим пом’якшують, роблять таким, що вписується в повсякденне життя. Нині справді дуже важко знайти речі, котрі шокували б глядача, бо те шокуюче, що він дістає з екрана телевізора чи монітора, вже видається йому різновидом звичної розваги.
Тиждень.ua: Чи є гігантський бюджет запорукою успіху фільму, а чи тут відіграє більшу роль поєднання інших елементів?
– Якщо ви витратили на створення фільму величезну суму, це не гарантує автоматично, що вийшов шедевр. Уся кар’єра Майкла Бея, який знав «Армагеддон», «Перл-Харбор», серію фільмів про трансформерів, – дуже добре тому підтвердження. Думаючи про якомога більше грошей, ви втрачаєте мистецтво. Стрічка повинна мати оптимальний бюджет і не більше. Головне, без чого не буває хорошого фільму, – це хороший сценарій, а не торба грошей.
Тиждень.ua: Які фільми, зокрема британського виробництва, що вийшли 2012 року на кіноекрани, запам’яталися вам найдужче й чому?
– Нещодавно я відвідав кінофестиваль у Польщі, де мене найбільше вразив фільм «Покора» Крейґа Зобеля, котрий є шедевром не лише як горор, а ще і як психологічна драма. Він ґрунтується на реальній історії, яка свого часу відбулася у США, коли невідомий зателефонував до ресторану й назвався офіцером поліції. Керівникові закладу він повідомив, що одна з його працівниць краде, й наказав закрити цю особу в окремій кімнаті та обшукати. Оскільки дзвінок надійшов нібито з поліції, люди охоче погодилися це зробити. Це фільм про межі влади й покори, що їх може виявити особа або колектив.
Загалом 2012 рік можна назвати дуже вдалим для кінематографа, щó дуже помітно на прикладі кіноіндустрії Британії. У Києві було показано кілька вельми добрих фільмів її виробництва. Зокрема, маю згадати про неігрову стрічку «Самозванець» Барта Лайтона – це фактично своєрідна містична документалістика з елементами класичного трилера. «Тиранозавр» – вражаючий фільм, режисерський дебют Патріка Консідайна, чию силу приховано у грі Олівії Колман, яка втілює головну героїню. «Буремний перевал» Андреа Арнолд захоплює як сюжетом, так і виконавською майстерністю. Не останньою чергою він виграє від операторської роботи Роббі Раяна, який творить свої картини так, ніби малює пензлем, передаючи дивовижну атмосферу природи й того, що діється навколо.
Тиждень.ua: А якщо говорити про масове кіно?
– Це був рік розчарування. Глядач перегодований попсовими, мейнстримовими блокбастерами, створеними здебільшого завдяки комп’ютерній графіці за дедалі меншої участі людей. На мою думку, «Темний лицар повертається» Крістофера Нолана просто жахливий. Із хороших фільмів запам’яталася «Петля часу» Раяна Джонсона, цікава, розумна картина, яка має в собі все, що потрібно. Ще досить цікавою роботою є «Хижа в лісі» Дрю Ґоддарда, захоплива, весела й подекуди страшнувата кінострічка, в якій режисер бавиться з мотивами, притаманними фільмам жахів.