Аби унаочнити свої проблеми, українські психіатри були готові привселюдно одягти гамівні сорочки. Бо ж не має вітчизняна психіатрія ні національної програми, ні державної підтримки, ні належного бюджетного фінансування… Але вирішили залишити цю ідею на потім, доки ще є хоч примарна надія на те, що їхні побажання почує влада. Втім, стан психічного здоров’я українців може вразити вже тепер – близько 1,2 млн жителів, а це 2,5 % населення, сьогодні страждають від психічних розладів різного ступеня складності. І це лише ті, хто особисто звернулися по допомогу до фахівців. Статистика – сувора річ. Як розповідає головний фахівець із психіатрії Міністерства охорони здоров’я України Ірина Пінчук, з цього мільйона двохсот тисяч осіб 72% становлять люди з так званими суміжними, а не психіатричними розладами – депресіями, неврастеніями (наслідками стресу), органічними розладами. 18% – це важкі психіатричні розлади, зокрема, шизофренія, а близько 9% – розумова відсталість.
«Наша головна проблема вже давно має перевірений у світі рецепт для вирішення, – розповідає Тижню Юрій Закаль, головний психіатр Львівської області, член правління Асоціації психіатрів України. – Для психічнохворих немає ніякого проміжного лікувального закладу між поліклінікою та єдиною на місто стаціонарною лікарнею, такою як наша Кульпарківська чи київська Павлівська, принаймні, осередків денного перебування. А, скажімо, в тій же Польщі заклади середовищної психіатрії – це головний пункт соціального супроводу психіатричних пацієнтів. Наприклад, у Кракові є готелі, де весь персонал, від консьєржа до офіціанта, – психічнохворі, які отримують постійний медичний догляд. У Варшаві регулярно проводять
художні виставки робіт психічно хворих людей, музичні та поетичні вечори за їхньою участю, це і є середовищна терапія – нашим пацієнтам не треба лежати в ліжку, вони тішаться з власного творчого успіху».
Психіатри зауважують, що не все так безнадійно: поступово зростає рівень толерантності суспільства до психічнохворих і розуміння того, що ці хвороби лікуються, – важко, довго, але це так. Нещодавно провели соціологічне дослідження в усіх регіонах України, й одним із запитань було: «Що ви відчуваєте, зустрівши людину з відхиленнями у психічному здо ров’ї?» Результат обнадіює: 78% опитаних відповіли, що відчувають співчуття. – Отже, наше суспільство стало гуманнішим. Хоча відповідь на тест і звичайна життєва ситуація – різні речі. Й поміж молодшого та середнього персоналу лікарень і психоневрологічних інтернатів, на які у психічнохворих головні нарікання, такого опитування ніхто ніколи не проводив.
Можливо, це щастя
«За всіх досягнень фармакології наша психіатрія сьогодні неефективна та витратна, вона досі використовує аміназин, і я сам це бачив, – розповідає голова Комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я Микола Поліщук, за фахом нейрохірург. – Хворі, як мухи, ходять коридорами, всі обсипані прищами через алергію на цей препарат, який уже ніде в світі не застосовують, і навколишнє життя їх взагалі не хвилює…»
«Перевага у психічнохворого одна-єдина – ця людина не відчуває реальності. Іншим треба думати, як знайти роботу, забезпечити себе та рідних – психічнохворих це не турбує. З одного боку, це погано, з іншого, можливо, щастя», – каже Тижню Руслан Імереллі, голова Всеукраїнської громадської організації інвалідів – користувачів психіатричної допомоги. Втім, він не ображається, коли назву того, що він очолює, скорочують до організації психічнохворих. Сам він правозахисник та епілептик, тому вже вісім років з моменту заснування організації захищає права близько 700 пацієнтів та їхніх родичів з діагнозами від шизофренії до розумової відсталості. На жаль, проблеми не лише в ефективності лікування та якості медичної допомоги: не поодинокі справи з кримінальним присмаком. Лише на цей день таких розглядають дві – в одному з обласних центрів України головний бухгалтер психіатричної лікарні отримав опіку над пацієнтом з привабливою за метражем та розташуванням квартирою, в іншому місті – схожа історія, але пощастило вже небожу головного лікаря. Загалом, як стверджує Імереллі, попри оптимістичні дані опитування, у ставленні до «психів» превалює презирство та байдужість, людям «з діагнозом» неможливо знайти нормальні робочі місця не те, щоб із гідною заробітною платою, а навіть такі, де би плата принаймні відповідала обсягу виконаної роботи. «Ми постійно говоримо чиновникам, що наші хворі можуть вчитися, працювати, створювати сім’ї, дайте лише квоти на підприємствах, як даєте їх глухим та сліпим, – нам просто не вірять, бояться, «аби чого не сталося», – розповідає Руслан Едуардович.
Шустер замість психіатра
При цьому психічне здоров’я самих чиновників – тема, болюча не лише для хворих, а й для психіатрів. «Я б не відрізняв їх від водіїв – чому водіїв обов’язково перевіряють, а державні службовці, які мають вирішувати людські долі, не проходять такої процедури? – ділиться Юрій Закаль. – Так, психіатр бачить утаємничені людські мотивації, тільки той, кому немає чого приховувати, поводить себе природно, а той, хто має, хоче
уникнути психіатрів взагалі. Але психіатрія лікує, а не карає, до священика на сповідь ідуть сміливо. Так само варто звертатися до фахівця-психіатра й політикам, особливо верхнього ешелону, це б не завадило». «Так вони не до психіатра йдуть, а в програму до Шустера, аби всі їх побачили», – стверджує Микола Поліщук. А голова Асоціації психіатрів України Семен Глузман додає: «Політики якщо й лікуються за нашим профілем, то виключно за кордоном, тому вітчизняній психіатрії не варто чекати від них ні уваги, ні
прибутків».
«Нас очікує катастрофа», – це прогноз Семена Глузмана вже на найближчий час. Ім’я проблеми, котра лякає психіатрів і надихає решту лікарів, – страхова медицина, про яку говорять як про панацею для вітчизняної охорони здоров’я. «Значна частина наших пацієнтів, і це здебільшого або малі діти, або літні люди, не одужує взагалі, – каже він. – Ці люди не цікавитимуть страхову медицину, бо їхнє страхування буде збитковим».
Сьогодні провідні українські психіатри об’єднуються, аби в найкоротші терміни напрацювати та запропонувати Міністерству охорони здоров’я свій варіант докорінної зміни ситуації в галузі. Це, по суті, ініціатива громадянського суспільства. Вже на першому етапі роботи вони називають себе ідеалістами, але поки що стверджують з усією відповідальністю, що така риса особистості – ще в межах норми.