Просто так збіглося: днями вийшов черговий уривок з кіноепопеї російського режисера Ільї Хржановского «ДАУ», яку знімали в Харкові: уважний глядач розгледів там ознаки не лише екранного насильства, а й конкретних катувань учасників зйомок, зокрема неповнолітніх. Практично водночас оприлюднив нову концепцію Меморіального центру «Бабин Яр» його художній керівник — той самий Ілья Хржановскій. Концепція передбачає перетворення місця скорботи й усвідомлення екзистенційного досвіду на атракціон жахів із хабами та воркшопами, такий собі Діснейленд на могилі.
Бабин Яр — тема до такої міри делікатна й болюча, що, перш ніж підвищити голос, треба уважно вивчити матчастину, ну хоча б на рівні презентації згаданої концепції. Але її методологію допоможе зрозуміти вже готовий твір митця, тим більше що кіно — це трохи ближче до моїх компетенцій. Для початку нагадаю дещо про предмет розмови. Дванадцять років тому юний режисер, відомий радше як син культового аніматора Андрєя Хржановского, розпочав у Харкові виробництво біографічного фільму про Нобелівського лауреата з фізики Льва Ландау. Дуже швидко з’ясувалося, що прототип — лишень привід для значно ширшого мегаломанського проекту, дія якого розгортається в замкненому просторі вигаданого радянського інституту, суміші реального харківського УФТІ та казкового НИИЧАВО братів Стругацьких. Нехтуючи правдоподібністю в головному, але акцентуючи на дрібницях, Хржановскій збудував гігантську декорацію в стилі стимпанку й запустив туди, перевдягнувши в автентичні радянські лахи, непрофесійних акторів: справжніх фізиків, художників, музикантів, ментів, прибиральниць, спостерігаючи, що з того вийде.
Читайте також: Пам’ять про жах
Вийшло 700 годин матеріалу на плівці 35 мм, які було з помпою презентовано в паризькому Центрі Помпіду й на Берлінському фестивалі (але які, вочевидь, ще монтуватимуться й виходитимуть у прокат окремими фільмами), де герої вирішують наукові проблеми, жеруть, бухають, трахають одне одного, знущаються одне з одного, стукають одне на одного, — і це подається як дослідження радянського способу життя в усій його тоталітарній повноті. Спочатку цікаво, що ж нового я тут побачу? Потім дуже швидко стає нудно.
Ось тут візьмімо паузу. Я не вірю в необмежену владу митця взагалі й режисера зокрема над часом. Хочеш зрозуміти щось про СРСР — читай мемуари та історичні розвідки. Минуле неможливо пережити знову, його можна лише імітувати, бо воно вже минуло. Те, що пропонує Хржановскій, — заздалегідь умовна гра, косплей, у найкращому разі психологічне випробування, щось на кшталт усім відомого Стенфордського тюремного експерименту — до СРСР як такого з його конкретними практиками це практично не має стосунку, крім універсальних антропологічних закономірностей. До України тим паче. Поза сумнівом, дотримання найменших побутових подробиць під час зйомок аж до розрахунків у буфеті карбованцями й носіння тогочасної потворної спідньої білизни не наближає нас до розуміння совка: він справді невіддільний від антисанітарії, аморалки й агресії, але це не причина, а наслідки певних політичних та соціальних припущень, які набрали силу незаперечної догми. Ось про це, вочевидь, варто говорити й знімати, але це надто нудно й тягне на небажані в умовах нинішньої Росії узагальнення.
Читайте також: Аннетт В’євйорка: «Ми не знаємо, які питання майбутнє поставить щодо Голокосту»
Не хотілося б здаватися ретроградом, але, як на мене, побачене цілком вписується в естетику (а також етику) творів, припустімо, Марини Абрамович (яка, до речі, залучена в проекті): викликання демонів з дитинства, обтяженого психосексуальними травмами, споглядання межових станів і сильних відчуттів, яких бракує в дорослому, вельми комфортному житті митця. «ДАУ» скидається на дорогу іграшку для московської богеми, не вульгарної «золотої молоді», а вундеркіндів із двома вищими, для яких тюнінгована антикварна автівка — надто банально й прісно. Я нічого не маю проти часової стилізації із залученням сильних засобів, цим бавилися Бертолуччі, Скорсезе й навіть Тарантіно. Як на мене, найкраще це вийшло в Алєксєя Ґєрмана, який, власне, вичерпав тему. Тільки от не треба брехати, що це про нас, попри те що в Хржановского знялися «наші» Гордон, Шуфрич і Черновецький, а українське Держкіно зразка 2011 року долучилося до фінансування проекту. Це про них, пересичених і перегодованих дітей столиці імперії, які почуваються громадянами всесвіту, а насправді зберігають фізіологічну залежність від кремлівських зірок і парадів на Красній площі.
Господи, на здоров’я! Аби не сунулися до нас і, боронь Боже, не поширювали свій ентомологічний підхід на наші скорботні святині.