У. Т.: Наскільки одностайним у реакції на дії Росії бачиться ЄС сьогодні, майже рік потому, як фактично почалася її агресія проти України?
– Цільові санкції, запроваджені ЄС проти Росії в липні 2014 року, зокрема у фінансовому й енергетичному секторах та галузі озброєнь, зрештою вплинули на неї. То була найефективніша відповідь Євросоюзу на війну в Східній Україні від весни 2014-го. Чи могли обмеження бути суворішими? Вважаю, що так. І треба було запроваджувати їх раніше, коли на наших очах відбувалась ескалація російського вторгнення. У Резолюціях Європарламенту, прийнятих у вересні 2014-го й січні 2015 року, ми закликали країни ЄС посилити санкції, якщо Росія не дотримуватиметься мінських домовленостей. Але Євросоюзові бракує єдності в цьому питанні. Коли зважати на розколи всередині ЄС, то добре, що запроваджено нинішні санкції і що вони протримаються щонайменше до липня 2015-го.
Нинішня ситуація в Східній Україні з обстрілами Маріуполя, з очевидною участю в ній РФ (постачанням живої сили та зброї контрольованим нею терористам) вимагає дальших штрафних заходів – за принципом «більше санкцій за більшу війну». Це мають бути, зокрема, серйозні обмеження, наприклад відключення Росії від системи SWIFT.
У. Т.: А де сьогодні пролягають у ЄС ці розколи, про які ви кажете?
– Тут не можна говорити про простий поділ на Схід – Захід чи Північ – Південь. Швидше всі країни–члени ЄС діляться на кілька груп залежно від підходів та політики щодо України й Росії. В одній – держави Балтії та Польща, вони сильно підтримують європейський вибір Києва. В іншій – ті, хто хоче уникнути конфронтації з Москвою, а саме Словаччина, Чехія та Угорщина. Деякі члени ЄС, як-от Кіпр, Греція чи Австрія, традиційно прихильніші до Росії, ніж до України, а в інших на кшталт Болгарії чи Румунії ставлення до неї залежить від того, яка політична сила при владі на той момент: ліві, наприклад, завжди фліртують із Кремлем. Деякі інші країни, наприклад Португалія та Іспанія, не надто переймаються ситуацією в Східній Європі, бо вони просто задалеко.
Читайте також: Розбійники, глава VII. Росія розв'язала власну громадянську війну
А Італія, Франція, Німеччина та Велика Британія мають бізнесові й інвестиційні інтереси в РФ, якими їм не кортить ризикувати, тож це також впливає на їхню реакцію і готовність до рішучих кроків проти агресора.
У. Т.: Ви вже давно в Європарламенті. Чи бачите якісь зрушення в загальному ставленні до Росії, відколи почалася її збройна експансія?
– Я бачу серйозну зміну в позиції і Європарламенту, і ЄС загалом. Сподівання Євросоюзу, що Росія модернізується й наблизиться до міжнародних та європейських стандартів демократії та верховенства права, виявилися марними. Москву більше не вважають раціональним партнером – швидше агресором, загрозою європейській безпеці, порушницею міжнародного права і стороною, що підриває програму Східного партнерства – флагманський проект європейської зовнішньої політики. Тому моє твердження про фундаментальну зміну сприймання Європою Росії не голослівне.
У. Т.: Не так давно складалося враження, що, якби Росія виконала вимоги мінських домовленостей бодай якось формально, ЄС був би готовий повернутися до нормалізації відносин із нею, залишаючи окуповану частину Східної України в статусі зони замороженого конфлікту й забувши про Крим. Наскільки воно правильне?
– Очевидно, що Росія ніколи не збиралася дотримуватися мінських протоколів, натомість лише використала їх, щоб затягнути час і якісніше підготуватися до дальшого вторгнення в Україну. Дехто в Європі постійно вірив у щирість Росії: вони були наївними або ж боялися обрати жорсткішу позицію, а тому вдавали, ніби вірять їй, аби уникнути конфронтації. Мінські домовленості створили ілюзію в деяких представників ЄС, нібито деескалація бойових дій Росії у Східній Україні можлива.
Читайте також: Лондонські мізки не промиваються
Позиція ЄС щодо Криму чітка. Анексія півострова ніколи не була й не буде визнана чи легалізована, тож санкції не зніматимуть. Територіальна цілісність України не підлягає обговоренню, і не важливо, йдеться про Крим чи Донбас. Із юридичного погляду різниці між статусом цих двох територій як частин України немає.
У. Т.: «Наївні» діячі політбомонду, про яких ви кажете… Наскільки вони впливові й численні в процесі формування європейської політики? Які аргументи спонукали б їх бачити загрозу від Росії такою, як вона є насправді?
– Разом зі зміною у ставленні ЄС до РФ відбулося зрушення і в думках цих політиків (Що, втім не стосується крайніх лівих, правих чи євроскептиків у Союзі). Особливо тепер, коли пряма участь Росії у війні настільки очевидна. Але проблема в тому, що в західних ЗМІ досі сильна присутність прокремлівських поглядів. Пропаганда Москви часто виграє, з нею потрібно боротися.
У. Т.: Чи достатньо надає Україна фактів і аргументів західним ЗМІ на противагу російській риториці? Завдяки чому вона ефективніше доносила б свою позицію до європейського суспільства?
– Наразі в інформаційній війні виграє РФ. Тому Європарламент закликав Європейську комісію в січневій Резолюції щодо України підготувати і створити російськомовний телеканал, фінансований коштом ЄС, що мав би на меті здебільшого боротьбу з російською пропагандою. Україна зі свого боку могла б змінити формулювання офіційних заяв і документів на різкіше, яке відповідало б серйозності ситуації. Утім, вона чекає прямолінійної риторики від ЄС, але сама висловлюється м’яко. Міністр закордонних справ Павло Клімкін у останній заяві використав термін «бойові дії проти України», а не «війна». Але речі треба називати своїми іменами: війну – війною, тероризм – тероризмом, а вторгнення – вторгненням.
Просити Росію, щоб та вплинула на своїх підопічних терористів на Донбасі, контрпродуктивно і шкідливо, бо це вписується в її ж таки риторику, нібито вона не бере участі й не є стороною у війні проти України.
У. Т.: Чого ще, окрім комунікації, ви хотіли б від Києва як давній союзник у цьому конфлікті, щоб мати більше аргументів для підтримки його надалі?
– Справді, хотілося б, щоб Україна сама робила більше – на практиці, а не на словах. Коли, наприклад, ми просимо ЄС посилити санкції, то хочемо бачити, що Київ теж накладає їх на Москву. Закликаючи країни Євросоюзу в Європейському парламенті допомогти Україні з розширенням її військових можливостей, щоб вона захищалася, хочемо бачити, що ваша держава сама ефективно використовує власну регулярну армію і зброю, а не покладається на героїчні, але недооснащені добровольчі батальйони. Якщо просимо у ЄС більше грошей та підтримки реформ в Україні, то мусимо бачити її прогрес і цілеспрямованість у модернізації, а також у викоріненні корупції, а не постійне зволікання й демонстрацію намірів.
Читайте також: Переговори щодо Донбасу – боротьба на виснаження
Біографічна нота
Яцек Саріуш-Вольський (1948 р. н.) – польський дипломат, член Європарламенту. Вивчав економіку в Лодзькому університеті. На початку 1980-х вступив до профспілки «Солідарність», став заступником прес-секретаря в Лодзькому воєводстві й секретарем політради Центру соціально-професійних досліджень регіонального виконавчого представництва «Солідарності». Перший міністр Польщі з питань євроінтеграції (1991–1996), один із архітекторів вступу Польщі до ЄС і перемовників стосовно нього (2000–2001). Від 2004 року депутат Європарламенту (група Європейської народної партії) і активний учасник усіх процесів, пов’язаних із Європейською політикою сусідства, особливо її східним вектором. У 2004–2007 роках – віце-президент Європарламенту. Від червня 2014-го – віце-президент групи ЄНП з питань зовнішньої політики. Автор багатьох резолюцій щодо України, Росії та програми Східного партнерства напередодні Вільнюського саміту 2013 року. Від вересня 2014-го постійний доповідач Європарламенту з питань України