Фальковський Мацей

Центр східних досліджень

Гарячі голови

ut.net.ua
7 Серпня 2009, 00:00

 

Річниця російсько-гру­зинсь­­кої війни, войовничі висловлювання Міноборони Росії та південно-осетин­сь­ких сепаратистів на тлі тривожних повідомлень про щораз частішу стрілянину в зоні конфлікту схиляють до роздумів про можливий вибух нової війни.
 
Перед тим як уявити собі цьогорічний в’їзд російських танків до Грузії, варто з’ясувати спершу одне питання. Якщо торік конфлікт розпочався з грузинської атаки на Цхінвалі, то нині спроби Грузії повернути контроль над Абхазією чи Осетією є виключеними. Реакція Москви не обмежилася б тимчасовою окупацією грузинської території. Росіяни залишилися б тут надовго, скинули б президента Саакашвілі (за прикладом Мілошевича чи Хусейна) та встановили б у Тбілісі маріонеткову владу. Грузинські керівники чудово це розуміють. Себто у випадку нової грузинської атаки ми мали б визнати Саакашвілі та весь грузинський уряд за шаленців або ж російських агентів. У такій ситуації варто думати лише над тим, чи росіяни прагнуть нової війни (те, що вони спроможні її розпочати, сумніву немає).
50% ні
 
Логічно міркуючи видається, що ймовірність нової війни невелика. На Грузію варто дивитися не лише як на країну, котра намагається вибратися з-під російського впливу, але й як на поле російсько-американсь­кої конкуренції за вплив у каспійському регіоні. Тому ймовірність нового конфлікту лежить на лінії відносин Москва –Вашингтон. Атмосфера цих стосунків зараз краща, ніж рік тому, що є наслідком не лише політики Барака Обами, але й кроків російської сторони (приміром, згода Росії на транзит американських військових до Афганістану).
 
Окрім того, американці мають розуміти помилки, допущені під час тогорічної війни. Тодішня запізніла реакція США на російську агресію була сприйнята на Кавказі як слабкість. Коли б у випадку чергової війни США повелися аналогічно, образ Вашингтона на пост­радянському просторі серйозно постраждав би. Тож важко уявити, щоб американці, навчені минулорічним досвідом, не посилали Москві сигналів застереження. Рішення про початок нової війни означало б готовність Росії до гострої конфронтації зі США.
 
Також на невелику ймовірність початку силового протистояння вказує заангажування Росії на інших фронтах у межах СНД, передусім туркменському (газовий конфлікт), білоруському (напруження у відносинах Мінська й Москви) та узбецькому (зросли антиросійські настрої Ташкента). Розв’язання війни з Грузією означало б серйозні ускладнення для російської закордонної політики на пострадянській території.
 
50% так
 
Утім, російське керівництво не зобов’язане дослухатися до наведеної вище логіки. Результати війни 2008 року дискусійні: з одного боку, як Захід, так і колишні радянські республіки злякалися російсь­кого «кулака», з іншого – війна зміцнила емансипаційні прагнення останніх (Туркменістан, Узбекистан, Білорусь, Таджикистан і навіть Вірменія). Не-відома, однак, кремлівська оцінка тих подій. Якщо люди, котрі ухвалюють рішення в Кремлі, вважають минулорічну війну успіхом, спокуса повторного удару в сподіванні на повний контроль у регіоні та блокаду грузинського нафтопроводу каспійської сировини може бути досить сильною.
 
Не можна також виключати провокацій із боку російських силових структур, інтерес яких полягає в дестабілізації Кавказу, що підносить їхню вагу в державі та додаткове фінансування з бюджету. До того ж, силовики незадоволені квітневим рішенням президента Мєдвєдєва про скасування режиму антитерористичної операції в Чечні, що обмежило їхній вплив на користь властей республіки. На увагу заслуговують і войовничі заяви президента Південної Осетії Едуарда Кокойти, який нещодавно висунув територіальні претензії до Грузії. Можливо, загострення ситуації в регіоні йому на руку у власній грі з Москвою.
У політиці, особливо в російській, тим більше щодо такого складного регіону як Кавказ, варто зважати й на чинник непередбачуваності. Російські вершителі доль не обов’язково будуть дотримуватися виважених рішень, а прийматимуть поспішні, реагуючи на поточні події. Чимало аналітиків звертає також увагу на особисту ненависть Путіна до Саакашвілі та емоції, які в російсько-грузинських стосунках відіграють не останню роль.