Редактор видання Foreign Policy у сфері особливих доручень – вчений Девід Роткопф вважає: протести, що на даний момент відбуваються у кількох країнах світу, навряд чи можуть кардинально змінити їх політичний устрій.
«Небагато речей можуть надихати – або ж вводити в оману – так само, як вигляд мільйонів людей, що зібралися разом, аби протестувати. Від Єгипту (знову) до Туреччини та до Бразилії, ми маємо змогу бачити вияви народної влади, які спонукають коментаторів припускати (знову), що ми живемо у новому 1848 році – в еру невдоволення, яке говорить голосом середнього класу, що з’являється на світовій арені», – пише експерт. Така аналогія з минулим, викликає двояке ставлення з боку Роткопфа: «Якщо залишити в стороні той факт, що багато із людей, які протестують в арабському світі та інших регіонах, де останнім часом прогриміло громадянське невдоволення, за жодним із визначень не належить до середнього класу, аналогія зачіпає один особливо важливий аспект: революції 1848 року не змогли виробити реальних швидких змін».
На думку вченого, неможливість досягнення ефективних суспільних та політичних зрушень шляхом протестів пов’язана з тим, що революціонери зазвичай є кращими організаторами повстань, аніж творцями нових інститутів. Розглядаючи приклад подій, що тривожили людство протягом останніх кількох десятиліть, а саме – протести на площі Тяньанмень, повстання, що призвели до розпаду СРСР, заворушення в Єгипті, революції в Ірані, Лівії, Тунісі та інших частинах арабського світу, протести на площі Таксим в Туреччині, Роткопф робить висновок, що у жодному з цих випадків, навіть тоді, коли змін все ж було досягнуто, зрушення важко назвати дуже вигідними. За характером наслідків, автор виокремлює два типи післяреволюційних станів. До першого типу він відносить Китай, Іран та сучасну Туреччину. У цих країнах, на думку експерта, позитивні зміни були не надто значними. В решті випадків, як-от у випадку з пострадянською Росією, все що відбулося – це перехід влади від однієї еліти до іншої, що важко назвати демократичними змінами.
Звісно, як пише Роткопф, загальна тенденція має винятки: «Хвиля революцій, що розгорнулася у Центральній та Східній Європі зробила реальні зміни та демократичне урядування курсом континенту». Вдалою у впровадженні змін автор вважає і Американську революцію. Її геній, на думку Роткопфа, полягає у тому, що її лідери мали успіх не лише у сприянні потрясінню, але і у створенні механізмів для залагодження цих потрясінь протягом кількох років […]». Як наслідок, «енергія революції» проявила себе не лише деструктивно, але й креативно.
Тим не менше, згідно зі статтею вченого, на кожен із випадків успішних революцій знайдеться навіть більша кількість прикладів повстань, що не призвели ні до чого. А тому випадку, коли вони супроводжувалися відсутністю організованої та ефективної революційної політичної сили, як у випадку з Лівією, результатом стали роки «гнійних» заворушень.