Європа – шпигунський оплот цих російських спецслужб. Про це у своєму матеріалі пише британський журналіст і публіцист Едвард Лукас.
"Можливість вільно пересуватися Шенгенською зоною дозволяє розвіднику жити в одній країні, керувати роботою агентів у другій та зустрічатися з ними на території третьої держави. Замість того, щоб розвивати свою діяльність під носом, скажімо, французької контррозвідки, російський шпигун у Мюнхені може сісти на потяг і зустрітися зі своїм французьким інформатором у Люксембурзі", – зауважує Лукас.
"Деякі країни Шенгенської зони є членами НАТО, а деякі (зокрема Австрія) – ні. У деяких країнах працюють ефективні та відповідальні служби контррозвідки. Деякі (знову ж таки Австрія) не переймаються іноземними шпигунами, хіба тільки якщо їхня діяльність має безпосередній вплив на країну", – пише автор.
"Однак більшість країн Європи не докладають особливих зусиль у полюванні за російськими агентами, а отже й рідко досягають успіху на цій ниві. Коли шпигуни таки попадаються, їх рідко притягають до відповідальності, а агентів, що потрапляють за ґрати, зазвичай швидко звільняють", – наголошує Лукас.
"З огляду на неспроможність нових країн-членів ЄС організувати ефективну роботу контррозвідки там, де вона найбільше потрібна, до них прибуває цілий табун «троянських коней», яких гостинно стрічають західні альянси, держави, служби та агентства", – констатує він.
Більше читайте у матеріалі "Ввічливі чоловіки" Росії на Заході" у №44 "Українського тижня".