«Мечеті можуть функціонувати без мінаретів, наш Світ може обертатися без Всевишнього – доти, доки в нас є гучномовець». Цей вірш під назвою «Єретик» я прочитала в антології турецької поезії «Living poets of Turkey», придбаній у книжкові галереї в центрі Старого Стамбула. Автор – Джан Юджель, відомий у Туреччині як Папа Джан, один із найвидатніших поетів минулого сторіччя. Англомовне видання турецької поезії вийшло під редакторством Талата Халмана, першого міністра культури Туреччини (ця посада в країні з’явилася лише 1971 року. – Ред.). Поезії здебільшого другої половини XX сторіччя порушують питання прозахідної цивілізації: сучасні сімейні драми та жах бюрократичної машини, страшенна керованість суспільства і ризик втратити себе під впливом масової несвідомості.
І поети, і міністри Туреччини ще 30–50 років тому привселюдно визнавали право людини на індивідуальність, як і величезну спокусу держави творити безідейне та слухняне, кероване засобами масової інформації суспільство. Зрощені на ідеях духовної свободи, покоління індивідуалів постали перед найбільшим питанням сучасної Туреччини – самоідентифікації. Саме воно нарівні з економічними важелями вплинуло на колись позитивне сприйняття турками ідеї можливого вступу до єврозони. Мовляв, «якщо територіально ми належимо і до Європи, то чому ні?». Але континентально-територіальна роздвоєність знаходить відлуння в інших аспектах буття.
Читайте також: Відродження Осяйної Порти
Туреччина – це «військова», як кажуть самі турки, Конституція держави. Можливе ухвалення громадянської Конституції розглядається лише зараз, тоді як протягом більш ніж 30 років головний закон країни надає величезні, майже необмежені права військовим. Коли політики та експерти розмірковують про варіант прийняття країни до ЄС, а ТБ транслює паради протесту в європейських столицях проти цього споріднення, поміж причин останнього називають що завгодно, крім «військової» Конституції. З цього самого боку турецького тилу – соціальне потойбіччя провінції країни, соціальна нерівність та жорстке ставлення до національних меншин. На позатуристичних шляхах можна бачити вже азійські картини тамтешнього побуту: будинки з фанери, антифешенебельні квартали зі сміттям, жінок, які закривають обличчя. Усе це на тлі божевільного історичного надбання, космічну вагу якого відчуваєш, коли стоїш на руїнах загиблих лікійських міст в Анатолії чи спускаєшся до Цистерни Базиліка III сторіччя нашої ери: там бачиш, що колони водосховища виконані в тому самому стилі, що й колони античних храмів, і є витворами цивілізації, старшої за Візантію.
ПОДОРОЖ ДО СЕБЕ
За «військової» конституції Туреччина є однією з найліберальніших країн ісламського світу, батьківщиною так званого євроісламу, просвітницького ісламу. Наприклад, популярні серед чоловіків кепки для людей, що знаються на ньому, одразу відкривають якусь величезну соціальну таємницю. Так, голова під час молитви має бути прикрита. Але ж при цьому треба прихилити її та торкнутися чолом до землі. Цього неможливо зробити, якщо на тобі кепка з козирком.
У духовному житті турки завжди були вільнодумцями. Секти дервішів, які в Туреччині є однією з візитівок країни для шукачів східного містицизму, протягом десятиріч після Першої світової війни були заборонені на державному рівні. Попри це, тисячі турків таємно відвідували підпільні дервіш-паті з музикою, віршами Румі, танцями. В основі суфізму лежать ідеї вільного розвитку людини та зв’язку поміж усім у Всесвіті. Сьогодні дервіші збираються в кількох містах Стамбула. Наприклад, на вокзалі Сіркеджі – будівлі зразкового європейського орієнталізму. Тому самому, про який колись писала Агата Крісті та з якого в подорож «Східним експресом» рушив до Британії детектив Еркюль Пуаро.
Пошук себе – одвічне «хобі» західної людини – так захопив турків, що, як пожартував мій товариш, можливо, їм, щоб знайти себе, треба стати героями фільму Фатіха Акіна. Як відомо, майже всі персонажі Акіна – це турки, які народилися в Німеччині або емігрували до ЄС. Якоїсь миті вони знаходять привід поїхати до країни свого коріння і лише там виявляють мету свого екзистенційного пошуку.
Читайте також: Турецькі манівці
СТЕРЕОТИП ВОРОЖОСТІ
У масовій українській уяві панує безліч стереотипів щодо цієї країни. Туреччини подоланої – саме «щит на воротах Царьграда» досі цитують туристи з СНД у літаках перед посадкою в Анталії чи Стамбулі. Туреччини-базару з ласими до слов’янських дівчат торгівцями дешевим турецьким шматтям. Туреччини, по суті, ворожої, однак із доступним відпочинком, непоганим сервісом та цікавою культурою.
Щодо базару, то туристичні центри тут ні в чому не перевершують головні торговельні точки планети. Так, є райони для російськомовних туристів, для яких шопінг у Туреччині – найдешевший варіант закордонного відпочинку. Але порівняно з, наприклад, тією самою Венецією Стамбул чи Анталія є доволі скромними «базарами».
Стосовно дівчат. «Мати дружину-білявку дуже дорого», – казав турецький бізнесмен, що сватався до української вченої. Мати красивих дітей і гарну жінку з блакитними очима та світлим волоссям – це майже національна мрія, бо світлі волосся та очі в Туреччині, як, до речі, й на Кавказі, є свідченням аристократичного походження.
Якщо дівчина не відмовляє собі у відвертому вбранні й виходить у такому вигляді у східний мегаполіс, треба бути готовою до всього. Одну мою знайому кілька років тому намагалися викрасти там – зазвичай це роблять для перепродажу в борделі Європи. Але все залежить лише від поведінки. Просто не кожен український чоловік має сміливість запропонувати секс незнайомій жінці в короткій спідниці та з відкритим декольте, а для турків це не проблема. Як не проблема багато і гарно розмовляти.
До речі, ніхто не скасовував оспіваної ще лордом Байроном турецької толерантності до гомосексуалізму та традиції «телак» (парубків-масажистів у лазнях-хамам) і «бача» (переодягнених у жіночі костюми хлопців, виконавців еротичних пісень). У текстах XVIII–XIX сторіч збереглося чимало свідчень щодо їхніх великих заробітків і прайсів послуг. Адже і високу платоспроможність у мусульманській країні передусім мали саме чоловіки.
Щодо ворожості. Так сталося, що саме Туреччина на рівні масової підсвідомості є для багатьох українців небезпечною. Утім, якщо не виходити в поведінці за межі розумного, поважаючи територію своєї подорожі, вона буде безпечною для мандрівника навіть у найекстремальніших провінційних районах. Це країна толерантності, інтелігенції, історичного спадку стародавніх цивілізацій та одна з головних держав сучасного європейського мистецтва. Країна, більшість населення якої повірило б у, здавалося б, утопічну ідею, що Туреччині треба вступати до ЄС.
Читайте також: Конфлікт довкола визнання геноциду вірмен кристалізує суперечливість історичної політики ЄС