Good bye, Леніне!

  

Найближчим часом у Києві збираються демонтувати двадцять дев’ять пам’ятників доби тоталітаризму, вісімнадцять з яких – Леніну, про що кияни дізналися з газет, а також з біль-бордів, розміщених у місті. Ініціатором акції став заступник голови Київської міської держадміністрації Сергій Рудик. Він пояснив Тижню, що демонтаж заплановано згідно з указом Президента. Відповідне рішення вже затвердила комісія Київради з питань місцевого самоуправління, регіональних і міжнародних зв’язків, головою якої і є Сергій Рудик, але для початку робіт ще потрібна постанова Кабміну, а її наразі немає.

 

Історики й філософи, з якими проконсультувався Тиждень, сходяться на тому, що людям потрібно спокійно попрощатися зі своїм минулим, бо цей процес надто болісний для багатьох українців. Але це прощання все ж колись має відбутися. Політики правого спрямування кажуть: пошвидше б. Та, як вважає кандидат історичних наук, співробітник Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, історична пам’ять, сформована тоталітарним радянським режимом, ще й досі живе в українському суспільстві. Її до сьогодні експлуатують сили, чию діяльність спрямовано проти української державності. «Звичайно, мова не йде ані про демонтаж пам’ятників воїнам Червоної армії, що звільняли Україну від нацизму, ані про пам’ятники російським письменникам чи робітникам, які боролися проти царату. Йдеться в першу чергу про тих, хто встановлював в Україні радянську владу, яка, по суті, придушила початки української державності ще в 17-19 роках минулого сторіччя. А також про безпосередніх виконавців політичних репресій проти українців та організації Голодомору, таких як Дзержинський або Косіор, причетність яких доведено документально», – вважає історик.

У Західній Україні питання вирішили одразу після здобуття незалежності. «Я спостерігав, як у Львові зносили пам’ятник Леніну, – каже філософ, дисидент брежнєвського періоду Мирослав Маринович, – але я відчував радше сум, коли бачив, скільки зловтішних емоцій це викликало. Я хочу більшого філософського спокою і більшої людської мудрості у цьому питанні».

 

Тоталітарна архітектура зводилася тоді, коли особистість переставала відігравати значну роль у державі, а суспільне домінувало над особистим, як було в Давньому Єгипті або Римі. Сталін орієнтувався на Римську імперію, тому за його правління створювалася архітектура в стилі імперського класицизму. «Але зразків архітектури сталінського штибу в Києві мало, – каже доктор філософії, мистецтвознавець, професор Ольга Петрова, – до них належить хіба що Рада міністрів і частково Хрещатик. Тому в Києві, власне, про формування архітектурою тоталітарної людини не йдеться». На її думку, пам’ятники тоталітарної епохи треба оцінювати не лише з ідеологічної, а й з художньої точки зору. «Як правило, це малохудожні, пластично погані твори. Ленін на станції метро «Театральна» художньої цінності не має. А Ленін на бульварі Шевченка – це все таки робота, зроблена з художнім смаком». Про те, як чинити з цим витвором мистецтва, професор судити не береться.

 

Згідно з задумом київської влади, демонтовані пам’ятники мають звезти у спеціально створений парк, куди водитимуть туристів і де продаватимуть відповідні сувеніри.

 

 «Громадянська партія «Пора» розпочала збирати кошти на демонтаж пам’ятників тоталітаризму та створення для них «Парку радянського періоду», не чекаючи рішення Київради», – пафосно говорить Рудик. Варто зазначити, що він, цілком імовірно, висуватиметься в мери й, очевидно, гратиме на боці Черновецького, відтягуючи голоси в Кличка. В цьому контексті ідея знести пам’ятники тоталітаризму виглядає як знаряддя в політичних війнах. Але це не страшно, головне, що ідея правильна і вона має шанси втілитися в життя, а хто і з якою метою її просуває, це питання десятого порядку.[406][407]