Теракт у Бостоні 15 квітня привернув міжнародну увагу до неспокійного Північнокавказького регіону Росії. Президент Владімір Путін спробував скористатися бостонськими вибухами для виправдання своєї політики на Кавказі й забезпечити підтримку США для «миротворчих» кампаній Москви. У той час коли Кремль і Білий дім обговорюють посилення співпраці у сфері контртероризму та розвідки, Баракові Обамі слід звернути увагу на причини й наслідки північнокавказького конфлікту, щоб захистити інтереси Заходу.
Від кризи до розколу
Перемога в Чечні, оголошена російським урядом навесні 2009 року, виявилася пірровою. Насправді конфлікт перекинувся на деякі сусідні північнокавказькі республіки. Попри заяви Москви, умови життя в усьому регіоні й далі погіршуються: збройні зіткнення, вбивства, засідки і вибухи стали майже буденними явищами.
Ескалація партизанського тероризму – пряма відповідь на російський державний тероризм на тлі придушення чеченської незалежності та знищення військовиками та спецслужбами РФ десятків тисяч цивільних. Чеченський націоналізм і сепаратизм переросли в загальнокавказькі протести – теракти по всьому регіону організовуються релігійними й націоналістичними радикалами різних етнічних груп.
Москва відповідальна за радикалізм і жорстокість, адже внаслідок її брутальних контртерористичних операцій цілі села зазнали репресій, а родичів підозрюваних повстанців і далі викрадають, катують і вбивають. Проти місцевих громад досі застосовується колективне покарання, у разі якщо російські спецслужби підозрюють, що якесь село надало притулок озброєним бандитам.
У таких умовах військовий джихадизм став національною ідеологією для мобілізації населення, а систематичні жорстокості Російської держави проти цивільних спонукали людей до вендети й забезпечили «кадрами» повстанські рухи. РФ сама накликала на себе біду: що жорстокіше Кремль придушує сепаратизм, то ймовірнішими стають розкол і навіть втрата ним Північного Кавказу.
Хаос поширюється також з огляду на те, що кожну північнокавказьку республіку роз’їдають корупція і нечиста на руку адміністрація, а також високий рівень безробіття, мізерне бізнес-інвестування, повсюдна бідність у містах і селах та занепад системи соціального обслуговування. Усі ці чинники посилюють суспільний протест проти політики Москви та республіканської влади – ставлеників Кремля, що не мають демократичних зобов’язань перед місцевим населенням.
Читайте також: Від перемог «слабкого» Єльцина до поразок «сильного» Путіна
Теракти вкупі з місцевими конфліктами за територію і політичну владу та ісламський релігійний вплив переростають у регіональні бунти. Повстанські настрої накладаються на численні територіальні суперечки між республіками та всередині них. За останні 10 років посилилися міжетнічні конфлікти за землю, ресурси і владне представництво. У результаті Москва опиняється в такій ситуації, що мусить або віддати перевагу одній зі сторін конфлікту, а отже, відштовхнути другу, або не втручатися, а отже, дедалі більше втрачати вплив у регіоні.
Окрім бунтів у таких республіках, як Чечня, Дагестан та Інгушетія, РФ має протистояти дедалі потужнішому черкеському національному руху на заході регіону за участю абхазців, адигейців, кабардинців і черкесів, які активно вимагають права на самовизначення. Історично Краснодарський край належав різноманітним черкеським угрупованням, перш ніж 1864 року російські царські війська організували геноцид і масові виселення народу.
Активісти в Росії і за кордоном прагнуть повернути Черкесію на мапу Кавказу й закликають усіх черкесів до проголошення єдиної ідентичності та возз’єднання трьох населених ними республік: Адигеї, Кабардино-Балкарії та Карачаєво-Черкесії. Це призвело б до розпаду останніх двох республік і формування нового автономного утворення – потенційно перший крок на шляху до черкеської незалежності.
Оскарження територіальних і політичних претензій спричинило б абсолютну некерованість усього регіону, а московські спроби «нормалізації» дорого коштуватимуть Росії і зрештою не будуть ефективними. Ескалація місцевих сутичок і боротьба за самовизначення на Північному Кавказі також можуть стимулювати бунти проти Москви в інших регіонах РФ, таких як середньоволзькі республіки Татарстан і Башкортостан, де переважає мусульманське населення.
Загроза російського націоналізму
Хоч як парадоксально, головною загрозою для майбутнього РФ та утримання Північного Кавказу в межах величезної держави є російський націоналізм. Маніпуляції із сербським націоналізмом у колишній Югославії в 1990-ті роки продемонстрували, як мобілізація нібито притиснених прав однієї етнічної групи може відштовхнути інші й мобілізувати націоналістичні настрої в їхньому середовищі. Слоган «Росія для росіян» став буденним, і якщо він матиме логічне продовження, це призведе до розколу країни. РФ просто не може бути водночас національною державою і багатонаціональною імперією.
Після розпаду Радянського Союзу чисельність етнічних росіян на Північному Кавказі поступово зменшується, і нині в усіх семи республіках росіяни формують лише невеличкі меншини. У період від 1989 по 2002 рік їхня частка в загальній кількості населення регіону знизилася з 26% до 12–15%, або з 1,36 млн (1989-го) до близько 940 тис. (2002-го). Тим часом автохтонне населення збільшилося з 66% до 80%, або з 3,5 млн до 5,3 млн. Росіяни і далі виїжджають із регіону. За оцінками деяких аналітиків, їхня частка в найближчі 10 років не перевищуватиме 2%, у той час як серед мусульманського населення рівень народжуваності, як і раніше, зростає.
Читайте також: Провал кавказької стратегії Володимира Путіна
За останнім переписом 2010-го, етнічні росіяни становлять менш як третину населення всього Північнокавказького федерального округу, що включає також Ставропольський край, де переважно мешкають росіяни. У результаті негативних демографічних тенденцій РФ важко буде мобілізувати своїх громадян для самооборони й захисту держави. Однак не виключено, що вона маніпулюватиме міжетнічними конфліктами в регіоні, виступаючи добровільним посередником або забезпечуючи власну присутність для запобігання воєнним діям. Крім того, може обрати для себе роль, яку відіграла Сербія для зниклої зі світової мапи Югославської Федерації, – закликати до зміни кордонів між республіками або до територіальних об’єднань із сусідніми регіонами, вдаючи необхідність захисту росіян чи місцевого промосковського етнічного населення.
Навіть у переважно російському регіоні – Ставропольському краї – зростає кількість мусульманського північнокавказького населення. Це призвело до поширення ісламофобії поміж етнічних росіян і, зрештою, до кількох жорстоких сутичок. Відповідно сумнівною видається політика Москви щодо включення Ставропольського краю до Північнокавказького федерального округу. На тлі ескалації конфліктів дедалі більше росіян матимуть серйозні сумніви, чи варто платити кров’ю і фінансовими втратами за спроби утримання згаданого регіону під контролем.
Московський самогубний контртероризм
Контртероризм РФ, власне, й створив ворога, якого Білокам’яна нібито намагається побороти. За словами Джейкоба Кіппа, провідного експерта з питань російської армії з Канзаського університету, російські військові більше схильні до воєнних злочинів, ніж західні, у зв’язку з традицією, за якою кожну війну вони розглядають як «тотальну», тож немає жодних обмежень, коли йдеться про втрати, розправи, порушення прав людини і жорстоке поводження з в’язнями. Російська армія відома своїми тортурами і зґвалтуваннями, які залишаються непокараними.
У протистоянні повстанській загрозі на Північному Кавказі Кремль обрав таку стратегію: безпосередні силові методи, економічна допомога та утвердження лояльних регіональних лідерів, таких як чеченський режим Рамзана Кадирова. Однак ця політика забезпечила лише штучну стабільність і ще більше обурила громадськість, адже до Грозного надходять великі кошти, які зникають у скарбниці корумпованого уряду. І сили Кадирова не є цілковито підлеглими федеральній владі, їхня лояльність до Москви буде сумнівною в разі відходу його та Путіна від влади. Вони можуть навіть очолити нову війну за визволення Чечні від російської зверхності.
Москва сама створила визначальний прецедент сепаратизму для колишніх радянських республік у серпні 2008 року, коли визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії – проблемних територій Грузії, до яких вторглася і які відвоювала. Його можна використовувати для виправдання та легітимації відокремлення власне російських територій, особливо на Північному Кавказі.
Чимало національних угруповань можуть наполягати, що принцип державності для Абхазії та Південної Осетії тепер слід застосовувати й до них, а це прямий шлях до конфліктів із сусідами, меншинами, а також федеральною владою. Тим часом РФ загрожує потенційний конфлікт із Абхазією з огляду на довготривалу політичну та економічну залежність останньої від Кремля та її прагнення до повного суверенітету.
Межі американсько-російської співпраці
Після вибухів у Бостоні російський та американський президенти заявили про посилення співпраці у сфері контртероризму. На жаль, у зв’язку з цим є дві великі проблеми. По-перше, російські та американські контртерористичні операції ґрунтуються на принципах, що кардинально різняться між собою, а по-друге, режим президента Путіна сам чинить державний тероризм проти неозброєних громадян.
Читайте також: Відома французька журналістка «Я скажу всю правду про систему Путіна»
Американські правоохоронні органи уникали будь-яких вибухів чи стрілянини на околицях Бостона, де переховувався один із терористів. Насамперед вони не хотіли, щоб постраждало цивільне населення або було марно зруйноване чиєсь майно. Натомість у схожій ситуації Росія організувала б масштабні бомбардування для очищення території. А потім назвала б кілька сотень цивільних жертв неминучою ціною перемоги.
Яскраві приклади нерозважливої стратегії Москви: напад російських сил на захоплену терористами школу в Беслані (Північна Осетія) у вересні 2004 року, внаслідок чого загинули 380 дітей і вчителів; проведене російськими підрозділами отруєння газом 130 цивільних осіб у московському Будинку культури для знищення терористів, які утримували заручників у 2002-му.
Москва має дві основні причини для залучення Вашингтона до боротьби з тероризмом. По-перше, прагне використати теракти в Бостоні для маскування своїх спроб придушити ісламські повстанські настрої на Північному Кавказі, забезпечивши собі схвалення та підтримку американців. Вона хоче охрестити двох молодих радикалів, які винні в бостонській трагедії й мають родинні зв’язки у Чечні та Дагестані, «уособленням міжнародного тероризму» і спільною загрозою для Росії та США.
По-друге, Кремль надсилає сигнал: будь-які плани щодо зриву зимової Олімпіади 2014 року, яка відбудеться в Сочі й на яку Путін поставив свою репутацію, придушуватимуться в зародку, змагання пройдуть без інцидентів. Він бажає будь-якою ціною уникнути бойкотів і скасувань, продемонструвати стабільність і нормальні умови.
Слід також ураховувати припущення щодо можливого прагнення Росії поширити ісламський тероризм у США за допомогою, наприклад, терактів у Бостоні, аби відвернути увагу Заходу від її внутрішніх війн. Один із бостонських терористів 2002 року провів кілька місяців у РФ і міг пройти там відповідне військове навчання. До того ж досі невідомо, діяв він сам чи був завербований ісламськими терористами або російською ФСБ. Той факт, що кремлівські спецслужби не поділилися з ФБР важливою інформацією своєї розвідки про терориста, може свідчити про їхню пасивну чи активну участь у терактах на території Сполучених Штатів.
Лідери «Кавказького емірату» – головного ісламського партизанського руху на Північному Кавказі, які не соромлячись беруть на себе відповідальність за теракти, заперечують зв’язок бостонських вибухів із будь-якими північнокавказькими визвольними рухами. Натомість вони вказують на Кремль. Російські спецслужби не гребують вербуванням розчарованих молодих людей зі згаданого регіону для проникнення в середовище ворога, ліквідації певних осіб чи інших спецоперацій.
Інтереси Заходу
Імовірність будь-якої участі чи інтервенції зовнішніх сил або багатонаціональних альянсів на Північний Кавказ вельми незначна, якщо тільки конфлікти не загрожуватимуть дестабілізацією для інших регіонів. Конфлікт чи війна в цьому регіоні навряд чи спонукає США або європейців до міжнародних зусиль – дипломатичного посередництва чи миротворчих операцій. Такі ініціативи сприйнялися б як виклик для територіальної цілісності Росії і могли б призвести до конфлікту з Москвою.
Однак поширення збройних сутичок на територію Південного Кавказу може зачепити інтереси Заходу, особливо якщо офіційний Тбілісі чи Баку попросить зовнішньої військової допомоги для захисту суверенітету й територіальної цілісності своїх держав. Це могло б спричинити протистояння між Вашингтоном і Москвою.
Кремль намагався ізолювати Північний Кавказ й обмежити вплив Грузії та Азербайджану в регіоні. Він також прагне посилити вплив на Тбілісі, щоб позбутися його зв’язків із південними республіками РФ. На думку російських експертів, Москва не зможе зрештою контролювати Північний Кавказ, якщо не забезпечить собі там домінування. Події в Грузії після приходу до влади уряду Бідзіни Іванішвілі в жовтні 2012 року позбавили північнокавказців впевненості у майбутній підтримці з боку Тбілісі. Хоч як парадоксально, це може ще більше радикалізувати настрої населення регіону, адже повстанці навряд чи шукатимуть допомоги поміж ісламських країн та інших мусульманських повстанських рухів.
Північнокавказькі країни, що можуть здобути незалежність і відокремитися від РФ, будуть сумнівними державами. Їх навряд чи приймуть до міжнародних організацій. Вони будуть «замороженими державами», визнаними кількома країнами, а їхні внутрішні та етнічні чи територіальні конфлікти із сусідами залишатимуться невирішеними.
Сепаратистський процес на Північному Кавказі матиме безпосередній вплив на сусідні Грузію та Азербайджан. Він може призвести до реалізації дестабілізаційних сценаріїв, як-от поширення збройних конфліктів, наплив біженців або силові спроби Кремля використати чи навіть загарбати території країн Південного Кавказу. Не виключено, що РФ скористається загрозою розколу, щоб підірвати територіальну цілісність своїх сусідів і відволікти увагу від власних провалів. Натомість влада деяких її сепаратистських регіонів може шукати підтримки Грузії та Азербайджану в протистоянні з Москвою.
Поширення конфлікту також торкнеться низки інтересів Заходу. Нестабільність у Грузії поставить під загрозу постачання каспійських енергоресурсів у Європу, а також може втягти в конфлікт Туреччину (що є членом НАТО) і спровокувати нову війну між Вірменією та Азербайджаном за Нагірний Карабах або навіть втягти Іран у поширення безладу.
Американському очільникові треба буде виробити рішучіший і більш креативний підхід у справі Кавказу, щоб не видаватися прихильником репресивної та регресивної політики Москви. Передусім президент США має вимагати від ВВП відкриття Північного Кавказу для західних журналістів, аналітиків, захисників прав людини, гуманітарних організацій і політиків, аби Вашингтон краще розумів масштаб регіональних загроз. Після терактів у Бостоні стало очевидно, що нестабільність на Північному Кавказі може безпосередньо зачепити інтереси Заходу.