Початок грузинсько-російського конфлікту 2008 року став причиною занепокоєння багатьох експертів та політиків, зокрема – Вафи Гулузадега – колишнього азербайджанського президентського радника із зовнішньої політики: «Грузинсько-російська війна насправді стала виявом агресії Росії по відношенню до незалежної Грузії – в цьому немає сумнівів. Це була дуже небезпечна на пострадянському просторі кампанія, оскільки вона продемонструвала, що Росія лишається все тією ж імперією – дуже агресивною по відношенню до усіх народів та малих націй світу», – цитує Коалсон.
«На початку війни 2008 року Росія спробувала відігравати роль медіатора у конфлікті, пов’язаному з Нагірним Карабахом, але зусилля, очолювані тодішнім президентом Дмітрієм Мєдвєдєвим, не набрали обертів. Відколи Владімір Путін у 2012 році повернувся до Кремля, Росія обмежилася роллю головного постачальника зброї обом сторонам. Тим не менше, навіть зростання недовіри до Москви на Північному Кавказі не переросло у посилення співпраці між трьома націями регіону», – наголошує Коалсон.
«Один з важливих результатів російської перемоги у 2008 – усунення НАТО та США з регіону, яке призупинило розвиток амбіцій Грузії приєднатися до альянсу», – зазначає експерт.
Але були у сутички і позитивні наслідки: «Конфлікт вимостив дорогу для суттєвої активізації в регіоні політики Європейського Союзу… 2009 року блок запустив програму Східного партнерства, що стала спробою посилити співпрацю з шістьма пострадянськими країнами – Білоруссю, Молдовою, Україною та вірменами, азербайджанцями та грузинами».
Програма стала для Грузії джерелом позитивних демократичних змін: «Штефан Майстер з Європейської Ради з міжнародних відносин (ЄРМВ) погоджується з тим, що Східне партнерство відіграло значущу роль у демократизації та реформі верховенства права у Грузії та Вірменії. Він стверджує, що моніторинг ЄС мав ключове значення для успіху Грузії на парламентських виборах у жовтні 2012 року».
Але і тут існують певні прогалини: «Він (Мейер) ставить акцент на тому, що Східне партнерство не включає компоненту безпеки, маючи на увазі, що можливість ЄС зменшити напруження щодо Нагірного Карабаху мінімальна».
«ЄС має поєднати політику сусідства, політику трансформації з політикою безпеки, тому що безпека – ключ до демократизації та трансформації цих країн», – цитує Коалсон.
«Чи це можливо без провокування Москви – великою мірою відкрите питання», – вважає аналітик.