Кіно на межі політики

ut.net.ua
29 Липня 2010, 00:00

На відміну від людей, кінофестивалі спершу оці­нюють не за зовнішнім виглядом, а за їхнім наповненням. Але без чіткості та злагодженості роботи навіть Каннський фестиваль може стати Тмутараканським. Одеський потяг працював на повну, з ресторанної кухні валила пара, машиністів часом тіпало від страху, іноді добивала втома, а подеколи й нервовість. Але потяг рухався, й для ока пересічних пасажирів ішов прямо і впевнено доїхав до станції призначення. Жодного фільму з програми не було знято, що є для фестивалів звичною і неприємною справою. Так, не відбулося запланованого візиту актора і режисера Сільвестра Стал­­лоне на батьківщину його матері (примхлива зір­­ка просто не наважилася летіти). Так, не дістався до Одеси російський режисер Сєрґєй Соловйов (передумав). Режисер Пьотр Тодоровскій теж не приїхав (здо­­ров’я), актор Жерар Депардьє напередодні візиту зламав ногу, а акторка Луіз Бергуен, яка зіграла головну роль у фільмі Люка Бессона «Неймовірні пригоди Адель», не доїхала… яка вже різниця чому. Проте був голландський актор Рутгер Хауер (на фото), американський кінематографіст українського походжен­­ня Вадим Перельман, по­­льський режисер Кшиштоф Зануссі, російський продюсер «одеського походжен­­ня» Сергій Чліянц і нідерландський режисер Йос Стел­­лінг, який цього року очолив журі Одеського фес­­ту (ОМФ). І всі вони дали фантастичні майс­­тер-кла­­­­си. Зануссі, захоплений прийомом аудиторії, навіть нагадав, що його будинок завжди відкритий для творчої молоді, після чого півтори години після закінчення творчого вечора роздавав візитівки.

Одне суттєве зауваження: чо­­му ОМФ проводився російського мовою? Чи зараз про це краще не запитувати, а то ще звинуватять у націоналізмі й більше на фестиваль не запросять?

Жити краще

Відбирали фестивальні стрічки передусім за критерієм «смішно/не смішно», тобто фільми-учасники імпрези мали містити бодай натяк на гумор. Відтак конкурсну програму ОМФ сформували доволі життєствердні стрічки без надмірної гостросоціальної «чорнухи», якою часто грішать міжнародні кінофоруми. Левова частка фільмів конкурсу оберталася довкола однієї теми, яку можна окреслити питанням: «що зробити, щоб кожен жив краще?»

Рецепти поліпшення життя доволі прості. Французький «Ма­­монт» (Mammuth) Гюстава де Керверна та Бенуа Делепіна, якого відбірники побачили цього року на Берлінале, натякає на те, що не варто заморочуватися… нічим: ні власним виглядом (Жерар Депардьє у фільмі схожий на бомжа), ні способом життя, ні своїми розумовими здібностями. Ідеальне екранне втілення крилатого вислову Леоніда Кравчука: «Маємо те, що маємо». І досить. Іспанські «Товстуни» (Gordos) Даніеля Санчеса з цього приводу конкретніші, переконливіші й вагоміші у висловлюванні: «Примирися зі своїм зовнішнім виглядом». Бо ми турбуємося за надмір жиру чи худорлявість фігури, нерівність носа чи… довжину члена, і це псує життя нам та оточенню. У польській чорній комедії «Колискова» (Kolysanka) Юліуша Махульського герої простіші – вони вампіри, і щоб великій родині з діда, сина, його дружини й трьох онуків жилося краще, треба лише переїхати до міста – там більше крові. Щоб бути щасливим, не треба вчитися сексу в лісі з першим-ліпшим, як це робить героїня канадської комедійної драми «Рік плотоїдства» (Year of the Carnivore), – слід лишень поговорити зі своїм обранцем, який просто боїться відповісти: «Я тебе також кохаю». В російському «Дітям до 16…» Андрєя Кавуна з цього самого приводу сказано так сильно (а це лише звичайний мелодраматичний чотирикутник!), що краще не придумаєш: «Треба любити то­­го, хто поруч». Ідеальність цього імперативу і якість самого філь­­му, здавалося, не можуть нічим перекритися чи бодай доповнитися. Але перуанський «Жовтень» (Octubre) вклав усіх навзнак. Поява малої дитини в кошику в хаті чоловіка, якому ніхто не потрібен, – диво, яке треба було осягнути і «цінувати те, що маєш». Бо коли воно зникає, цінувати пізно. В американському «Моєму самогубстві» (My suicide) Девіда Лі Міллера йдеться про відсутність жаги до життя та смерть. Але хлопчина, який вирішив накласти на себе руки перед відео­камерою, розуміє хибність такої думки, тільки коли бачить у петлі свого однокурсника. Іноді (частіше за все) ми щось розуміємо постфактум, тобто вчимося на власних помилках. Добре, якщо це тільки помилка. Не банкрутство, як в італійській «Нозі Бога» (Pide di Dio). Не зрада, як у голландському «Кондитері» (Taart­­man). Помилку можна виправити, не можна виправити лише смерть.

Ейзенштейном єдиним

Загалом внутрішнє наповнення ОМФ відповідало фестивалям класу «А» (не за кількістю, а за якістю). За це можна дякувати програмному директорові, кінознавцю Аліку Шпілюку, адже конкурс виявився чи не кращим, ніж цього року на Берлінському кінофестивалі. Хоча червоніти таки довелося – справжньою плямою на тілі форуму стала стрічка Олексія Луканєва «Пістолет Страдиварі». Зрозуміло, що тут відіграла свою роль політика: «Пістолет…» є україн­­сько-ро­­сій­­ським фільмом і до того ж із додаванням комедійності, а на українському фестивалі «всіх видів гумору», цитуючи Шпілюка, наявність такої роботи заохочується, ба навіть вимагається. Чи все ж таки важливішими були одеська натура у фільмі, одеські актори і навіть продюсери? Риторичне запи­­тан­­ня.

З-поміж позаконкурсних про­­грам тішили око ретроспективи Федеріко Фелліні та Кіри Муратової, «Французький бульвар», «Нове російське кіно», український альманах «Мудаки. Арабески», прем’єри «Неймовірних пригод Адель» (Les aventures extraordinaires d'Adèle Blanc-Sec) Люка Бессона та «Ілюзіоніста» (L’illusionniste) Сільвена Шоме, «Баарії» (Ba­­arìa) Джузеппе Торнаторе і «Досить доброї людини» (En ganske snill mann) Ганса Петтера Моланда. Якщо вже вдаватися в деталі, є сенс насварити відбірників за присутність на фестивалі такого неймовірно посереднього російського телевізійного мила, як «Доросла до­­нька, або тест на…». Хоча тут можна посперечатися, але, мабуть, теж замішана політика…

Що буде наступного року? Організатори вже створюють ажіотаж, говорячи по приїзд мегазірок. Але що стане головною фестивальною принадою, наразі невідомо. Адже цього року ОМФ вже використав шанс показати ідеальний для Одеси і для критиків фільм «Броненосець «Потьомкін» Сєрґєя Ейзенштейна. Його знімали в Одесі, а Потьомкінські сходи стали знаковими після епізоду з розстрілом людей і дитячим візочком. 2005 року стрічку показали на Берлінале, а 2007-го реставрували. 2010-го в межах Одеського кінофестивалю її демонстрували з реставрованим зображенням і відновленим первинним музичним тлом, яке, радячись із самим режисером, свого часу створив композитор Едмунд Майзель. Тисячі людей над Морським вокзалом, симфонічний оркестр перед сценою, а на сцені – величезний екран. Це загалом центральна подія фестивалю. То що ж далі?

Якщо імпреза не стане ареною для політики, що тепер не залазить хіба що в ліжко, і збереже свою орієнтацію на кіномистецтво, ОМФ має шан­­си на успіх. Фортуна усміхається тим, хто не боїться експериментувати. А сміливість демонструвати в конкурсі такі фільми, як японський абсурдиський «Символ» (Shinboru) і американсько-французький треш «Гума» (Rubber), дає карт-бланш будь-якій імпрезі на прохід в обмежену зону високого фестивального рівня.[2017]

 
Переможці Одеського кінофестивалю

Найкращий фільм (гран-прі) – «Дітям до 16…», Росія. Режисер: Андрєй Кавун

Найкращий режисер – Юліуш Махульський, «Колискова», Польща

Найкраща акторська робота –

Яап Снайдерс, «Кондитер», Нідерланди. Режисер: Анемарі ван де Монд

Приз глядацьких симпатій – «Дітям до 16…», Росія. Режисер: Андрєй Кавун

Спеціальні нагороди

журі – «Жовтень», Перу, Іспанія. Режисери: Даніель Вега, Дієго Вега;

«Моє самогубство», США. Режисер:Девід Лі Міллер