Те, що діяльність плідна, помітно відразу лише за кількістю нагород, із-поміж яких у Ільї Рахміелєвіча є і зовсім оригінальні, як-от премія ФСБ за цикл текстів до пісень про працівників російських спецслужб. А от наскільки внесок віршотворця вагомий, нам не зрозуміти. Певно, президентові згори видніше. Бо хіба знає хтось, яку зливу почуттів викликають у його душі пісні, слова до яких написав російський народний артист України? Чого варті бодай співанки «Еще не вечер» чи «Как тревожен этот путь», – певно, все життя пробігає миттю перед очима. А хто відає, як у нього тьохкає серце від «Край березовый», «Россия» чи «Посидим-поокаем»? Ніхто, бо, як казав підопічний Віктора Федоровича Віталій Журавський, у таких піснях ідеться «про те, що людина думає на самоті, про те, що не прийнято говорити вголос». І поготів, від такої лірики можна відчути «справжню духовну насолоду». Щоправда, нардеп казав це про іншого генія естради Стаса Міхайлова, але яка різниця: вони ж усі в один спосіб сіють «разумное, доброе, вечное». Може, Віктор Федорович до Міхайлова ще не доріс. А як доросте, то й усвідомить услід за Журавським, що той пісняр «є прикладом для наслідування. Він «пробився» на сцену, долаючи значні перепони… Він творив, і йому вдалось досягти свого».
Читайте також: Про духовну насолоду
І навіть не варто сумніватися, що президент зробив усе правильно, давши Рєзнікові народного. А кого ж бо ще вдостоїти тієї честі? Українська культура тепер саме така: Рєзнік, Пуґачова, Моісєєв, Лєпс, Міхайлов… Ну і, звісно, Філіпп Кіркоров, куди ж без цього персонажа, якого нащадок трипільців Віктор Ющенко також у 2008 році найменував народним артистом України. За той самий, до речі, «вагомий особистий внесок».