Предметом Вашої докторської дисертації є українська присутність за межами України. Чому Ви обрали саме цю тему?
– Моя дисертація досліджує життя українців за кордоном і зокрема у Франції. Я намагаюся зрозуміти, як саме зарубіжне українство, починаючи з 2014 року, мобілізуються заради допомоги своїй країні, в гуманітарній, політичній, культурній сфері. Мій вибір зумовлений кількома факторами, особистими та науковими. Все почалося з того, що в 2016 році я потрапив на стажування до посольства Франції в Україні, що дозволило побачити, відчути цю нову для мене країну. Суто в науковому плані, йдеться про сполучення двох аспектів. По-перше, українська діаспора є дуже численною в світі, – згідно з деякими даними, вона нараховує до 20 мільйонів осіб. Другий момент — це політичне потрясіння, що пережила Україна в 2014-му, внаслідок Євромайдану, аннексії Криму та початку війни на Донбасі. Мене цікавить, як зарубіжні українці зреагували на ці події, як вони почали діяти, індивідуально та колективно, щоб допомогти своїй батьківщині або прабатьківщині предків.
Дослідження стосується виключно Франції?
– Поки що я працюю у Франції, але пізніше планую додати інші країни або окремі міста в інших країнах, щоб здобути порівнювальний матеріал. Домовляюся про це з керівником наукової праці. Швидше за все, це будуть Лондон та Берлін. Дисертація пишеться за спеціальністю “географія”, на межі міграційної та політичної географії, але робота міститиме елементи політології та соціології.
Читайте також: Прагматичний патерналізм. Як досвід і розрахунок відвертають українців від ліберальних реформ
Чим здивували або розчарували французькі українці?
– Я працюю над темою менше року, але вже можу сказати, що форми допомоги Україні вразили різноманітністю. Люди, котрі виявляють небайдужість, є дуже різними за професіями, родинною історією, типами особистостей. У Франції існує як пряма мобілізація українців, що покликана діяти безпосередньо, – наприклад, відправка медичного устаткування до українських лікарень, – так і опосередкована: через гуманітарні проекти на французькій землі. Наприклад, серія демонстрацій на вимогу звільнення політичних в’язнів, що відбулися останнім часом у Парижі, просування української проблематики шляхом організації конференцій та колоквіумів, а також презентація здобутків української культури французькій публіці.
Що мене вразило, то це здатність українців Франції втілювати свої проекти, попри невелику кількість учасників. Коли я згадую в розмовах тему мого дослідження, часто чую запитання: чи багато українців у Франції? Відповідаю, що суто кількісно українців, звичайно, набагато менше, ніж португальців, алжирців, китайців та навіть британців. У той же час, попри невелику кількість осіб, що входять до складу франко-українських асоціацій, вражає масштаб проектів, що вдається втілювати, завдяки вдалій мобілізації ресурсу. Приклад: три тижні тому я брав участь у завантаженні фури, поблизу міста Бордо, з гуманітарною допомогою, що надсилалася до міста Дніпро. Франко-українська асоціація домовилася з французькою лікарнею про передачу медичного устаткування, вживаного, але в гарному стані (ліжка, крісла, меблі). З півтора десятки осіб приїхали з усіх околиць, аби допомогти завантажити 120 кубометрів матеріалу. Цей приклад доводить, що попри невелику кількість, порівняно з українцями Канади та США, французьким українцям вдається успішно мобілізувати досить скромний ресурс.
Читайте також: Кабмін затвердив програму співпраці із закордонними українцями до 2020 року
Наскільки українці є помітними у Франції? Чи можна їх вважати дієвими?
– Щоб вичерпно відповісти на запитання, потрібно було б, скажімо, методично опитувати перехожих, які зупиняються послухати демонстрації, – дізнатися в них, що вони зрозуміли? Тоді можна було б робити висновки про ефективність. Що я можу сказати зараз: порівняно з періодом від вересня до квітня, коли українці практично не виходили на вулиці з протестними акціями, нині бачимо практично щотижневу мобілізацію. Це пов’язано з українським контекстом, – голодуванням декількох політичних в’язнів, – та з Чемпіонатом світу з футболу в Росії. Міжнародна спортивна подія дозволяє привернути увагу до широкої публіки до питань, пов’язаних з російсько-українською війною. Візуальний матеріал, що використовують на демонстраціях, активно використовує саме футбольну символіку.
Ваші близькі, друзі не здивовані темою дослідження?
– Трохи так! Розпитують, бо я не маю українського коріння й нічим з Україною не пов’язаний.
Читайте також: В Австрії українська громада відновила могилу міністра УНР
Від початку роботи над дисертацією, ваше бачення України сильно змінилося?
– Моє уявлення про Україну сильно змінилося впродовж тих шести місяців, що я стажувався в Києві. Я знав зовсім небагато, коли приїхав. Стежив за подіями на Майдані, але про українське життя нічого не знав. Від початку наукової роботи я чимало дізнався про історію української еміграції до Франції.
Отже, українські іммігранти: наскільки добре вони інтегровані до французького життя? Чи багато ти побачив таких, хто повністю замкнувся на собі та своїх проблемах? Який відсоток, приблизно, соціально й політично активних до інертної маси?
– Я бачив дуже різних людей із зовсім не схожими долями, відмінними соціальними профілями. Зустрічався з тими, хто потрапив сюди на навчання й нині працює в науковій галузі або в приватному французькому бізнесі. Вони блискуче знають мову, й навіть якщо не мають французького громадянства, дуже добре інтегровані. Поза тим, всі ці люди зовсім не втрачають зв’язку з своєю рідною країною. У царині транснаціональних досліджень, що вивчають зв’язок мігрантів з їхньою батьківщиною, класичні теорії пропонують висновок, ніби чим менше людина інтергована, тим міцніше її зв’язок з рідною землею, і навпаки: чим краще інтегрована особа, тим швидше вона відривається від свого первинного середовища. Проте не всі дослідники згідні з цим стереотипом. Я також, у своєму дослідженні, доходжу протилежного висновку. Досконало знати мову, мати гарну роботу та навіть французький паспорт — зовсім не означає забути Україну. Я познайомився з людьми, котрі мають престижні дипломи, – вони віддають чимало часу роботі в громадських організаціях, що культурницьки, політично або гуманітарно підтримують Україну. Вдала інтеграція ніяк не заважає тісним зв’язкам з рідним краєм.
Читайте також: Закордонні голоси. Співати українською на Заході
Проте, на загальному рівні, “комунітаризм” – себто приналежність до мовно-етнічних, культурницьких громад національних меншин, має у Франції швидше негативну конотацію…
– Якщо казати про політичну традицію, це правда, що Франція традиційно зорієнтована на асиміляцію. Починаючи з Третьої республіки, щоб стати французом, треба відсунути на другий план свою регіональну або національну приналежність в усьому, що стосується публічної сфери. Наприклад, мої бабуся з дідусем — родом з Бретані, й коли вони вчилися в школі, викладання відбувалося французькою, а бретонську було заборонено. У Канаді, натомість, здійснюється багатокультурна політика, що дозволяє національним меншинам краще виявляти та розвивати свої культурні особливості.
Наскільки виправданою є ця французька традиційна недовірливість до комунітаризму?
– Не вдаючись до узагальнень та спираючись суто на матеріали мого дослідження, можна бути французом за параметрами мови, культури, інтеграції, зберагіючи іншу, первинну культуру. Я спілкувався з українцями в 2-3 поколінні, чиї батьки або бабусі з дідусями приїхали до Франції або в період між двома світовими війнами, або після Другої світової війни. Ці люди народилися у Франції, вивчилися тут, здобули дипломи, – це французи. Але своє українське коріння вони не забули, і це нічим нікому не заважає.
Читайте також: Херсонці й Америка
Ви згадали про українські демонстрації, що останнім часом відбуваються в Парижі щотижня. Наскільки цей спосіб комунікації здатен вплинути на французьку опінію та на політиків країни?
– Я помітив, що вуличні демонстрації як традиційне знаряддя демократії часто доповнюються модерним супроводом: наприклад, активними кампаніями в соціальних мережах. Демонстрація дає матеріал для фото, відео, публікацій, котрі потім активно поширюються й заторкають значно ширшу аудиторію. Саме тому організатори люблять обирати такі місця для вуличних акцій, аби було видно Ейфелеву вежу. Аби відразу було зрозуміло, що мова — про Париж. Це створює додаткові можливості в поширенні інформації. Спрацьовує ефект мультиплікатора. Натомість, я не бачив на українських демонстраціях французької преси. Не було й публікацій у французьких медіа. Отже, не факт, що інформація про них доходить до політичного класу. Під час Майдану було інакше. Приходили й журналісти, й депутати. Думаю, не в останню чергу тому, що вони були набагато численнішими. Щоб здобути інтерес політиків, існують інші ефективні форми. Наприклад, колоквіум на тему дезінформації стосовно України, що відбувся минулого тижня в Національній Асамблеї Франції.
Чи має Україна у Франції якийсь впізнаваний символ?
– Зараз ми виходимо за тему мого дослідження. Але, на пересічному рівні, якщо спитати французів, з чим у них асоціюється Україна, вони насамперед згадують про Чорнобиль, за тим — про Майдан та про війну. Проте не всі знають, що війна триває. Багато хто думає, що вона закінчилася.
Чи поділяєте ви думку, що поширена у Франції русофілія стоїть на перешкоді кращого розуміння та ідентифікації України?
– У моєму близькому колі друзів, рідних, колег русофілії не спостерігається. Навпаки, мене розпитують про Україну, знайомі цікавляться, чи варто туди навідатися і що цікавого можна для себе відкрити.