Українські новорічні свята – мінус місяць з продуктивного життя. Починаючись на католицьке Різдво, вони закінчуються в районі Водохрещі, тобто ближче до лютого. Водночас це можливість позбавитися накопиченого мотлоху й побажати собі різних за ступенем нездійсненності гараздів. І згадати, що в житті завжди є місце подвигу. Та краще триматися від цього місця подалі.
Таня Малярчук, письменниця
Володарка мишей
Я боюся мишей. Дуже. І мене не втішають захопливі розповіді дилетантів-натуралістів про те, які гарні у мишок очка, яке сіреньке і гладеньке у них хутро, які мишки розумні і – особливо – що вони мене бояться більше, ніж я їх. Миші бридкі, нахабні, хитрі та незнищенні.
Знаю таку статистику: де б ти не був, де б на планеті не сховався, у радіусі 5-ти м від тебе все одно є миша. Статистика жахлива, бо, подумайте, 5 м – це зовсім мало. І, якщо пригадати найщасливіші моменти зі свого життя, включивши до спогадів потенційне існування миші на відстані 5-ти м, стає безвихідно і сумно. Вони дивляться, вони спостерігають за тобою, вони вигріваються у рештках твоєї їжі і при цьому так огидно-огидно пищать. А року 2008, року Жовтої Миші, пищатимуть так, ніби у них день народження.
Було так. Моя бабуся якось узимку мусила поїхати на кілька днів до Черкас і попросила мене доглянути свою хату. Завдання не виглядало складним. Бабиних свиней і курей годувала сусідка. Я ж мала просто сидіти в хаті. Читати, дивитися телевізор, говорити по телефону, а вночі – спати на розкішній королівській перині з вишитими гладіолусами. Однак ті канікули перетворилися на гоголівський фільм жахів. Тільки-но згасало у кімнаті світло, миші вилізали з усіх усюд, нишпорили закапелками, табуном гасали по столі, підлозі і стелі так, ніби зірвалися з ланцюга, ніби сказилися. Гризли все, навіть алюмінієві ложки. Демонстративно забігали у мишоловку біля печі і так само демонстративно з неї вибиралися, здорові та неушкоджені. Миші абсолютно мене не боялися, що б я не робила. Миші глумилися наді мною. Бабина кішка, очевидно, була з ними у змові, бо у цей час мирно посапувала і вусом не вела. Я ж до світанку просиджувала на перині, вишитій гладіолусами, шваброю відганяючи від себе ворогів.
Баба повернулася на 3-й день.
– Ваша хата, бабко, кишить мишами! – сказала я. – Як Ви можете так жити?!
– Миші? – здивувалася баба. – Які миші? У мене в хаті мишей нема.
І це була правда. Наступної ночі не з’явилося жодної. Тиша і спокій. Немовби все мені примарилося. Але тепер я розумію, в чому справа. Миші також мають господарів.
Сергій Проскурня, режисер 
Гаплик individual
У святкові вихідні на честь Дня незалежності ходили ми з друзями в похід. Взяли намети і поїхали під Ржищів на Київщині. Я був щасливий, бо я якраз не мав серйозних справ, міг відпочити. Доки дісталися місця, споночіло. І коли я в цій темряві пробирався крізь хащі, поранив гілкою обличчя. З’явився такий гігантський синець, якого в житті не було. Та я навіть уваги не звернув. Як уже зануришся в природу, зовнішній вигляд перестає бути важливим. Ти просто відчуваєш внутрішній спокій, гармонію душі та тіла.
Ця ідилія із синцем на додачу пригадалася під час роботи над проектом «Гаплик.org.ua». Від початку мікс двох п’єс Івана Карпенка-Карого «Суєта» і «Житейське море» та 12 творів Леся Подерв’янського потрібно було якось назвати. Ми всією «командою» тривалий час сперечалися. «Суєта» – найміскіший варіант, але він не відображає актуальності другої, сучасної частини. Від «Веселого апокаліпсису» довелося відмовитися, бо в цій назві є визначення жанру. Пропозиція Миколи Вересня узагальнити все однією нецензурною лексемою, яка найчастіше зустрічається в Лесевих текстах, спочатку не пройшла. Але врешті зупинилися на літературному синонімові цього іменника – «гаплик». А вже згодом задумалися над значенням слова. Гаплик в українському побуті був надзвичайно корисною річчю. Це защіпка, металевий гачок, який з’єднує на петельках плахту чи поли кунтуша або кожуха. Отоді й спливла в пам’яті історія про синець, і всі почали кепкувати, що то був мій особистий «гаплик». І, мовляв, як корабель наречеш, так він і пливтиме.
Сергій Фоменко, лідер гурту «Мандри»
Мистецька спілка
Як і всі порядні українські рок-гурти, час від часу ми навідуємося до Польщі. Туди, зазвичай, дістаємося звичайнісіньким поїздом – так простіше. Востаннє були напередодні Нового року. Як завжди, до кордону доїхали без пригод. Аж тут раптом у наш напівпорожній вагон завалює компанія колоритних тіточок, завантажених величезними картатими сумками. Наші базарні «човники», які регулярно роблять шопінг-тури до Польщі й назад. Між собою ми одразу охрестили їх «контрабандистками».
З їхньою появою кудись поділися наші провідники. А жіночки, своїми ключами повідмикавши інші купе у вагоні, вправно окупували й наші. Моментально всі вільні шпарини та закапелки заповнили блоки сигарет, коробки і пляшки. Між тим точилася жвава розмова, і тітоньки збагнули, що ми – гурт «Мандри», вони нас чули, бачили, знають, а також «повернуться-розкажуть-своїм-дітям». Балачки закінчилися тим, що вони нас умовили зіграти кілька пісень. До появи у вагоні польських митників залишалося хвилин 10, а ми ніяк не могли второпати, чому маємо виступати прямо зараз. Істина з’ясувалася незабаром. Нашу спонтанну імпровізацію голосисті супутниці підтримали «з льоту». Збоку це, напевно, виглядало так, наче народний хор розігрівається перед концертом. Вони дуже старалися, особливо з появою митників. Поляки лише розгублено кліпали очима, а процедура контролю перетворилася на формальність. Поки служаки мляво перебирали крам, тіточки розпатякували їм про свій завтрашній виступ на фестивалі. У результаті митної ревізії ніхто не постраждав.
Катерина Липа, мистецтвознавець
Арт-ремонт
Вестибюль і коридори Національної академії мистецтв та архітектури України вщерть заставлено гіпсовими зліпками найвідоміших античний скульптур у натуральний зріст. Звісно, класика часом страждає. Студенти тягають повз копії творінь Праксителя, Леохара й Лісіппа підрамники, макети та різний непотріб, яким відбивають у творінь давніх геніїв дрібні, проте важливі деталі. І ніхто цим особливо не переймається, бо форми шедеврів є в ліпників, а ті час від часу роблять відливки та прилаштовують на місце втрачені фрагменти. Та буваються випадки, коли ремонт античної спадщини потребує значно вищої компетенції.
Цю історію розповів мені студент факультету живопису. Аби підтягти «хвости», хлопець залишився в майстерні на ніч попрацювати (звична для цього навчального закладу практика). Близько півночі він вийшов з майстерні, аж раптом чує в коридорі шелест голосів. Обережно визираючи з-за рогу, він бачить картину, яку радо і неодноразово описував різним людям. Порожньою нічною Академією рухається процесія, очолювана тодішнім проректором з навчальної частини, – художня рада майже у повному складі. Хіба що бракує дам. Замикає гурт ліпник з банячком розведеного гіпсу та якимись предметами на дошці-таці. Урочиста хода зупиняється біля праксителевого Гермеса з немовлям-Діонісом на руках. «Як ви гадаєте, котрий його?» – по-змовницькому шепоче проректор. – Може цей?» Задумливо бере з таці довгастий предмет, форму якого ні з чим не сплутаєш, і уважно його роздивляється. «Мені здається, цей від Дорифора з класу малюнку», – кидає хтось із худради, – для Гермеса він ніби замалий». «Та ті греки взагалі не були гігантами: недарма Аполлону Бельведерському причандалля листочком прикрили – нема чим хвалитись. Мені здається, це таки гермесів», – втручається ще один компетентний голос. Роздратований шепіт до ліпника: «Ви ж знали, котрого з якої форми відливали, було хоч якось позначити!» Ліпник, захищаючись: «Що, імена на усіх понаписувати?!» Худрада починає хихотіти. Проректор рішуче підносить вгору один з виробів. «Гаразд, під мою відповідальність: ладнайте оцей Гермесу!» Ліпник із стеком рушає до об’єкту ремонту. Боязкий голос члена худради: «А як усім поприклеюємо, а останній скульптурі дістанеться… ну, не такий, тобто точно не його? Що тоді робити, відламувати?» «Та якось буде», – легковажно відповідає йому інший голос. І процесія рушає коридором далі, до наступного скаліченого шедевра.
Богодар Которович, скрипаль, художній керівник і диригент Державного камерного ансамблю «Київські солісти»
Повість про справжню людину
У радянські часи мені багато доводилося гастролювати просторами СРСР. Траплялося всяке: кумедне й не дуже. І без копійки залишався, і в такі халепи вскакував, що тепер, як пригадаю, – не знаю, за живіт хапатися чи за серце. В Мурманську, наприклад, у мене ще та історія вийшла. Не пам’ятаю, під Новий рік чи ні, але зима і мороз були точно. Грав я там концерт у філармонії – каприси Паганіні. Був в ударі – мабуть, краще у мене вийшло тільки набагато пізніше, 1999 року, коли до Києва з Генуї привезли «Вдову» – улюблену скрипку Паганіні роботи Гварнері дель Джезу – і запропонували мені на ній зіграти. Одним словом, в образ я тоді увійшов ґрунтовно: демонізм, надрив, експресія і таке інше. Після концерту підходить слухачка – красива, струнка, юна! Говорить: «Я ваша прихильниця навіки!» Смикнув мене дідько напроситися її додому проводжати. Йду, тримаю за руку, будую повітряні палаци, про любов до переможного кінця мрію. А на вулиці холодно, ніч полярна, білі ведмеді. Романтика! Сідаємо з нею в автобус. Потім в інший. Потім у наступний. «Скоро вже?» – знемагаю я. Красуня посміхається: «Ще ні. Я далеко живу – 40 кілометрів від Мурманська». «Нічого, це не страшно!» – відказую, також їй посміхаюся, а руку стискаю ще міцніше. Нарешті прибуваємо на місце: «А це мій гуртожиток. Ми з мамою і трьома сестрами тут знімаємо кімнату», – говорить Снігуронька. Отак і провалилися «палаци». Тьопаю я назад, каприсів виконавець нещасний. Транспорт не ходить, на таксі грошей немає. Навколо, як я вже зазначив, заметіль, ніч полярна, жодної душі – ведмеді тільки. Пішки йшов! Останні кілометрів 10, взагалі, мало не на пузі повз. Як Мєрєсьєв.
Сергій Жадан, письменник
Лєнін в Разлівє.jpg)
Мистецтво – штука серйозна, воно передбачає швидше шанобливість, аніж легковажність. Натомість самі митці в мирному житті просто й невимушено надаються до побутової неадекватності. Скажімо, є в мене давній друг, можна навіть сказати, гуру – художник Бондар Валерій Євгенович. Крім того, що він іноді малює, в мистецьких колах Валерія Євгеновича знають як дійову особу усної народної творчості.
Десь наприкінці 1990-тих потрапили ми з ним на якийсь арт-семінар. Як годиться, від семінару ми відстали, і приблизно на 4-й день вирішили, що потрібно якось вибиратися з Києва додому. Ще раз нагадую, була друга половина1990-х, себто проблеми з квитками, корупція на залізниці і таке інше. Одним словом, квитків ми не взяли. Провідники нас брати відмовлялися. І лише один «доброзичливець» подивився на нас із сумом і запустив до новенького, вичищеного вагону. Запустив і зачинив двері. Змучені 30-градусною спекою і 40-градусною мистецькою наснагою, ми ще встигли здивуватися – вагон порожній, і благополучно відрубилися на своїх нижніх полицях.
Зле нам стало за кілька годин. Виявилося: вагон щойно з ремонту, свіжо пофарбований і, відповідно, зачинений з обох боків, аби народ не заліз всередину і не потруївся випарами фарби. Про замкнені сортири, вікна та кімнату відпочинку провідника я мовчу. Їхати нам довелося, як Лєніну з Німеччини, – у запломбованому вагоні. Мене свіжа фарба одразу вставила і я успішно проспав до самого Харкова. А друг мій і гуру Валерій Євгенович пішов на пошуки пригод, яких у межах одного плацкартну виявилося більш ніж достатньо. Десь під Харковом він повернувся з пляшкою горілки. «Що, – зрадів я, – двері відчинили?» «Ні», – відповів він. «Ти вікно розбив?» – злякався я. «Теж ні». «А звідки?» – не міг я зрозуміти. Тоді Валерій Євгенович відкоркував пляшку і виголосив улюблене прислів’я: «Справжній мічурінець завжди знайде своє болото».
Я ось зараз думаю, чому такими популярними були різні неканонічні течії в християнстві? Тому що вони акцентували увагу не стільки на проблемах етики, скільки на буденності чудес, що їх здійснював Ісус. Адже, за великим рахунком, християнство сильно би втратило без усіх цих милих фокусів із непорочним зачаттям та чудесним воскресінням. Людина прагне дива не стільки для твердості переконань, скільки для легкості світосприйняття. І, за великим рахунком, нам важливі не так десять заповідей, як одне чудо Господнє. Хай то буде вода, перетворена на вино, а чи забута провідником пляшка паленої водяри.
.jpg)