Картини майстрів вудленду ні з чим не переплутати: люди й часто тварини зображені на них ніби під наскрізним поглядом, який відкриває внутрішнє світло й нитки життя між усіма мешканцями світу, незалежно від виду, віку, статі. Це одна з рис, принесених засновником стилю з народної творчості канадських індіанців (зокрема, петрогліфів та сувоїв із березової кори). Однак несподівано традиції оджибве дали про себе знати не тільки в канадському мистецтві, а й… в Україні. Художник-харків’янин Василь Мушик, який також працює у стилі вудленд, прокоментував деякі символи та ідеї і поділився власним досвідом «рентгенівських поглядів».
Читайте також: Мистецтво в арсеналі
МІЖ ДВОМА КУЛЬТУРАМИ
Про вудленд у сучасному розумінні (коли не зводити його до творчості Норваля Моріссо, а отже, традицій оджибве) говорять як про живопис анішинабе. Анішинабе – це група племен, що живуть у резерваціях навколо Великих озер частково в США, а частково в Канаді. Серед цих племен – оджибве, одава й алгонкіни. Місцевість тут дуже лісиста (вудленд у перекладі – «лісова земля»), а Манітулін на Гуроні, знаковий для багатьох майстрів стилю, вважають найбільшим у світі островом на прісноводному озері. Клімат там холодніший і сухіший, ніж в Україні, і все-таки фауна двох країн має чимало спільного: лисиць, рисей, зайців, вовків, ведмедів, оленів і лосів, комах і земноводних Василь Мушик «переніс» саме з наших просторів.
У різні роки мистецтвом місцевих громад, зокрема й вудлендом, нерідко послуговувалися для того, щоб обстоювати права корінних американців. Наприклад, начерки Мартіна Панаміка були використані як флаєри в кампанії за права тубільних жінок і чоловіків, ув’язнених у Південній Дакоті (США) за нібито «бунт» проти правосуддя (насправді ніяких насильницьких дій не було, просто одна з жінок вимагала справедливості в суді над убивцею її сина). Ця активність у мистецтві була і є спрямована не тільки на соціальні, а й на екологічні проблеми. Виставки вудленду організовують, зокрема, щоб привернути увагу до погіршення стану екосистеми Великих озер, спричиненого глобальними змінами клімату. В Україні Василь Мушик із людьми, що займалися захистом вовків, ініціював розмови з мисливцями й поширення оберегів (зображення вовчого сліду в стилі вудленд), щоб пропагувати гуманне ставлення до диких звірів.
Усі ці акції разом із несподіваною паралеллю між Канадою та Україною мають дещо глибші підстави, ніж може здатися. Вудленд не є явищем тільки індіанської культури, від самого початку це було мистецтво, спрямоване на діалог з іншими етнічними спільнотами. Це був своєрідний спосіб говорити про свої цінності й потреби мовою, котра перебуває на межі панівної знакової системи європейського живопису та фольклору власної спільноти. Норваль Моріссо називав себе шаманом (його ім’я було «Птах Грому»), адже допомагав будь-якій людині через колір віднайти гармонію з собою. Водночас художник належав до католиків, висловлював повагу до Христа й екстатично захоплювався «Святою Терезою» Берніні. Роботи Моріссо поціновував і виставляв Джексон Поллок (виставка відбулася 1962 року, й відразу після неї всі презентовані роботи розкупили колекціонери. Так стиль вудленд став популярним). Ці суперечливі моменти біографії канадського майстра слушно згадує дослідниця Еріка Пайп, коментуючи його роботу «Подарунок»: картину не варто розуміти як просте звинувачення колонізаторів у тому, що вони принесли індіанцям чужу релігію та хвороби, адже автор був сам заторкнутий європейською цивілізацією. Індіанські символи у вудленді виникають для ствердження солідарності всіх живих істот. Ідея надлюдської єдності – це саме те, що привабило до вудленду вихідця з Полісся Василя Мушика й дало змогу йому ввести у власний стиль слов’янські символи.
Попри існування літніх шкіл вудленду й персональні виставки Моріссо на батьківщині та у Франції (зокрема, він був єдиним канадським художником, котрого запросили туди на річницю Французької революції), літературу про цей мистецький напрямок знайти важко, а в галереях і музеях не так багато робіт, що його репрезентують (більше їх в індіанських резерваціях). Проте між собою ці художники часто добре знайомі й поводяться на рівних. Василь Мушик одного разу обмінявся роботами з Крістіаном Моріссо (син Норваля Моріссо, художник, представник вудленду. – Ред.). Це були взаємні дарунки.
ТАМ, ДЕ НЕМАЄ СЛІВ
Якщо в роботах Норваля Моріссо та інших майстрів вудленду: Дафне Оджиґ, Джексона Бірді, Леланда Белла – багато людських постатей, то Василь Мушик віддає перевагу братам нашим меншим. «Тварини цікавили мене з дитинства, – розповідає художник. – У них є те духовне, що у спілкуванні з людьми ми можемо відчувати, а у тварин лише вгадувати».
Для картин стилю вудленд важливі ритуальні символіка й візуалізація. Наприклад, у роботі Василя Мушика «Три посудини для однієї сутності» різні стадії життєвого циклу комахи чимось подібні до перероджень, а отже, наділені не нижчим статусом, ніж мандри людської душі. Своєю чергою, та музика, що всередині людини, долучається до ширшого природного оточення, починає жити у котячих поглядах, у чашечках квітів, гойдає парашутики кульбаб. Загалом картини у Василя Мушика мають значно більш гармонійні кольорові гами й сюжети, ніж у Норваля Моріссо. Можливо, через культурну різницю, адже живопис Моріссо все-таки значно ближчий до народного (як, утім, і до яскравих кольорів тогочасного американського малярства).
Найперше, що вражає в житлі пана Василя, – не власноруч зроблена «індіанська» флейта й не маленька колекція артефактів давньополіського побуту, а гостинність і простота. Це не добре оснащена студія, а невелика світла кімната в багатоповерховому харківському будинку, де міг би жити будь-хто з міста. Свої роботи художник рідко продає, здебільшого дарує або виставляє. Але й канадські майстри не амбітніші. Попри те що їхні твори зовсім не низькоякісні, автори вудленду, вочевидь, не прагнуть особистого престижу чи прибутків, і скидається на те, що їхня непопулярність – великою мірою наслідок особистого вибору, а не тільки тенденцій мистецького ринку. У Канаді живопис вудленд часто прикрашає стіни літніх шкіл, тобто має вжиткову роль. Одну зі своїх робіт пан Василь повісив біля вхідних дверей. Ця картина – «Стежка єднання» – й доповнення до інтер’єру (таке можна було б зобразити на килимі), і своєрідний жест гостинності: на землі теплих кольорів поєднуються людські, пташині та звірячі сліди.
Читайте також: Примітивні артефакти