Однак той, що відбувся минулої неділі, складно назвати «законним» у межах правових норм, за якими він мав би відбуватися, а саме Конституцією 1978 року. Згідно з Основним законом країни, який підтримали 90% каталонців, що взяли тоді участь у голосуванні, регіон діставав широку автономію (вважають, що такої не має жоден інший європейський регіон), але водночас Конституція засвідчила «нерозривну єдність іспанської нації».
До того ж поведінка центрального іспанського уряду, а саме його реакція на недільні події, була незграбною спробою показати свою монополію на насилля — основну ознаку легітимності влади. Отже, коса на камінь: право на свободу думки та зібрань проти захисту державою власного суверенітету й кордонів. Хто ж виграє? Вороги ЄС. Найголовніше, що серед євробюрократів поки що мало хто знає варіанти вирішення цієї проблеми, відсилаючи її до внутрішньоіспанського рівня. Європейська комісія закликала до діалогу тих, хто вже давно не чує одне одного (хоч це і єдиний можливий нині варіант), у Берліні просять припинити «спіраль ескалації», а в Лондоні поважати іспанську Конституцію.
Читайте також: Світ про референдум у Каталонії: одне з найважчих випробувань іспанської демократії з часів диктатури Франко
Зате Москва визначила для себе ще одну ахіллесову п’яту в ЄС. Тобто вона її давно знайшла і, як свідчать розслідування найбільшої іспанської газети El Pais, не лінувалася роздмухувати ще один образ слабкості Європейського проекту у власних пропагандистських рупорах. Про те саме свідчить і запекла підтримка каталонських «незалежників» Джуліаном Ассанжем.
Іспанія нині перебуває в глибокій кризі, яка насправді поширюється на всю Європу, бо чим гірші корсиканці, фламандці чи ломбардійці? Останні, наприклад, так само можуть зіслатися на власну економічну потугу в економіці Італії та почати вимагати того самого, що й каталонці. До речі, ломбардійці ще навесні оголосили про референдум щодо автономії, який має відбутися 22 жовтня цього року. Якщо Каталонія відкриє цю скриньку Пандори, то це дасть чималий поштовх європейським сепаратистським рухам, які тримаються на нечисленних популістичних партіях.
Однак підтримка останніх зростає саме завдяки таким діям, до яких вдалася іспанська влада на вихідних. Кармен Клодін із Барселонського центру міжнародних відносин (CIDOB) у коментарі Тижню також підкреслює цей факт. На її думку, у неділю консервативний іспанський уряд «Народної партії» вкотре продемонстрував, як іспанським правим бракує глибинної демократичної культури. «Вони зробили все, щоб дати «незалежникам» моральну перемогу й співчуття міжнародних ЗМІ», — каже вона. До цього вони могли лише мріяти про таку підтримку та розголос.
Наразі зрозуміло одне: у каталонському випадку немає швидкого рішення. Але слід брати до уваги й той фактор, що каталонські незалежники не мають достатньої підтримки ані всередині регіону, ані серед міжнародних партнерів. Серед тих, хто підтримує незалежність Каталонії, хіба що президент Венесуели Ніколас Мадуро та перший міністр Шотландії Нікола Старджон. Власне, на шотландський прецедент і посилаються найчастіше каталонці. Однак, щоб шотландська опція стала необхідною, треба змінити нинішню іспанську Конституцію, щодо чого поки що немає єдності.
Як вже згадувалося вище, підтримка каталонцями незалежності не спирається на більшість у регіоні. Кількість прихильників незалежності почала різко зростати після 2010 року і сягнула піка у 2012-му, коли становила 57%. Дослідники групи Artis International, яка займається дослідженням конфліктів і насильства, вважають, що першим поштовхом до зростання підтримки незалежності була економічна криза 2008 року. Другою вагомою причиною було скасування у 2010-му конституційним судом реформ, покликаних збільшити суверенітет регіону в Статуті автономії Каталонії. Саме після цього рішення на вулиці Барселони вийшло більше ніж 1 млн людей із плакатами: «Som una nació. Nosaltres decidim» («Ми нація. Ми вирішуємо»).
Читайте також: Невизнаний референдум. За що і як голосувала Каталонія
Однак Кармен Клодін вважає, що нинішня влада Каталонії діє безвідповідально й маніпулятивно. «Лідери, які агітують за незалежність Каталонії, узурпували демократичну легітимність, виступаючи від імені «каталонського народу», позиціонуючи себе єдиними його представниками», — каже вона. І справді.
Згідно з теперішніми опитуваннями підтримка незалежності серед самих каталонців повільно зменшується та нині становить 41% — це фактично той відсоток, який і прийшов голосувати на дільниці в неділю.
Цьогоріч знову саме економічний аспект відіграв вирішальну роль. Каталонія має, згідно з нинішнім законодавством, відносну фіскальну свободу й може самостійно обробляти податкові надходження перед тим, як надсилати їх до державної казни. Проте 180 компаній, які належать каталонському уряду, сплачують податки безпосередньо Мадриду. Ціна питання — €4,5 млрд, і наприкінці літа каталонський уряд закінчив працювати над системою, яка дасть змогу перебрати на себе контроль над збором та обробкою цих коштів. Згідно з іспанським законодавством центральна влада збирає всі податки з регіонів, а потім перерозподіляє їх між регіонами. За підрахунками іспанського уряду, каталонці платять на €8,9 млрд більше, ніж отримують у видатках. Для прибічників незалежності Каталонії це один із предметів обурення. І в корені нинішнього протистояння були радше економічні інтереси, а не боротьба за історичну несправедливість і власну самостійність. Хоч і вона спостерігалася. Можливість домовитися щодо першого аспекту могла, врешті, не допустити до кризи, у якій сьогодні опинилася Іспанія. Крім того, ініціатори референдуму від початку знали про провальність власного плану на нинішньому етапі. Про це говорили і в Іспанії, і в Брюсселі. Кармен Клодін порівнює їхні дії з тим, що робив Лєнін у часи Жовтневої революції: «Ми ступаємо вперед, а європейський пролетаріат піде слідом».
Читайте також: Референдум розбрату. Чергова спроба Каталонії відділитись від Іспанії
Найгірше, на її думку, що така безвідповідальність може призвести до серйозних наслідків: «розколу й напруження в суспільстві Каталонії». А разом із цим до ще однієї мігрені єврочиновникам, які залягли поки що в режим тиші. Чи, може, нарешті обдумують ходи наперед на випадок схожих прецедентів. Ніби боятися поки що немає чого, але роботи додалося. І це, між іншим, ще один аспект, який відволікатиме увагу ЄС від українського питання. Однак то вже інша тема.