У збільшеному форматі графіки ""
Сьогодні українське суспільство перебуває у стані втоми від ситуації «виборів без вибору». Цей настрій буде одним із ключових під час передвиборчих перегонів. Парламентські вибори 2006 та 2007 років, передвиборча ситуація кінця 2008-го змушували громадян обирати між одними й тими самими гравцями, які по черзі виконували однакові ролі: то «опозиції, що бореться», то «влади, що піклується».
Запит на диктатуру
Президентська виборча кампанія вже сприйматиметься як примус ще раз усупереч своїй волі підтримувати тих, хто за чотири роки показав, що на владу не заслуговує. І це насилля може обернутися проти всіх кандидатів: або через украй низьку явку, або через підтримку так званих позасистемних політичних сил – лівих і правих радикалів. Наприклад, на березневих позачергових виборах до Тернопільської облради серйозні успіхи обіцяють «Свободі» Олега Тягнибока. Тому цікаво буде поглянути, хто зможе виграти, позиціонуючись на противагу цим псевдорадикалам.
Знецінилися такі поняття, як «влада», «відповідальність», «право вибору». Відповідно загострилася криза довіри до влади, інституцій відкритого суспільства, яке нині асоціюється лише з безладом і безправ’ям «слабких» перед «сильними».
«Слабкі» у захищеності своїх прав і свобод, статків, у невпевненості в майбутньому можуть охоче підтримати того, хто запропонує позбавити влади «сильних» – нинішніх господарів життя, які незалежно від політичного табору не лише володіють засобами виробництва, а й контролюють засоби для існування мас і ЗМІ. Запит на диктатуру в умовах зростання радикальної загрози «зліва» і «справа» лише міцнішатиме. Інша річ, що з-поміж присутніх на політичній арені наразі не видно сили чи людини, яка змогла б узяти на себе цю роль, хоча Тимошенко за своїми якостями найближча.
Хліб і видовища
Криза багатьох громадян змусить голосувати шлунком. Йдеться не лише про прямий підкуп виборців у день голосування чи підгодовування електорату за півроку до виборів, а про готовність людей голосувати за тих, хто запропонує заходи, спрямовані на зменшення тягаря кризи, що здаватимуться реалістичними. Наприклад, як знайти підробіток, як витратити менше на утримання сім’ї, як приборкати свавільного чиновника, міліціонера, бандита тощо. Час великих проектів, принаймні в тому бездарному вигляді, в якому їх презентували останні років десять, минув. На сьогодні жоден із кандидатів, які мають шанс подолати символічний 3-відсотковий бар’єр, не представив свого бачення того, як виходити з кризи.
Людям знову доведеться пережити стрес від використання політиками на виборах питань ідентичності. Замість природної для більшості громадянської ідентичності (самоповаги і поваги прав іншого, почуття солідарності, віри у найвищі, вічні цінності) нав’язуватимуться шкали поділу і розмежування за мовною, регіональною, світоглядною, геополітичною ознаками. Тобто електорат булуть дробити, протиставляти й утягувати у суперечки, щоб створити враження причетності до реальних подій, дати психологічний допінг – стимул для походу на виборчі дільниці. Можливо, новою шкалою стане соціально-економічне розшарування. Серед кандидатів, які торкатимуться цієї теми, побачимо (у міру зниження градусу напруження) Януковича, Симоненка, Ющенка, Тимошенко, Литвина, Яценюка.
Повноваження, его і правда
Ключове питання виборів, яке постає перед кожним кандидатом: що можна зробити на посаді президента з доволі обмеженими повноваженнями?
По-перше, розширити ці повноваження за рахунок інших інституцій влади. Таку мету всі п’ять років ставив перед собою Ющенко, не відмовляться від неї ні Тимошенко, ні Віктор Янукович. Цілком комфортно на цій посаді без нових прав почувалися б Литвин, Симоненко, Яценюк. Тобто для першої трійки посада президента – це щось більше ніж повноваження закріплені за нею закріплені: можливість перебудувати під себе всю політичну систему і домінувати у політичному процесі. Тому в своїй боротьбі вони будуть готові йти до останнього. Тоді як друга трійка вбачає в посаді лише вищий (і, можливо, найвищий) щабель свого політичного розвитку. Вони намагатимуться домінувати, але в межах уже створених правил, у межах збудованого балансу сил між ключовими фінансово-промисловими групами.
Наступне питання: кому (чому) служити на посаді президента? Своє его на перше місце впевнено ставлять лише Ющенко і Тимошенко. У 2005–2008 роках це було однією з основних причин того, що вони так і не змогли домовитися про розподіл влади в країні. Водночас це дало їм змогу реалізувати, хоч і в дуже вузьких питаннях (газовий сектор або відносини з НАТО), своє бачення, запрограмувати політичні зміни на кілька років наперед. Проте такі лідери віддають поточну роботу на відкуп оточення.
Янукович, Симоненко і Литвин готові підкорити свої прагнення інтересам груп (партії, лобі), без яких вони не досягли б нинішнього становища. Це загрожує застоєм у політичних питаннях і високою активністю в економічній галузі (перерозподілом власності, рейдерством, завершенням великої приватизації в інтересах вітчизняних ФПГ і відкриттям легального ринку землі). Яценюк на цьому тлі у разі обрання намагатиметься запам’ятатися і яскравими ініціативами, і передбачуваністю в економіці. Проте виникають сумніви, чи не забракне йому хисту протриматися у владі в розпал кризи (2010–2011 роки).
І ще одне ключове питання: як же казати людям правду і як її чути? Тимошенко і Литвин завжди демонстрували разюче вміння змінювати погляди залежно від кон’юнктури. Їм найкраще вдається казати те, що люди хочуть чути, і мовчати про те, що чути неприємно. Сюди ж можна зарахувати і Яценюка. Тоді як Янукович, Симоненко і Ющенко залишаються вірними своїм поглядам, «б’ють в одну точку», вірячи, що своїми діями, інтерпретацією реальності можуть розширити коло прихильників. При цьому перша трійка терпиміше ставиться до альтернативної думки, оскільки це ще й можливість вчасно змінити свою. Друга трійка свято переконана у своїй правоті й уважає, що може її нав’язувати. Зрештою, вибори покажуть, яку маску на своєму обличчі наступні п’ять років хоче носити українське суспільство.