Тиждень важливих візитів до України відкрив держсекретар США Рекс Тіллерсон 9 липня. Далі до Києва прибули Генеральний секретар ООН Антоніу Ґутерреш і Генсек НАТО Єнс Столтенберґ. На зустрічі з останнім Петро Порошенко запропонував почати обговорення перспективи надання Україні Плану дій для набуття членства в Альянсі. Зараз такі заяви викликають гостру алергічну реакцію в столицях країн — членів НАТО. Втім, це констатація прагнення України, на яке вона має право. Інше питання, що проти цього права грають небажання Альянсу розширюватися, істерична реакція на НАТО Росії та нереформованість і корумпованість України. Але українські посадовці добре розуміють, яка довга ця гра, і не бояться про те говорити.
Тіллерсон приїхав із традиційними запевненнями в підтримці територіальної цілісності України, збереженні санкцій проти Росії, доки та не відмовиться від дій, що їх спричинили. А також привіз із собою нового спеціального представника США з питань України Курта Волкера. Той був постпредом США при НАТО, очолював Інститут Маккейна. Багато спостерігачів говорять про те, що очікують зрушень у мінському процесі з активнішою участю в ньому США, новою динамікою завдяки долученню до «нормандського формату» Емманюеля Макрона. Заступник голови Адміністрації президента України Костянтин Єлісєєв повідомив, що йому «імпонують абсолютна практичність, прагматичність і прагнення досягти конкретного результату» Волкера. А також, що під час зустрічі з ним на Банковій вони «окреслили спільні кроки, щоб надати новий імпульс мінському процесу».
Читайте також: Порошенко у Вашингтоні: випробування на приязнь
Як видно з приязної атмосфери на зустрічі Путіна й Трампа в Гамбурзі на саміті G20, можна припустити, що заради подальшого потепління у відносинах зі США Росія могла б піти на якийсь прогрес у виконанні мінських угод. Але атмосфера ця відтоді не залишається незмінною. Після зустрічі в Гамбурзі росіяни очікували, зокрема, повернення двох житлових комплексів російських дипломатів, доступ до яких раніше закрили за указом Барака Обами. Тоді зі США також вислали 35 російських дипломатів. У травні справді заговорили, що Білий дім близький до рішення на користь росіян. Але 10 липня в російській пресі з’явилися повідомлення про те, що Москва може вжити дзеркальних заходів до американських дипломатів через небажання США вирішити питання з арештованими комплексами.
Паралельно в США розгортається скандал навколо контактів сина президента Дональда Трампа-молодшого з росіянами. Усе почалося з повідомлення у The New York Times про те, що Трамп-молодший під час передвиборчої кампанії батька зустрічався з росіянкою, яка обіцяла передати йому компромат на Гілларі Клінтон. 10 липня Трамп-молодший виклав переписку стосовно зустрічі у Twitter. В одному з повідомлень йшлося про те, що «Прокурор Росії […] запропонував надати кампанії Трампа деякі офіційні документи й інформацію, які інкримінують Гілларі та її справи з Росією й були б дуже корисними твоєму батькові. Очевидно, це інформація дуже високого рівня й надто делікатна, але це частина підтримки Трампа з боку Росії та її уряду». Далі Трамп-молодший пояснював, що насправді жодної цікавої інформації на зустрічі не отримав. Але прискіплива увага до кожного кроку американського президента стосовно Росії звужує йому коридор для рішень. Уся ця історія, щоправда, рикошетом ударила й по Україні. Коли стартував скандал, на прес-конференції в Білому домі, а тоді в одній із програм на улюбленому каналі Трампа Fox News раптом знову згадали про Україну й кампанію Гілларі Клінтон.
Тим часом у Фонді Маршалла «Німеччина — США» збирається група колишніх топ-чиновників — демократів і республіканців — зі структур, що опікуються нацбезпекою. Новий проект — Alliance for Securing Democracy («Альянс захисту демократії») — протистоятиме втручанням Росії в політичне життя США, її діяльності в кіберпросторі, фейковим новинам.
Читайте також: Турецька дилема Порошенка
На тлі цих медійних скандалів варто все-таки згадати й про поле американсько-російської співпраці: наприклад, домовленість про перемир’я в південно-західній частині Сирії із зустрічі в Гамбурзі, яка на момент написання статті дотримувалася. Або той факт, що Білий дім не погоджується із законопроектом про санкції стосовно Ірану й Росії, який нещодавно практично одноголосно прийняли в Сенаті, але загальмували в Палаті представників: документ пропонує, окрім іншого, узаконити санкції проти Росії, накладені виконавчим указом Барака Обами, і дозволяє конгресменам блокувати рішення президента про їхнє скасування.
Утім, американські експерти не надто оптимістичні стосовно того, наскільки «по-новому» може відбуватися комунікація між США та Росією в питанні України за нинішньої адміністрації. «Курт Волкер — це прекрасний вибір для таких завдань, — коментує Девід Кремер, у минулому заступник державного секретаря США, а нині старший науковий співробітник у Флоридському міжнародному університеті. — Але боюся, що він узяв на себе невдячну й, можливо, навіть безнадійну роботу. Не бачу ознак того, що росіяни готові зробити необхідне для виведення своїх військ, зброї, повернення контролю над кордоном українцям».
«Це правда, що ця адміністрація намагається, зокрема, проводити переговори з Росією, — каже Меттью Рожанскі, директор Інституту Кеннана в Центрі ім. Вудро Вільсона. — Але варто згадати, що попередні адміністрації також проводили багато зустрічей на рівні Лаврова й Керрі, Нуланд і Суркова. І фокус цих дискусій послідовний: як переконати Росію виконати зобов’язання, які вона взяла на себе в межах мінських угод на Донбасі, а також як зупинити гуманітарну катастрофу та війну в Сирії». Рожанскі додає, що на американсько-російському порядку денному зараз однозначно з’являться й нові питання, зокрема Північної Кореї та варіантів ширшої антитерористичної операції. Але сигналів про підготовку «великої угоди», у якій одні питання вирішуватимуться ціною інших, немає.
Європейський вимір візитів цього тижня до України — це саміт Україна — ЄС: відзначення безвізу, вияв політичної підтримки Україні, активізація вимог про реформи, обговорення конфлікту на Сході та окупації Криму. Але ключовий його компонент — остаточна ратифікація Угоди про асоціацію та старт її виконання вже 1 вересня. «Це етап глибинних і всеохопних реформ, який вимагатиме максимальних зусиль та об’єднання всіх гілок української влади, бізнесу, громадянського суспільства заради побудови кращого європейського майбутнього для українського народу. На цьому шляху нам допомагатиме і Європейський Союз, і весь цивілізований світ», — прокоментував подію Петро Порошенко.
Читайте також: Між бажанням та спроможністю
Насправді ж ключовою тут буде наша допомога самим собі. І роботи справді багато. Виконання Угоди про асоціацію передбачає адаптацію великої частини українського законодавства до Директив ЄС. План пріоритетних дій Уряду на 2017 рік містить багато пунктів про таку адаптацію; розписані міністерства-виконавці; є конкретні терміни: процес передбачається завершити до 2025 року. Утім, фактично Угода почала працювати 2014-го. Але виконання її просувається мляво. Це можна пояснювати тим, що повністю Угода набирає чинності тільки з вересня, тож донині вимоги про гармонізацію законодавства виконувати було не обов’язково. «Але тепер маємо точку неповернення: аргументи й пояснення, чому ми не виконуємо Угоди ефективно, більше не працюватимуть, — розповідає Любов Акуленко, виконавчий директор ГО «Український центр європейської політики». — Якщо поглянути на прогрес у реалізації від 2014-го до середини 2017-го, видно, що ми із виконанням Угоди матимемо фундаментальну проблему. Вона стосується майже всіх секторів: транспорту, екології, безпеки харчових продуктів, енергетики — усього, що нас оточує».
Акуленко вказує на кілька труднощів в імплементації Угоди. Перша — у кожній сфері є групи інтересів, які не зацікавлені в європейських стандартах. Для них це може бути надто дорого, або вони не розуміють їх, або не бачать вигоди для себе, прагнучи натомість працювати далі за старими стандартами. Друга — адаптація українського законодавства до європейського передбачає сильну регуляцію, оскільки Директиви ЄС спрямовані на безпеку людини. Наприклад, коли створюється можливість зупинити виробництво у сфері харчових продуктів, перевірити виробництва без попередження, як у ЄС. Але в Україні тут є дуже негативний шлейф з боку, наприклад, Держспоживслужби. Таким чином європейська регуляція тут часто зіштовхується з нашим корупційним минулим. І третя — слабкість політичного лідерства в парламенті та міністерствах; інституційна й кадрова спроможність розробляти потрібні законопроекти.
Поки що прогрес спостерігається в кількох сферах, де є зацікавлені стейкхолдери, лідерство й експертна допомога. Тобто в енергетиці, державних закупівлях, продуктах харчування. У решті сфер прогрес малопомітний, парламент не ухвалює законів, навіть якщо якісь проекти лежать у ВР по два-три роки. «Динаміка двох років показує, що далі нам треба кардинально міняти підхід до реалізації Угоди, — підсумовує Акуленко. — Я дуже здивувалася, коли після ратифікації сенатом Нідерландів Володимир Гройсман нарешті провів урядову нараду, присвячену Угоді. Але якщо ми її хочемо виконувати, то він має проводити такі наради щонайменше раз на місяць, а може, і щотижня. Ми повинні кардинально змінити підхід і дати зелене світло в інших сферах: митниці, транспорті тощо. Зараз виконуємо близько 10–15% зобов’язань. Якщо цього не зробимо на рівні найвищої політичної волі, так триватиме й далі. Це моє припущення. І нас дуже за це критикуватимуть».
На момент, коли на фінішну пряму виходила лібералізація візового режиму з країнами Шенгену для України, багато експертів уже говорили про те, чим надалі ЄС зможе заохочувати Київ до подальших змін. Адже про перспективу членства говорити поки що не хочуть. А чогось такого ж осяжного, як безвіз, наразі немає. Але, зрештою, адекватне виконання зобов’язань насамперед у наших інтересах.