Розлетілися крилаті леви — срібні, бронзові, золоті — світом, несучи добру звістку: кіно живе. Місцями воно навіть здорове, хоча й з останніх сил. Подеколи, щоправда, з передостанніх.
74-тя Мостра, як називають Венеційську бієнале, частиною якої є кінофестиваль, виявилася надзвичайно милою та безконфліктною. Навіть про війну й кров цього року тут майже забули. Війни якщо й згадувалися, то віддаленою луною. На екранах не свистіли кулі й не вибухали снаряди, не корчилися в передсмертних муках мирні мешканці та військові. Ніби втомившись від безпросвітних трагедій, Венеція цього року оголосила курс на надію. Цілий букет хепі-ендів піднесли різні програми фестивалю, ніби змовившись зайвий раз не нервувати гостей, учасників і просто глядачів. А якщо ще згадати, що Венеційський фестиваль найдемократичніший із «великої трійки» (Венеція, Канни, Берлін), то відчуття загальної милостивості цього року зашкалювало. І треба сказати, що це було несподівано приємно.
Безконфліктна Мостра
Трохи більш як місяць тому, 6 серпня, Венеційському кінофестивалю виповнилося 85. Саме цього дня в 1932 році відбувся перший показ першого фільму першої Мостри «Доктор Джекілл і містер Гайд» Рубена Мамуляна. Мамулян, до речі, родом був із Тифліса, потім переїхав із батьками до Парижа, у школі сидів за однією партою з Рене Клером. Мостру, як відомо, організували фашисти. Конкретно Муссоліні та його соратник Джузеппе Вольпі ді Мізурата. На той момент Вольпі був помітним в Італії політиком, членом Великої фашистської ради (Gran Consiglio del Fascismo), раніше міністром фінансів фашистської Італії. Вольпі, який був покровителем Венеційської бієнале, переконав Муссоліні, що настав час започаткувати в межах бієнале й кіноогляд. А бієнале на той момент існувала вже досить довго, з кінця XIX століття, і включала в себе конкурси образотворчого мистецтва, танцю та театру. І в 1932 році до Венеції прибуло 29 повнометражних і 14 ігрових стрічок переважно із США, Німеччини та Радянського Союзу. Засновника фестивалю Джузеппе Вольпі тут шанують досі: його бюст прикрашає фойє Palazzo del Cinema, головного майданчика фестивалю. Крім того, його іменем названо приз за найкращі акторські роботи — Кубок Вольпі. І ніхто не вимагає перейменувати нагороду з метою дефашизації.
Читайте також: На шведському «Квадраті» виросла «Пальма»с
Тут немає того лоску, тріску та блиску, як у Каннах. Тут немає величезної підводної частини айсберга — багатомільйонних оборудок, які вершаться в тиші віддалених від центру вілл. Тут можна зовсім близько підійти до червоної доріжки. І вона не здіймається сходами вгору, як у Каннах, у недосяжні висоти, де місце тільки зіркам, а скромно пролягає на рівні тротуару. І зірки проходять від тебе зовсім поруч, охоче потискаючи прихильникам руки й навіть обіймаючись із ними на камери.
Селебриті спускаються тут зі свого небосхилу в човнах — вони прибувають на нарядних корабликах до пристані збоку від Palazzo del Cinema з міста, там пересідають у машини й сотню метрів їдуть, як належить зіркам, у чорних труноподібних автомобілях із тонованим склом. Безшумно пливучи до свого чергового тріумфу водною гладдю цього закутка Адріатики, кожен кінонебожитель нагадує Лоенґріна в його чарівному човні.
Тепер до сучасності. Отже, дві визначальні риси цьогорічної Мостри — милостивість і добротність. Відчуття безнадійності, депресії, що супроводжує кризу в усіх царинах життя, м’яко нівелюються вольовою зосередженістю кінематографа на пошуках виходу з них. У цьому сенсі дуже показовим є невигадливий ліванський фільм «Образа» Зіада Дуейрі про безвихідну ситуацію, що виникла між ліванцем-християнином і палестинцем-гастарбайтером. Задавнений конфлікт всередині Арабського світу часом вибухає гнійником у найнеочікуваніші моменти. Хоча, як у кожному задавненому конфлікті, ніхто вже й не знає, з чого все почалося. Але, виявляється, треба відпустити своє минуле, треба сказати йому: «Іди!». І зрозуміти, що твій ворог — така сама жертва, як і ти. Неочікувано і для глядачів, і навіть для самих себе герої знаходять у собі сили й мудрість переступити через руйнівне почуття образи, пробачити, забути й піти далі.
Американська кінозірка Аннетт Бенінґ, яка цього року очолювала журі, разом зі своєю командою продемонструвала дивовижні такт і мудрість. Щоправда, подеколи такт перегравав сам себе, але про це пізніше. Зваживши всі «за» й «проти», визнаємо, що рішення віддати «Золотого лева» Ґільєрмо дель Торо за його «Форму води» єдине ні в кого не викликало нарікань, навіть у тих, хто не готовий стрибати від захвату після перегляду цієї стрічки. Справедливо й те, що дель Торо мав сильних конкурентів, але будь-яке інше рішення не було б таким безболісним. Для безконфліктного фестивалю переможець-казка — це вихід, про який можна тільки мріяти. Дель Торо придумав химерну феєрію з часів початку холодної війни про чудовисько-іхтіандра, який закрутив роман зі своєю рятівницею — німою дівчиною (русалкою за походженням, про що вона навіть не знає) на тлі безчинств радянської шпигунської мережі в надрах секретного американського об’єкта. Окрім буяння фантазії доброго розумного казкаря фільм має в собі дуже тверезий і гуманістичний погляд на сьогоднішні проблеми. Передусім на проблему «інакшості», чи то йдеться про зовнішній вигляд, чи про сексуальну орієнтацію, чи про колір шкіри, чи про політичні переконання. Дель Торо ніби застерігає від нових спалахів ненависті у світі, і, як будь-якому доброму казкарю, йому віриш більше, ніж пасіонарному ораторові, який лякає нас із трибуни.
Читайте також: Сміх, глюк, поштовх: в очікуванні Книжкового Арсеналу та Українського павільйону в Венеції
Фільми дель Торо — «краси небесної божественний взірець». Вони навіть занадто чисті, занадто наївні й занадто прості, щоб здійматися на Олімп такого великого фестивалю. Хоча з цим багато хто не погодиться: дель Торо — давній фаворит критиків. А ось на великому міжнародному фестивалі він виграє вперше. Поза сумнівом, наступний його великий вихід — номінація на «Оскара».
Якби цього року Венеція була не такою милою і милостивою, не побачив би дель Торо головного призу, хоча, звісно, режисер говорить тут дуже незвичною й абсолютно новою кіномовою.
Головний вердикт журі неабияк засмутив і тих, хто ставив на «Три білборди за межами Еббінга, штат Міссурі». Таких було дуже багато. І правда, новий фільм Мартіна Макдона чудово вибудуваний драматургічно, на його діалогах можна вчити сценаристів, а Френсіс Макдорманд тут є істинним діамантом, що до того ж потрапив у потрібну оправу. Героїня стрічки — скромна власниця сувенірної крамниці. Втративши надію побачити на лаві підсудних убивць своєї доньки, вона починає мститися місцевій поліції за бездіяльність за допомогою білбордів, на яких пише слова звинувачення на адресу копів. Певна річ, доволі швидко все місто налаштовується проти неї і конфлікт переходить у фазу кривавого протистояння. Щоправда, наприкінці фільм усе ж таки відходить у бік загального радісного примирення. І це звучить скрипучим дисонансом з усіма попередніми подіями в стрічці, що почалася як місцевий «Левіафан». Утім, зусилля авторів оцінили, і «Срібний лев» за сценарій полетів до США.
Якщо бути вже зовсім справедливими, він мав летіти не один, а в компанії з Кубком Вольпі за найкращу жіночу роль Макдорманд. Але згадану відзнаку отримала Шарлотта Ремплінґ, яка виконала головну роль у французькій стрічці «Ганна» (режиссер Андреа Паллаоро) не гірше й не краще, ніж завжди. Ремплінґ — легенда, до того ж вона давно не отримувала великих призів, і Венеція немовби вирішила нам про це нагадати. Та якщо відзнака за найкращу жіночу роль була цілком прогнозованою, то чоловічий Кубок Вольпі зробив неочікуваний віраж і потрапив до рук палестинського актора Камеля Ель Баша за фільм «Образа» про те, як посварилися і як зрештою помирилися ліванець-християнин та палестинець-мусульманин. Рішення не очевидне, але тактичне й гуманне. І, звичайно, як усе цьогоріч, добротне. Це якраз до питання про такт.
«Леви» їдуть до Франції
Цього року Венеція зробила неочікуваний акцент на французькому кіно. На подив багатьох, «Срібного лева» за режисуру повіз до Парижа Ксав’є Леґран: його стрічка «Опікунство» здалася журі найцікавіше зрежисованою. Леґран піднімався на сцену двічі: за півгодини до отримання нагороди за режисуру він виголошував слова подяки за приз Діно де Лаурентіса, яким відзначають найкращий дебют. Драма «Опікунство» — це історія сімейного насилля, якого ми не бачимо і в яке спершу навіть не віримо. Історія нібито давня, як людська цивілізація, і цілком життєва, бачена-перебачена. 11-річний хлопчик стає заручником конфлікту батька й матері: після розлучення жінка не дає колишньому чоловікові бачитися із сином, посилаючись на його неприпустиму поведінку. Центральну фігуру розповіді — батька — ми бачимо ніби з трьох різних ракурсів. Спочатку судді, що намагається зрозуміти сімейний конфлікт, потім хлопчика й нарешті матері. А глядач об’єднує ці три іпостасі й малює вже свій образ. Леґран спершу немовби препарував свого героя, а потім зібрав, ніби пазл. Віртуозна робота як для дебютанта повного метра. Хоча визнаймо, що обдаровувати відразу двома «левами», нехай і не золотими, за такої сильної конкуренції є марнотратством. Можливо, це аванс французькому кінематографу, що нині переживає не найкращі часи й потребує міжнародної підтримки. Йдучи по другий приз, Ксав’є Леґран плакав, немов дитина, і хочеться сподіватися, що ці сльози омиють оптику, крізь яку французький кінематограф та світ дивляться один на одного.
Читайте також: Селфі з кінобусом, або Контрасти фестивалю «Незалежність»
Принагідно зазначимо, що «Золотий лев» у короткому метрі теж вирушив до Франції. Його повезла молода режисерка Сесіль Дево за фільм «Велика печаль».
Гран-прі журі дістався Шмуелю Маозу за «Фокстрот» — претензійну трьохактну драму про силу долі на прикладі сучасного Ізраїлю. Вісім років тому Маоза вже вшановували на Лідо як володаря «Золотого лева» за «Ліван» — жорстокий і віртуозно придуманий фільм про маленьке пекло великої війни. Дія відбувається під час ліванської війни 1982 року в танку, а сама війна показана очима танкістів через прилад огляду танка. Після цього Маоз став визнаним лідером ізраїльського кіно. «Фокстрот» рішуче вибивається із загальної течії ізраїльського кіно — доволі однобокого, пов’язаного завжди або з воєнними діями, або з релігійним авторитаризмом, хоча зазвичай із міцною драматургією, добротною режисурою та зробленого гарячим серцем і холодними руками. У «Фокстроті» режисер обирає іншу інтонацію та інший прийом: приватне життя сім’ї, у яку Доля та Війна принесли лихо, стає маленькою сценою для фатальних ігор.
Герої стрічки — подружня пара середнього віку з обличчями давніх біблійних персонажів — двічі переживають жахіття втрати сина. Перший раз, як з’ясувалося, помилково. Син, який служив на Богом забутому блокпосту в пустелі та нудьгував у товаристві ще трьох таких самих солдатиків, неочікувано й проти власної волі стає вершителем чужих доль. Фатум не спить і жорстоко карає тих, хто спробував підмінити долю власними амбіціями. Зрештою особиста трагедія виливається у фатальні узагальнення й закінчується примиренням героїв із долею та одне з одним: дружним сміхом батьків хлопця, які знайшли після його загибелі в столі травичку й викурили її у двадцятий день народження свого сина. Якщо не можеш змінити долю, спробуй хоча б не сваритися з нею. Біда тільки в тому, що сам Маоз заплутався у власному ставленні до Долі, до Фатуму, до релігії й про всяк випадок вирішує накрутити якнайбільше, щоб наодинці не страждати — нехай і глядач теж заплутається.
Зустріч із новим
Оцінили судді немислиму красу фільму «Милий край» австралійця Ворвіка Торнтона, вручивши йому спецприз. «Милий край» — вестерн із часів зародження австралійської цивілізації, у певному сенсі теж про силу долі й замкнуте коло, по якому зазвичай ходять одна за одною несправедливість і відплата.
При цьому журі, схильне до добротних рішень, лишило без уваги один із найнезвичайніших фільмів фестивалю — «Мектуб. Моя любов: пісня перша» Абделлатіфа Кешиша, володаря «Золотої пальми» за фільм «Життя Адель». За сюжетом молодий драматург Амін, араб за походженням, приїжджає додому в містечко на Французькій Рив’єрі після року відсутності. Ну ось, власне, і все. Далі сюжету немає, якщо не брати до уваги нескінченного кружляння хлопця по містечку, зустрічей із друзями й дівчатами, зародження почуттів та їх згасання. Багатьом забракло в цьому фільмі шаленої енергії «Життя Аделі», де любов двох дівчат буквально шматувала простір, спалювала його, перетворювала на попіл. Але там не було й грама тієї безмежної чуттєвості, якою живе нова стрічка Кешиша. До речі, втративши надію знайти гроші на цей фільм, два роки тому режисер виставив на аукціон свою «Золоту пальму». Дякувати Богові, обійшлося: гроші знайшлися.
Тривалість стрічки — три години. Кешиш любить обсяг. Три години безсюжетного кіно, від якого неможливо відірватися, — уже тільки за це треба давати нагороди. Неймовірна органіка, з якою живуть на екрані професійні та непрофесійні актори і яка стає потужним рушієм усього цього сумбурного життя. Вона якась буквально тваринна, без оглядки на камеру, на режисера, на кінематограф узагалі. Кешиш опановує нову реальність, у якій Франція майже арабська, у якій змішуються національності, раси, мови. Режисер тут — частина цього світу, а не просто спостерігач. Він разом із героями вершить реальність, пише її, фіксує. У фільмі є довгий-довгий епізод — зняті в режимі реального часу пологи вівці. Трохи прямолінійна, але точна метафора народження нового життя. Як у старому сараї овечка викидає із себе нове життя, так і стара Франція, гніваючись і радіючи, народжує «племя младое, незнакомое».
З приходом на Венеційський фестиваль чотири роки тому нового директора Альберта Барберра Мостра стала шукати зустрічей із новим, незвіданим. За колишнього директора Венеції Марко Мюллера одна з головних культурних подій світу застигла як бронзовий пам’ятник самій собі, не бажаючи йти назустріч новим вітрам. Барберра вирішив трохи розворушити цей застиглий організм. І спочатку ввів нову програму — Venezia VR (Virtual Reality). San Lazzaretto Vecchio — невеликий острів за дві хвилини їзди від Лідо — він перетворив на територію віртуальної реальності. Величезний старовинний лазарет, що займає весь острів (до речі, саме госпіталь на Сан-Лазаретто дав життя слову «лазарет», котре використовується так чи інакше у всіх європейських мовах), розбитий на маленькі зали на одну-дві людини. Приходиш, отримуєш спеціальний шлем та навушники — і ти в центрі подій. Можеш виявити, що сидиш в одній ванній із героєм. Або опинитися на паркані й оглядати околиці. Або на смітнику, спостерігаючи, як на ньому орудують безхатченки в пошуках годящих речей чи харчів, протискуючись між тобою та купою сміття. Збоку дивитися на споглядальника неймовірно цікаво: сидить собі людина сама в залі, на ній шлем зі спеціальними окулярами, крутить головою, повертається на 180 градусів, то зазирає кудись ніби під стіл, то намагається потіснитися, втягнувши живота й когось пропускаючи. Ось вона, на відстані витягнутої руки, але ж у зовсім іншій реальності, у якомусь своєму житті.
Як швидко вторгається в кіно новий світ! Особливо це помітно тут, у Венеції, яка за останні 500 років зовсім не змінилася. І не зміниться ще стільки само. Яким же правильним було рішення понад 100 років тому започаткувати тут огляд сучасного мистецтва, а потім, пізніше, віддати під бієнале гігантську будівлю Арсеналу. Старе й нове б’ються між собою не на життя, а на смерть, і гармоніюють, і ненавидять одне одного, і обіймаються. І доки стоїть стара мудра Венеція, на все нове, що з’являється в мистецтві, — театрі, кіно, живопису, музиці, — чекає спокійне існування. А потім, колись ще нескоро, Венеція піде під воду, прихопивши із собою часточку цього нового. Але лиш часточку, бо мистецтво тут було й буде завжди.