Аналітики відзначають, що політичні партії переважно згадують про Донбас для підвищення своїх рейтингів, влада не має єдиної стратегії комунікації, не роз’яснює власних рішень, а медіа приділяють мало уваги локальним темам і проблемам. Як наслідок місцеве населення недостатньо поінформоване про процеси в країні, про що свідчать результати досліджень.
Політики використовують тему Донбасу для власного піару
Громадська організація «Детектор медіа» здійснює моніторинг державної комунікаційної політики щодо Донбасу і кожні два місяці публікує звіти. 12 липня на прес-конференції в Києві автор цього моніторингу, аналітик Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» Петро Бурковський розповів про результати першого півріччя 2018 року.
За його словами, з січня центральна влада активно просувала думку про необхідність миротворчої місії ООН на Донбасі, яка має допомогти припинити війну. Водночас, зазначив він, лунало менше роз’яснень щодо причин та наслідків ухвалення так званого закону про деокупацію Донбасу: бракувало пояснень, як цей закон сприятиме миротворчій місії та в чому полягатиме державна політика. Бурковський зазначив, що Кабінет Міністрів на темі Донбасу рекламував власні досягнення. «За кількістю згадувань проблематики Донбасу першість тримає пропрезидентська «Солідарність», але за цілеспрямованістю меседжів її випереджає Опозиційний блок. Тобто Опозиційний блок усі шість місяців наполегливо й послідовно критикує політику президента й уряду і просуває альтернативні рішення: прямі переговори з сепаратистами, чітке й безумовне виконання Україною мінських домовленостей, захист прав ВПО», — зазначив аналітик.
Читайте також: Середній клас в політиці: чому досі не вийшло
Водночас, додав він, з боку «Самопомочі» та «Батьківщини» лунає здебільшого критика, а їхній основний меседж — «влада заробляє на війні завдяки корупції». Проте «Самопоміч» не пропонує альтернативних рішень, а «Батьківщина» не пояснює, у чому переваги «мирної ініціативи» Тимошенко. «Сама Тимошенко під час презентації своєї програми сказала, що знає, як саме досягти миру, але жодних пояснень немає, «Батьківщина» пропонує просто взяти це на віру», — сказав експерт. Хоча голова ГО «Детектор медіа» Наталія Лигачова зауважила, що пізніше, в липні, Тимошенко дещо конкретизувала свої ідеї. «Вона сказала, що потрібно вести перемовини у форматі Будапештського меморандуму і що вона знає, з якими політиками треба вести перемовини, щоб досягти миру. Але, на мій погляд, у цих заявах більше популізму», — сказала вона.
На цьому тлі, відзначає Бурковський, з точки зору комунікації досить вигідний вигляд має Олег Ляшко. «У нього переважно позитивні меседжі, які просувають його як політика, що своїми діями поліпшує умови життя на Донбасі. І хоча всім фахівцям зрозуміло, що це партійна пропаганда, однак такі речі позиціонують його як лідера, що піклується про інтереси людей. Правда, Ляшко найчастіше просуває такі меседжі під час поїздок до Маріуполя, де з’являться в супроводі міського голови», — сказав аналітик.
Якщо ж говорити про тенденції останніх двох місяців, то головною темою президента було розміщення миротворчого контингенту ООН на Донбасі — Петро Порошенко говорив про це майже під час усіх розмов із західними лідерами, а також із президентом РФ Владіміром Путіним. Ця тема обговорювалася разом з питанням звільнення заручників і політв’язнів, згадками про російську агресію та необхідність санкцій. Проте ці меседжі більше розраховані на прихильників президента, а не на громадян, що живуть у регіоні, де тривають бойові дії», — зазначає автор моніторингу.
Голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський перед звільненням також працював на імідж президента, пише Бурковський у звіті. Зокрема, Жебрівський нагадував своїм підлеглим про виконання наказів та ініціатив Порошенка. До того ж голова області відвідав прифронтові населені пункти, де роздав доручення.
Читайте також: Класовий підхід. Новий тренд української політики
Також зазначається, що голова Луганської військово-цивільної адміністрації Юрій Гарбуз прозвітував про підсумки роботи за два роки на посаді. «Утім, замість фактів, які показували б динаміку змін на краще чи на гірше, Юрій Гарбуз озвучив лише обсяги видатків на потреби державних органів: наприклад, замість інформації про розмінування територій, оголошено, скільки мільйонів отримали рятувальники на проведення таких робіт, замість кількості вилікуваних пацієнтів — обсяг витрат на закупівлю медичного обладнання тощо», — пише Бурковський.
Опозиційний блок, за підрахунками аналітика, поширив не менш як 16 повідомлень про необхідність «прямих переговорів» із Росією та сепаратистами заради досягнення миру, на другому місці був захист прав переселенців та постраждалих від конфлікту. Партія атакує політику президента, проте президентська партія «Солідарність» не вступає в інформаційну боротьбу. Натомість депутати «Солідарності» говорили про звільнення заручників, введення миротворчого контингенту на Донбас, права переселенців та мешканців окупованих територій. Тому, вважає автор, пропрезидентська сила програє інформаційну боротьбу на Донбасі Опозиційному блоку.
Інші політсили, каже автор, також використовують тему Донбасу для досягнення власних політичних цілей. «Лідер «Народного фронту» Арсеній Яценюк прирівнює голосування мешканців окупованих територій до втручання Росії у внутрішні справи України та «збільшення її політичної присутності в найвищому законодавчому органі країни». Проте ця теза прямо суперечить твердженню Авакова про те, що «60 % людей на окупованих територіях хочуть повернутися в Україну». Отже, або всередині «Народного фронту» існують серйозні розбіжності, або політики в такий спосіб змагаються водночас за прихильність різних груп виборців», — зазначає Бурковський. «Батьківщина» та «Самопоміч», як уже було сказано, критикують політику влади, але не висувають конкретних альтернативних пропозицій. Ляшко ж будь-які дрібні вчинки супроводжує пропагандистським позитивом, і автор відзначає, що за такою ж схемою працюють благодійні команди Ріната Ахметова.
Розмови про Донбас переважають над розмовами з Донбасом
Дослідження GfK Ukraine у квітні-травні показало, що 60% опитаних «щось чули» про закон про реінтеграцію Донбасу, а 40% взагалі про нього не знають. На Донбасі таких людей відповідно 66% і 33%. Аналітик «Донецького інституту інформації», член «Кальміуської групи» (яка є замовником дослідження) Віталій Сизов розповів, що часто люди не розуміють слова «реінтеграція» і плутають його деінтеграцією, відділенням — це з’ясувалося під час фокус-груп. «Це досить дивно, враховуючи, як це питання комунікували всілякі спікери від Ради, опозиції, коли дискутували з приводу цього закону. Можливо, це сталося тому, що мало хто аналізував положення цього закону, а використовував його як політичний інструмент», — зазначив Сизов.
Читайте також: Вибори з багатьма невідомими
За його словами, варто розділяти комунікацію про Донбас і комунікацію для Донбасу. «Коли ми кажемо, що хтось щось комунікує і про це є кількісні показники, то, можливо, ця людина комунікує не для місцевого населення, а в центр. Як приклад — пан Жебрівський, який був головою Донецької області, в нього чітко простежується комунікаційна стратегія. Не тільки для нього, а й для багатьох інших людей Донбас — це трамплін у велику політику, як це було у 2014 році, коли хтось через армію, хтось через патріотичну риторику потрапляв до Верховної Ради чи органів виконавчої влади. Тобто це їхня позиція — вони з Донбасу. Пан Жебрівський кожну суботу-неділю приїздив до Києва, в нього було багато ефірів на центральних каналах, він висловлював риторику, яка не завжди була прийнятна для деяких груп населення на Донбасі. Складалося враження, що багато людей планує велику політичну кар’єру і використовує це як епізод, як колись членство у Компартії: треба щось зробити на Донбасі, але не для місцевого населення, а для своєї біографії», — стверджує аналітик.
Він наголошує, що влада не має єдиної стратегії комунікації, і це дезорієнтує мешканців Донбасу. «Дивно, коли міністр внутрішніх справ взагалі коментує питання реінтеграції. Звісно, зараз це вже політична посада, але це демонструє, що влада не має єдиної позиції. Це також певним чином вводить людей в оману, вони не розуміють, що таке влада і що вона хоче. Кожна гілка влади посилає різний меседж. Це призводить до того, що люди перестають довіряти українським політикам, принаймні на Донбасі», — каже Сизов.
Читайте також: У пошуках національної буржуазії
За його словами, ще одна частина дослідження показала, що українське телебачення як найдостовірніше джерело інформації про події на непідконтрольній території сприймають лише 30% опитаних громадян України, на Донбасі цифри ще менші — 17%. «Таким чином, довіра до дій влади була б більшою, якби існувала єдина позиція. Можливо, потрібен єдиний центр, де б усі прес-служби збиралися і домовлялися, як вони будуть комунікувати», — говорить експерт. Як приклад він наводить новини прикордонної служби, яка вилучає в людей на КПВВ певні речі, цінності. «Можливо, вони роблять усе правильно з точки зору внутрішніх положень, але йдеться про документи «ДНР», які людині видали і які вона не може не взяти, чи про суму грошей, 5-6 тисяч доларів, це нібито багато, але не настільки, можливо, людина щось продала і йде на підконтрольну територію, а це комунікується як якась «перемога» чи боротьба з контрабандою. Я намагався зв’язатися з представниками прикордонної служби, мені пояснили, що «якщо ми це не повідомимо, то повідомить хтось інший, штаб ООС чи інша силова структура». Це також демонструє, що немає єдиної консолідованої позиції і єдиного центру, який би посилав меседжі, які працювали б в одному напрямі й не змушували людей почуватися розгубленими», — говорить Сизов.
Додамо також, що перша хвиля дослідження «Кальміуської групи» показала, що 59% опитаних потребують більше інформації про мінські угоди. Достатньо інформації мають 26%, а 15% не чули про них узагалі. Зокрема, на Донбасі достатньо інформації про угоду мають 29% опитаних, нічого не знають 16%, а 55% щось чули, але хотіли б знати більше.
Щодо міжнародних місій, які регулярно фігурують у риториці представників влади, то аналітики за підсумками дослідження рекомендують активніше інформувати суспільство про перебіг та проміжні результати переговорів. «Належна поінформованість громадян про стратегію та тактичні рішення держави дасть змогу уникнути надмірної політизації питання», — зазначають у «Кальміуській групі».
Населення потребує медіаграмотності
Дані «Кальміуської групи» щодо поінформованості про закон про реінтеграцію Донбасу майже збігаються з дослідженням КМІСу на замовлення «Детектора медіа» в лютому: 40% відповіли, що вперше чують про цей закон, 50% — що чули, але не знають деталей. «Це дуже негативний показник не лише комунікації державних чиновників, а й роботи ЗМІ з мешканцями Донбасу. Якщо чиновники не можуть, не хочуть, перш за все піклуються про власний піар, то завдання ЗМІ — примусити чиновників говорити про те, що хвилює мешканців Донбасу. Ми бачимо, що цього не відбувається, що ЗМІ не допомагають мешканцям Донбасу розуміти, які дії влади, на що сподіватися, що вимагати від влади, яким чином вирішувати проблеми самим, за допомогою влади, об’єднуючись у громади», — прокоментувала Наталія Лигачова.
Крім того, 54% опитаних на сході не можуть відповісти на запитання «Хто першим почав війну?». 29% вважають, що це зробила Росія чи сепаратисти, 17% — що український уряд чи олігархи. Понад 55% на сході не змогли відповісти, кого насправді утискають в Україні. 20% із них вважають, що дискримінації зазнають російськомовні громадяни, 24% — що україномовні громадяни в Криму та ОРДіЛО. До того ж, 43% на сході вважають, що в Україні відбувається наступ на свободу слова, майже 16% — боротьба з кремлівською пропагандою, понад 40% не можуть визначитися.
Читайте також: Уроки попередників
Лигачова називає такі дані негативним результатом діяльності влади та ЗМІ, які не вміють доносити, що насправді відбувається в Україні. «Про що це говорить: по-перше, про слабку роботу як влади, чиновників, політиків, так і медіа, по-друге — треба підвищувати медіаграмотність населення. До речі, саме населення, за даними КМІСівського дослідження, в цілому позитивно сприймає ідею додаткових знань щодо сприйняття інформації, яким джерелам довіряти. 60% мешканців України вважають, що їм недостатньо знань і вони готові їх отримувати», — розповіла вона. На сході 43% хочуть навчитися відсіювати дезінформацію, майже 29% вважають, що їм це не потрібно.
«Водночас мешканці Донбасу потребують локалізованої прикладної інформації. Усі вони кажуть, що хочуть розуміти, як діяти в кожному випадку: немає води, пошкоджені будинки… Вони не знають, куди йти, до кого звертатися, що робити. Цю інформацію ні місцева, ні центральна влада не доносить до людей. Вони воліють говорити про високі матерії, але не доходять до людей із локальною практичною інформацією. Це, безумовно, не сприяє довірі мешканців Донбасу до дій української влади», — розповіла Лигачова.
На думку експертів, громадські організації можуть набагато краще інформувати суспільство про реформи, ніж сама влада, бо до них вища довіра і вони послуговуються більш сучасними методами комунікації. «Я знаю, що зараз багато ініціатив західних донорів спрямовані на те, щоб допомагати і стимулювати ГО доносити зміст реформ — медичної, освітньої, і допомагати мешканцям її розуміти, добиватися від влади, чиновників, закладів того, щоб вони робили те, що прописано в реформах, контролювати грошові потоки. Унаслідок децентралізації значна частина коштів пішла на місця, і на місцях вони мають вирішувати проблеми ремонту доріг, шкіл тощо. Але ми знаємо, що часто ці гроші кудись зникають. Велика роль ГО, в тому числі антикорупційних — це контроль за грошима не тільки в центральних органах влади, а й у місцевих. Тут ГО недопрацьовують. Мало хто зараз займається журналістськими розслідуваннями на місцях або ці розслідування мають низький професійний рівень, або замовний характер. На місцях ані активісти, ані журналісти, ані громадськість не виконують ролі контролю за грошима», — зазначає Лигачова. Утім, за її словами, слід дуже обережно ставитися до ініціатив політиків щодо заведення громадських організацій у владу, адже є ризик утворення «кишенькових ГО», які будуть обслуговувати інтереси політичних сил, а не суспільства.