Довічне підпілля

Одного дня я довідалася, що є онукою підпільниці. І що в нашому домі була справжнісінька явка київського підпілля. І в городі було всякого закопано, хіба що олією не поливали. Та найцікавіше, що про це я довідалася зовсім випадково, попри те, що в добу розвиненого соціалізму, в якій я проживала вже цілком свідомо і пам’ятаю її до біса добре, героям була вічна слава. Про своє геройство під час Великої Вітчизняної волали всі, кому не ліньки, під брязкіт своїх медальних «іконостасів». І, власне, мали право видряпати собі якісь там блага, хряснувши кулаком: «Я ветеран!» Ні, я зовсім не хочу сказати, що то були суцільно фальшиві герої, найбільший подвиг яких – взяття Ташкента, але… Я багато зустрічала літніх людей, про яких достеменно відомо, що вони на тій війні ой як відзначились, але вони ніколи про те не розповідали й ні про що не просили. Або були просто скромні – «воював, як усі», або їм було згадувати боляче, або їх життя навчило мовчати.

 

Такою була і моя бабуся, ГаннаОпанасівна Гоцька. На початку війни їй було 33 роки. Весела, дотепна одеситка, яку життя занесло у Київ, дружина комісара. Дід мій загинув у Голосієві в 1941-му під час відступу, а до війни служив при штабі Київського військового округу. І саме тому він отримав ділянку землі для будівництва власного дому на Караваєвих дачах, тоді майже не заселеної околиці міста. Добудувати дім через війну не встигли, але саме там і починається ця історія.

 

Власне, розпитувати бабцю прощось «таке» було дарма. Вона хихотіла й надзвичайно професійно переводила тему розмови на інше. Прохопилася випадково лише кілька разів, ще щось пам’ятає мій батько, але всього про бабусю не знали навіть власні діти. Вона виявилася справжньою партизанкою. Звісно, якби в мене тоді було більше мізків та цікавості…

 

Окупований Київ. Тоді на Караваєвих дачах, окрім нашої недобудованої оселі, де мешкала бабця з малими дітьми, було лише кілька хат. Але й цього вистачило. По-перше, зникло майже все, що бабуся закопала на городі глупої ночі. Дідова іменна зброя, документи, якісь там родинні коштовності. Відкопали потім лише бібліотеку й недороздані листівки. Наші люди ніколи не сплять. По-друге, чи не єдиний сусід на всю околицю, коли увійшли німецькі війська, почав насилати на бабусю, як на дружину комісара, спочатку польову жандармерію, а потім із гестапо приходили.

 

Під одним дахом із ворогом. Але бабцю «на арапа» не візьмеш, до нашого будинку спочатку заселили німецьких солдатів, а згодом довелося влаштовувати в найліпшу кімнату й офіцера. Так-от, окрім того, що вони загарбники, про цих безіменних людей я нічого поганого не чула. Солдати, не надто криючись, підкидали бабці то цукру, то крупи «для кіндерів». Офіцер діяв трошки інакше: він залишав на столі розгорнутий шоколад, масло або відкриту бляшанку шпротів і робив вигляд, що не помічає, як мій, тоді малий, батько і його сестра, вічно голодні, потрошку тягали ці неймовірні смаколики.

 

Це було на поверхні. А в льосімайже одночасно точилося інше,таємне, життя. Переховувалися люди з підпілля, навіть жили по кілька днів (потім принаймні один бабців підпільний товариш часто приходив до нас, його діти дружили із татом і тіткою, я їх добре пам’ятаю). Напевне, окрім людей, ховали й ще щось, та хіба від баби можна було добитися. Вона часто ходила по селах міняти речі на їжу, та чи тільки за цим?

Невідомі герої з власної волі. Якось у класі, здається, другому, нас повели на екскурсію до Історичного музею, і я раптом, у «воєнній» залі побачила стенд, присвячений моїй бабці, – її фотографія, перелік її медалей, якісь документи про героїчний шлях. Як я зраділа, всім своїм однокласникам пихато казала: «Це моя бабуся!» Ані про стенд у музеї, ані навіть про медалі не знали в родині нічого! Рідні знову намагалися її розпитати, та досить швидко відступилися, можливо, знаючи її характер, а можливо, по-дитячому все ще побоюючись її та поважаючи її вибір. Бабуся, коли хотіла, була людиною жорсткою, попри веселу вдачу. Я ж – мала й дурна – попишалася перед однолітками та й забула, потім… потім, бабуся ж бо житиме вічно.

Бабуся померла 18 років тому. Я вже була дорослою, вона лише рік з лишком не дожила до народження моєї доньки… Свої проблеми, не до того було, а тепер уже й не розпитаєш. От тільки чи розповіла б вона мені хоч щось, окрім одеських анекдотів. Колишніх підпільників не буває.