Нещодавно випало бути присутньою під час суперечки двох велемовних кухонних політологів. Один, розливаючи горілку в чарки і по столу, весело наполягав на тому, що російська інтелігенція незабаром приведе Росію до сокири: «Революцію завжди робила інтелігенція – візьми хоч Францію, хоч нашу рідну великожовтневу, а тепер Болотна-матінка нас на бій поведе». Другий, намагаючись поцілити виделкою в огірок, що повсякчас вислизав, флегматично сперечався, стверджуючи, що інтелігенція не зуміла скористатися плодами грудневої революції, знову допустивши до влади Путіна.
Читайте також: Владімір Путін стає Кощієм Безсмертним російської політики
Атмосфера дихала сімдесятими з тією лише різницею, що тоді кухонна політологія була вимушеною – більше зайнятися нею було ніде, а нині можливостей достатньо, але тягне все одно на кухні. Генетична пам’ять чи що?
Досі ніхто не пояснив: чому грудневі мітинги на Болотній і на Сахарова оголосили революцією? Змінився політичний устрій? Повалили самодержавство – путінську гоп-компанію? Ні, все залишилося. Чи тільки тому, що нинішня ситуація надто нагадує початок 1990-х, коли справді сталося падіння влади? Щоправда, тоді його спровокувала ватага гекачепістів, а потім моментом скористалися керівники Росії, України та Білорусії, що підписали Біловезьку угоду – смертний вирок Радянському Союзу.
Утім, терміни – це лише терміни. Це слова, у яких втілена суть. А її, гадаю, найкраще давним-давно висловив Пушкін, вигукнувши вустами свого ліричного героя: «Ах, обмануть меня нетрудно — я сам обманываться рад!»
Ті, хто виходив на Болотну, а потім на Сахарова, не просто дали себе обдурити – вони зраділи обману. Грудневі мітинги зрештою завдали Росії очевидної шкоди. Не в тому сенсі, що треба було хай там що намагатися їх не допустити, – вони були закономірні й потрібні як спроба перевірити свої сили. Та й деякі результати все ж таки можуть видатися втішними, приміром, нехай і з великим скрипом, але повернули губернаторські вибори. Це вже велика справа. Але мова про інше.
Чотири роки Дмітрій Мєдвєдєв базікав без угаву, нескінченно промовляючи і девальвуючи поняття «демократія», «лібералізація», «модернізація». За цими словами нічого не стояло, але під них бомбили Цхінвал, шили нові справи Ходорковскому й ухвалювали регіональні (поки що) закони про боротьбу з пропагандою гомосексуалізму.
Говорити про Мєдвєдєва як про політичного діяча, як про президента смішно. Навіть про тандем говорити смішно. Немає і не було ніякого тандему – є лише Путін. Мєдвєдєв – це дупа Путіна, якою той на чотири роки повернувся до країни. Щоб від обличчя відпочили в ім’я дотримання конституційних норм.
Читайте також: Росія готова обмежувати суверенітет пострадянських країн
Путін знову повернувся до росіян обличчям, тільки це обличчя має вираз куди більш невдоволений і сердитий, ніж чотири роки тому. За цей час Мєдвєдєв геть-чисто зневірив електорат хоч у мінімальній владній потенції, водночас послабивши чіпку путінську хватку. Підсумком його чотирирічної розслабленої бездіяльності й стали зимові мітинги. Вони ж, найімовірніше, і поставили крапку в імітуванні демократії, що виходило від влади. Ніяка імітація Путіну не потрібна – вона просто вже не проходить. Не «канає». Тому зараз можна очікувати лише одного: жорстких заходів із припинення оголошених Мєдвєдєвим ігор у демократію.
Проте саме це російська інтелігенція розуміти й відмовляється. Як і те, що про жодне зрушення менталітету, жодне «пробудження» народу говорити не випадає. Може йтися тільки про те, що, повернувшись до народу задом, Путін не врахував усієї шкідливості для влади такої тривалої бездіяльності, дозволивши величезній кількості людей долучитися до мєдвєдєвських ігор у демократію.
Утім, дивлячись на все це почасти збоку, Путін дійшов утішного для себе висновку: не такий страшний чорт, як його малюють демократи. Адже за весь той час опозиція так і не народила собі лідера. Навіть ті, хто ще два-три місяці тому претендував на духовне лідерство, тихо зникли. Зник Акунін, зник Парфьонов… Залишився Удальцов, чиї ліві переконання не дадуть йому посісти передові позиції. Залишився Навальний, який стає дедалі більше схожий на політичного нарциса. Залишився (і завжди лишатиметься, доки живий) Явлінскій, цей збірний образ російської інтелігентської опозиції, що не лише не здатний навіть до найменшої конструктивної діяльності, а й боїться її як вогню.
І всього цього Путін не може не знати. А отже, остерігатися помаранчевих революцій йому немає сенсу – навіщо, якщо все йде в пісок саме по собі? І хай там що кажуть борці за чесні вибори, хай там як добирають приклади порушень на дільницях, президентські перегони все ж таки стали справді вибором народу, нехай навіть і з погрішністю. Країна, яка так і не дізналася, що таке демократія, повірила владі, що це можливість вийти на Болотну. І мільйони людей, побачивши море білих стрічечок, тільки ще більше переконалися в тому, що Путін – то демократія, помножена на стабільність.
А інтелігенція, що засіла на умовних кухнях і вбралася в пікейні жилети, як і раніше, розмірковує над тим, перемогла вона в революції остаточно чи остаточна перемога ще попереду. Вона просто не звернула уваги, що далі Болотної її не пустили. Але, схоже, їй і там затишно.
Читайте також: Путін своєю «ПРОманією» провокує другу холодну війну