Історія

  ▪   Вахтанг Кебуладзе

Пам’ять про жах

Чим є для сьогодення трагедія Бабиного Яру
Матеріал друкованого видання
№ 10 (642)
від 5 березня

Голокост був одним із найбільших жахів в історії людства. У київському Бабиному Яру стався один із найстрашніших його епізодів. Хоча Бабин Яр — це трагедія, яка має багато вимірів. Адже там були страчені не лише євреї, а пам’ять про нього систематично викривлялася й притлумлювалася не німецьким нацизмом, що сконав після Другої світової війни, а російським шовінізмом, що пронизував увесь совєтський історичний наратив.


Утім, чи варто пам’ятати жах? Та чи здатні ми його забути?


Наші спогади коливаються між можливими відповідями на ці два питання. Здоровий прагматизм ніби підштовхує до заперечної відповіді на перше, але тверезий реалізм так само підказує заперечну відповідь на друге. Про жах хочеться забути, але зробити це вкрай важко. Тож треба докласти максимум зусиль, щоб забути про жах, водночас усвідомлюючи їхню марність? Та чи не є це докорінно хибною стратегією поводження з власним минулим? Адже старанно забутий минулий жах не зникне. Натомість він занапащатиме наше сьогодення й майбуття. Пам’ять про жахи минулого не убезпечує від них сучасний світ, але принаймні створює можливість їх уникнути.


Чи навпаки? Постійні нагадування про жахи спокушають їх відтворити. Адже людська природа слабка і схильна романтизувати злочини та збиткуватися з доброчинності. То, може, все ж таки слід спробувати забути про жахи минулого? Можна було б ствердно відповісти на це запитання й припинити дискусію. Втім, хто має право ухвалити таке рішення? Той, хто пережив той жах, його безпосередні нащадки, ті, хто був причетний до того жаху, чи людство загалом? Чи маємо ми право приватизувати жах? Мовляв, це мій жах, тож вирішувати, що з ним робити, моя особиста справа. Це було б так, якби жах не був заразливим, немов хвороба. Я можу не сповіщати іншим про те, що хворий, поки не становлю загрози їхньому здоров’ю. Але чи маю я право самостійно вирішувати це? Чи не мушу в такому разі звернутися до експертів, тобто до лікарів?

 

Читайте також: Аннетт В’євйорка: «Ми не знаємо, які питання майбутнє поставить щодо Голокосту»


У разі ж історичних соціально-політичних жахів, які пережило людство, експертами є вчені-гуманітарії: історики, філософи, соціологи, психологи тощо. Вони не просто мають право, вони мусять увійти в чумний барак історії, але в жодному разі не залишитися в ньому. Тут натрапляємо на інверсію Платонового міфу про печеру. За Платоном, справжній мудрець повинен визирнути з печери цього світу, на стіні якої ми бачимо лише тіні ідей, щоб угледіти їхнє справжнє світло, а потім повернутися до інших людей, щоб донести це світло до них. У разі ж історичних жахів учений мусить зануритися в темряву цих жахів, вгледіти потворну природу злочинів проти людяності, вийти звідти, не втративши здорового глузду, і спромогтися так розповісти про це людству, щоб убезпечити його від повторення жахливого досвіду. 


Але тут ми знову натрапляємо на питання, чи не провокує розповідь про жах нові жахи. У когось така розповідь викликає огиду до злочинів, а в когось садистське бажання їх повторити. Скажімо, головне гасло сучасного російського історичного наративу про жахи Другої світової війни «Можем повторить» саме по собі є страшним і не лише спотворює пам’ять про загиблих, а й упосліджує теперішнє та майбуття прийдешніх поколінь. Що вони хочуть повторити? Мільйони загиблих і покалічених людей, зруйновані міста та випалені землі? Натомість український слоган «Ніколи знову!» дає надію на гуманне майбутнє, у якому хочеться жити. Для когось огида до злочинів стає запобіжником проти них, а в когось збурює жагу помсти злочинцям. Та й кого вважати злочинцями? Тих, хто виконував злочинні накази, чи тих, хто їх віддавав? А ті, хто мовчки спостерігав за злочинами, підтримуючи їх або навіть засуджуючи, але не наважуючись на публічний осуд? Тут знову постає два фундаментальні питання. Перше про колективну відповідальність, друге про справедливість покарання та його відмінність від помсти. Своєю чергою, обидва вони мають щонайменше два виміри: моральний і юридичний.

Антисемітизм «Беркута» був успадкований не від німецьких нацистів, а від російських імперських шовіністів, які будували свою чи то царську, чи то совєтську імперію на різних формах ксенофобії


«Моральний закон не забороняє ненавидіти вбивць», — написав Юрій Андрухович у статті про Майдан «Київ. Сльозогінне», маючи на увазі оскаженілих бійців «Беркута» та інших українських і російських спецслужб, які катували та вбивали мирних протестувальників. До речі, серед беркутівців були доволі поширені антисемітські настрої, про що свідчить поява під час Революції гідності на сайті «Беркута» чималої кількості антисемітських матеріалів, у яких ішлося про те, що Майдан організували євреї, з традиційними закликами до насильства проти них. У цих матеріалах жахає їхня абсурдність, а ще більше те, що працівники українських спецслужб, які утворилися на уламках совєтської каральної системи, були інфіковані ксенофобським вірусом антисемітизму. Через майже 80 років після Бабиного Яру посеред Києва покидьки знову катували та вбивали людей під антисемітськими гаслами. Причому антисемітизм той був успадкований не від німецьких нацистів, а від російських імперських шовіністів, які будували свою чи то царську, чи то совєтську імперію на різних формах ксенофобії.


Я вкотре запитую себе, як це стало можливим у моєму рідному Києві. Шукаючи відповідь, відчуваю власну провину, хоча серед тих, кого вбивали антисеміти в 2014-му, міг опинитися і я, не будучи євреєм. Наша колективна провина полягає в тому, що жахливий досвід Бабиного Яру не змусив нас докласти всіх зусиль, щоб викоренити в суспільстві всі види агресивної ксенофобії. Почасти це було зумовлено тим, що для кола близьких мені людей антисемітизм та інші форми агресивної ксенофобії були чимось на кшталт моральної хвороби, самозрозумілим злом, яке не потребує додаткового осуду, адже він уже стався. Його квінтесенцією був Нюрнберзький процес. Тобто відбулося моральне та юридичне засудження нацизму й притаманного йому антисемітизму, а заразом расизму та інших видів злочинної ксенофобії.

 

Читайте також: Як голокост став «Голокостом»


Водночас історія Бабиного Яру вплетена в усну історію багатьох киян. Так сталося, що історія моєї сім’ї тісно переплетена з історією однієї київської єврейської родини. Ми такі близькі, що одного з членів цієї родини я називаю братом, а він називає братом мене. Він був і залишається для мене дуже рідною людиною все життя. Це мій справжній брат. У нашій спільній історії є такий фрагмент. У 70-ті роки ХХ століття на совєтському телебаченні чи не вперше з’явилися сюжети про Бабин Яр. Мій єврейський брат, будучи дитиною, опинився сам на подвір’ї свого будинку в центрі Києва. Батьки були на роботі, а бабця пішла в магазин, залишивши його біля під’їзду зі старшими жінками. Ці жінки активно обговорювали телевізійні сюжети, і він, маючи п’ять рочків, сприйняв це як реальність, не розуміючи, що це минуле. Він думав, що маму й тата вже, мабуть, забрали, а бабця вже не повернеться. І коли вона з’явилася на подвір’ї, хлопець радісно ринув до неї і крізь сльози все це розповів. А вона його запитала: «Що ж ти робив?». «А я тихо сидів і вдавав, що не єврей». Ось такий жахливий жарт ми переповідаємо з покоління в покоління. Попри те що я не єврей і народився через багато років після Другої світової війни, це те, чого мені не позбутися, це увійшло в історію мого міста, моєї сім’ї, це те, що я обов’язково передам своїй донці. Цей наратив жахливого насильства увійшов у нашу історію, і ми не можемо вдавати, що його не було.


Тож у цьому разі ми не можемо відмовитися від колективної відповідальності. Зрозуміло, що юридична відповідальність стосується тільки тих, хто скоював ці злочини і віддавав відповідні злочинні накази. Але ми всі успадкували від попередніх поколінь моральну відповідальність. Причому не лише за те, що це сталося в часи окупації нашої землі німецькими нацистами, а й за те, що під час окупації нашої землі совєтськими комуністами ті трагічні події належним чином не досліджувалися, не були предметом широкого суспільного обговорення. Трагедія Бабиного Яру визнавалася, але відсувалася на маргінес офіційної доктрини комуністичної пропаганди. Яскравим прикладом такого офіційного ставлення є історія з твором Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр», який був надрукований в СРСР лише з великою кількістю купюр, а повну версію автор зміг видати тільки в еміграції. Чому його не надрукували повністю? Чому комуністична цензура пошматувала роман про злочини німецького нацизму? Чому автор втік із Союзу й зміг видати його лише за кордоном? Адже офіційний дискурс совєтських комуністів був ніби антинацистським, тож вони мали б широко обговорювати і радикально засуджувати всі без винятку злочини нацизму.

 

Читайте також: Дефальсифікація історії


Натомість пам’ять про трагедію Бабиного Яру в Києві зберігали насамперед єврейські та українські дисиденти, гостро відчуваючи глибинну спорідненість нацистського та комуністичного тоталітарних режимів. Яскравим прикладом цього є промова Івана Дзюби на роковини розстрілів у Бабиному Яру в 1966‑му, що починається пронизливими словами про нашу спільну трагедію, єврейського й українського народів, адже масове знищення євреїв сталося на українській землі.
Бабин Яр — це наша спільна трагедія ще й тому, що в той жахливий час німецькі нацисти вбивали не лише євреїв, а й українців, які публічно виступали проти окупантів в окупованому Києві та всій Україні й чинили їм спротив. Тому вулиця біля Бабиного Яру названа на честь Олени Теліги — української поетеси, яка разом із чоловіком була розстріляна в лютому 1942 року. Точні дата й місце їхньої страти невідомі. Але то не важить, бо Бабин Яр — це не так місце на карті, як біль у наших серцях. Ще одна вулиця поруч названа іменем українського поета та політичного діяча Олега Ольжича, який загинув у нацистському концтаборі, куди був запроторений за антинацистську діяльність. Існують, до речі, небезпідставні підозри, що інформацію про український національний спротив німецькому нацизму гестапо отримувало від совєтських спецслужб, що також має стати предметом ретельного вивчення, адже це може свідчити про продовження злочинної змови між певними колами совєтських комуністів і німецьких нацистів навіть після того, як гітлерівська Німеччина напала на сталінський Союз, порушивши таємну угоду Молотова — Ріббентропа, і дати підстави для нових відповідей на питання про те, чому в офіційному совєтському наративі трагедія Бабиного Яру опинилася на маргінесі.


Ми маємо визнати, що серед українців також були колаборанти, деякі з яких брали участь у розстрілах у Бабиному Яру. Це болючий елемент нашої історичної пам’яті. Треба навчитися чесно та відверто говорити про це, не забуваючи й тих українських героїв, які повстали відразу проти двох жахливих політичних режимів: німецького нацизму та совєтського комунізму. Це відповідає загальній антитоталітаристській стратегії розвитку нашої держави, яка відображена, зокрема, у законі про заборону пропаганди нацистської та комуністичної ідеологій.


Бабин Яр як частина жахів Голокосту насамперед є трагедією єврейського народу, але водночас із геть різних причин це трагедія всіх киян, усіх громадян України та всього людства. У нашій історичній пам’яті ми маємо представити як вияви радикального зла всі колишні й сучасні тоталітарні та авторитарні режими, що спираються і на праворадикальні, і на ліворадикальні ідеології, режими, що знищили й знищують велику кількість людей.

 

Київ повинен перетворитися з місця злочину на місце пам’яті та вшанування загиблих. Ми мусимо об’єднати всіх громадян України, що мають різне етнічне походження, різні політичні погляди, сповідують різні релігії, довкола спільного неприйняття будь-яких форм агресивної ксенофобії та дискримінації людей через їхнє етнічне походження, віросповідання чи політичні погляди, якщо самі ці погляди не мають дискримінаційного характеру, як-от, скажімо, нацизм, шовінізм і комунізм. Нарешті, ми повинні показати всім народам світу, як можна пам’ятати про жах, запобігаючи його відтворенню.
Пам’ять про жах отруює, якщо породжує нові жахи. Пам’ять про жах лікує, якщо унеможливлює його повторення. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.