Деймон Уілсон

Віце-президент та директор Ради Північно-Атлантичного Альянсу, програми з міжнародної безпеки, виступив перед Комісією з безпеки та співробітництва у Європі (Комісія США — Гельсінкі)

Деймон Уілсон: Заява у Конгресі про політику щодо України після президентських виборів

ut.net.ua
19 Березня 2010, 00:00
Заява:
 
Панове голово, заступнику голови та члени Комісії. Я маю велику честь виступати перед Вами сьогодні з доповіддю щодо стосунків з Україною.
 
Мої погляди на Україну є результатом багатьох років спостереження та розвитку політики США щодо України. Що найбільш важливо для сьогоднішнього засідання, це те, що я працював як спеціальний помічник президента та головний директор з питань Європи на Раді національної безпеки напередодні Саміту НАТО в Бухаресті, на якому Альянс розглядав можливість надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО. Також я працював як директор Ради національної безпеки з питань Центральної, Східної та Північної Європи, я був відповідальним за координування політики щодо України напередодні президентських виборів у 2004 році, протягом Помаранчевої революції та протягом перших років президентства Ющенка. Мій попередній досвід, пов’язаний з Україною, я набув протягом роботи в НАТО, де я був заступником директора особистої канцелярії генерального секретаря лорда Робертсона, а також протягом роботи над політикою НАТО у Міністерстві закордонних страв. Я продовжую спостерігати за Україною, працюючи в Раді Північно-Атлантичного Альянсу.
 
Сьогодні я би хотів підкреслити, чому питання щодо України повинно бути важливим для Вашингтону, а також я би хотів виокремити деякі ключові критерії, за якими можна було би оцінити міжнародну політику та політику безпеки нового українського президента та уряду, а також дати декілька порад стосовно політики США.
 
Прогрес на фоні розчарувань

Я вважаю, що нашу дискусію необхідно розпочати з того, що ми не повинні недооцінювати те, що відбулося в Україні цього року. 17 січня українська влада вдало провела перший тур президентських виборів. Через три тижні відбувся другий тур. Приблизно 70% українців взяли участь у кожному турі виборів. Вітчизняні та міжнародні спостерігачі підтвердили, що вибори відповідали основним стандартам. Завдяки законним процедурам стало можливим припинити протести. 25 лютого влада мирним шляхом перейшла в інші руки.

Ці вибори — це перемога задля зміцнення демократії в Україні (навіть тоді, коли маневри в Раді призвели до того, що уряд на чолі з представниками Партії регіонів мусив пройти через тривалі парламентські процедури).

Та все ж, багато палких прихильників України, у тому числі і я, були розчаровані. Чому?

По-перше, якісні вибори не обов’язково призводять до якісного управління. У той час як українці розвивали свої попередні досягнення щодо вільних та справедливих виборів, деякі представники досі не покращують попередніх досягнень у діяльності — це та динаміка, яка з часом може призвести до підриву демократії в Україні.

По-друге, багато зі спостерігачів розчаровані, тому що ми вірили у ту перспективу, яку нам представили лідери Помаранчевої революції, стосовно демократичної України з вільним ринком, яка міцно закріпилася на Заході. Ми вірили, що то була величезна можливість довести, що це бачення було не лише довготерміновою ціллю, а воно було дуже реалістичною перспективою. Ми як партнери України були готові допомогти закріпити це бачення, скасувавши поправку Джексона-Веніка, надавши Україні статус ринкової економіки, завершивши переговори зі Всесвітньою організацією торгівлі, запропонувавши приєднатися до програми «Виклик тисячоліття» задля боротьби з корупцією, а також підтримавши тісніші зв’язки з НАТО та Європейським Союзом. Та досі президент Ющенко та попередні уряди України не змогли довести це до кінця через свої чвари та відмову у деяких випадках протистояти інтересам, які вже закріпилися, та боротися з корупцією. І основне «вікно» можливості закрилося.

По-третє, ми розчаровані, що Захід боїться продовжувати підтримувати Україну. Дійсно, у кращому випадку ведуться лише розмови про втому України. У гіршому випадку, існує думка, яка стає все більш прийнятною, що активна підтримка України розглядається Москвою як провокація.

Президент Янукович заступає на президентство у атмосфері прагматизму. Тому необхідно тверезо розглядати перспективи України. Однак європейське бачення України залишається важливим, так як воно є фактором мотивування жорсткої політики в Києві, а також у Брюсселі та Вашингтоні.  Ми не повинні приймати на віру таке бачення. Є така можливість, що у наступні роки Україна радше рухатиметься не у напрямку до, а у напрямку від такого бачення. Найбільш імовірно, що Україна діятиме навмання.

Що поставлено на карту?

Яке це має значення? По-перше, це стосується якості життя громадян України. А також це стосується геополітики. У деякому смислі, Україна ні до чого не прив’язана. Її майбутнє не визначене. Її майбутнє визначається тими рішеннями, які приймаються сьогодні. Я не хочу перебільшувати, але це потенційно небезпечний період в історії України — давньої нації, але молодої держави.

Історія конфлікту в Європі ґрунтується на невизначеності просторів між Німеччиною та Росією — це фабула історії Європи та війни. Це б не мало значення, якби сучасна Росія розвинулася та змінилася настільки, щоби бути схожою на сучасну Німеччину. Але Росія не є такою. Минулого вересня на Раді Північно-Атлантичного Альянсу сенатор Лугар застеріг щодо «зісковзування у можливу дуже загрозливу кризу» в Україні. Він застеріг нас від «нашої неуважності… яка може стати згубною».

Багаовікова нація України щойно обрала свого лише четвертого президента — свого Джеймса Медісона, якщо завгодно. Українська державність досі крихка. Якщо демократія в Україні і надалі успішно розвиватиметься,  якщо вона призводитиме до якісного управління та економічного зростання, то вона слугуватиме гарним прикладом у регіоні, якому конче необхідні такі позитивні приклади.

Саме тому стратегія Росії — це, по суті, крок назад. Ця стратегія дуже гарно сформульована, у тому числі і у заяві президента Мєдвєдєва стосовно «першочергових інтересів», так само як в новій російській Стратегії безпеки. Ані Захід, ані Україна не мають чіткої стратегії.

Критерії для курсу України

Дозвольте мені спершу звернутися до курсу України, адже те, що робить президент Янукович, найбільшим чином впливатиме на місце України у світі, аніж будь-якого іншого зовнішнього актора. Якщо ми хочемо визначити, якого ж партнера ми матимемо в особі президента Януковича, ми повинні взяти до уваги ключові моменти, які по суті слугуватимуть тестом для зовнішньої політики України:

·        Росія. Яким чином Київ провадить свої стосунки з Москвою? Багато хто на Заході впевнений, що президентство Януковича віщує більш стабільні та позитивні стосунки з Москвою. Та стабільна і позитивна двостороння динаміка вимагає від України такого поводження і такого ставлення до неї, яке притаманне для суверенного актора. На порядку денному такі ключові питання, як: чи і надалі Янукович вестиме політику невизнання Південної Осетії та Абхазії, а також чи дозволить він подальше перебування Чорноморського флоту у Севастополі?

·        Енергетична безпека. У інтересах Росії було отримати контроль над енергетичною інфраструктурою України. У Януковича буде можливість продемонструвати, чи розглядає він енергетику як предмет національної безпеки чи лише як предмет торгу. Якщо він вважає, що енергетика — це предмет національної безпеки, то новий уряд повинен розробити серйозну стратегію енергетичної рентабельності.

·        Міжнародна економіка. Поводження уряду з Міжнародним валютним фондом буде першим тестом на надійність. Так само, чи розглядає Янукович пропозицію Росії стосовно Єдиного економічного простору як таку, яка негативно позначиться на членстві України у ВТО чи на перспективі угоди про вільну торгівлю з ЄС?

·        Регіональні зв’язки. Чи використовує Україна свою регіональну вагу для того, щоб підтримати новий прозахідний уряд у Молдові та щоб зайняти конструктивну позицію стосовно Придністров’я? Яким чином зв’язки Януковича з білоруським лідером Лукашенком та Грузинським президентом Саакашвілі забезпечать усвідомлення тієї ролі у регіоні, яку Україна зможе відігравати? Так само, Україна залишиться з ГУАМом чи знехтує ним (об’єднання Грузії, України, Азербайджан та Молдова) за умови, що Москва незадоволена цією організацією?

·        Європейський Союз. Протягом передвиборчої кампанії Янукович проявляв свою підтримку вступу України до ЄС, але не до НАТО. Будучи при владі, чи працюватиме він задля зміцнення двосторонніх стосунків з ЄС, чи використає у своїх інтересах східне партнерство? Договір з вільної торгівлі та послаблення візового режиму — це ті практичні кроки, які допоможуть українцям стати європейцями та наблизить країну до Європи.

·        Нерозповсюдження зброї. За урядування Януковича, Україна час від часу заявляла про нерозповсюдження. Чи покращуватимуться продажі зброї України за наявних економічних інтересів?

·        НАТО. Очевидно, що НАТО — це не перше питання на порядку денному. І воно і не повинно бути таким. Але що дійсно повинно бути на порядку денному, то це стосунки між НАТО та Україною. Насправді, будучи прем’єр-міністром, Янукович брав участь у налагодженні зв’язків між НАТО та Україною. Тому тоді, коли «вікно» швидкого просування до НАТО зачинилося, обидві сторони повинні впевнитися, що існує така субстанція, на якій би трималася робота Комісії НАТО-Україна. Так як НАТО — це організація, робота якої керована попитом, то сигнали з Києва визначать таку субстанцію.

Я би хотів детальніше зупинитися на НАТО. Я вважаю, що необхідним є підтримання такої можливості, заявленої на історичному Саміті в Бухаресті, що Україна може стати членом Північно-Атлантичного Альянсу. Якщо ми подивимося назад на 5-10 років, коли рішення, прийняте у Бухаресті виглядало порожньою обіцянкою, то ми би побачили руйнівні наслідки для надійності Альянсу та для України. На цей рахунок Росія неспокійна, її стратегія національної безпеки направлена на підрив зобов’язання, даного у Бухаресті.

Незважаючи на протистояння Росії та шалений розподіл в Україні, були ті, що виступали за «Фінляндизацію» України як незалежної структури, яка не є частиною будь-якого альянсу. Так як Фінляндія — це зразковий партнер Альянсу та можливий майбутній член, я вважаю, що термін «Фінляндизація» не буде корисним ніде, окрім випадку, коли мова йде про Холодну війну. Коли мова іде про Україну, то аналітики мають на увазі великі сили, які приймають рішення щодо майбутнього України. Я вірю, що Україна повинна зайняти позицію та визначати своє майбутнє самостійно, а також самостійно вирішувати, бути їй членом якого-небудь об’єднання чи ні.

Ці питання визначають ті критерії, за якими можна судити про новий уряд. У мене скромні очікування, та все ж я вірю, що Янукович в змозі виконати свої обіцянки, дані під час передвиборчої кампанії, про продовження руху України у напрямку Європи. Тому основним фактором досягнення цієї мети міжнародної політики є те, що уряд робить всередині країни. Те, як прийматимуть Януковича у західних столицях, визначатиметься тим, чи він ефективно керує країною, чи він захищає демократичні здобутки, чи він стабілізує та сприяє росту економіки, а також чи робить все можливе для того, щоб довести, що Україна — це надійний енергетичний партнер.

Результати для політики Сполучених Штатів

У результаті падіння Берлінського муру, «неподільна, вільна та мирна Європа» була не лише візією, це було успішне провадження політики на шляху до утвердження демократії у Центральній та Східній Європі та інтеграція регіону у великі європейські інституції. Такий результат був ані легким, ані очевидним.

Таке ж двопартійне правління, яке мало місце протягом останніх двадцяти років, необхідне і сьогодні «цілісній Європі», тобто потрібно завершити незавершений процес інтеграції Західних Балкан та Східної Європи до європейського мейнстріму, завершуючи зрештою Європейським Союзом та НАТО.

Однак, у даний момент ми втрачаємо таке бачення та політику поширення цієї величної історії на Південь та Схід.

У Росії є стратегія, та, на жаль, вона є кроком назад. Поки що у Заходу нема послідовної стратегії, хоча візит Віце-президента Байдена до Києва минулого року допоміг визначити чудові головні принципи для політики Сполучених Штатів. Ми не можемо собі дозволити відсунути Україну на задній план чи прийняти закид, що теперішні справи США якимось чином є провокаційними для Росії. Ми не повинні приймати закид, що Україна — безладна та занадто поділена, як виправдання, що її не потрібно залучати. Якщо ми так себе поводитимемо, ми можемо втратити Україну. Сьогодні визначається майбутнє України. У той час як зміни в Україні навряд чи будуть вирішальними у наступні кілька років, все ж основні напрямки розвитку можуть віддалити Україну від Європи, а не наблизити. Ми не хочемо озиратися на наступні вибори в Україні та міркувати, що ж сталося.

Шановний пане Голово, я хочу дати шість рекомендацій як спробу визначити політику Сполучених Штатів стосовно України.

1.      Бути у грі. Сполучені Штати повинні залишатися у грі. Україна у грі, тому ми повинні також долучитися та брати участь у ній. Уряд Обами відрядив висококваліфікованого Посла Джона Теффта до Києва. Візити до Києва віце-президента Байдена та радника з національної безпеки Джоунса, а також дзвінок президента Обами до Януковича з метою привітати його з обранням на пост президента — це ключові кроки у рамках таких спроб. Така програма підтримки високого рівня повинна продовжуватися і надалі.

2.      Чітко визначити бачення. Ми повинні повернутися до будівництва цілісної та вільної Європи, дотримуватися традиції двопартійності та уяснити, що у рамках цього бачення є місце для України та Росії.

3.      Продовжувати фінансування. Ми повинні охороняти наші субсидіювання для передачі в Україну, так як модель «випуску», прописана у Законі про підтримання свободи, більше не застосовується до Сходу Європи. Вищий ВВП на душу населення не обов’язково матиме результатом демократичну Україну, яка міцно закріпилася в Європі.

4.      Перевершити лідерів. Президентство Ющенка було невдалим. І Янукович навряд чи приведе до вирішальних змін в Україні. Тому нам необхідно забезпечити такі наші зв’язки з Україною, які би виходили за межі стосунків з лідерами. Ми повинні надати особливого значення вихованню наступного покоління лідерів, об’єднуючи регіони та заохочуючи зв’язки між людьми. У цьому регіоні Європейський Союз може керувати лише за умови безвізового режиму.

5.      Просувати ефективне використання енергії. Сполучені Штати та Україна повинні серйозно ставитися до співпраці з європейськими партнерами, щоби підтримувати ефективне використання енергії в Україні як стратегію національної безпеки.

6.      Покращувати військову співпрацю. Ми повинні бути впевнені, що тісна військова співпраця продовжується та підкріплюється фінансуванням через програму «Foreign Military Financing» (надання країнам грантів та позик для купівлі зброї та техніки у США) та продаж військової техніки іноземним державам. Нам варто сприяти військовій співпраці між Україною та НАТО, а також державами-учасницями НАТО. І ми не повинні допустити ситуації, щоби Росія вважала провокаційною таку військову співпрацю з Україною.

За результатами виборів в Україні, Янукович став президентом, а його партія керує урядом. Тепер якраз час виходити з глухого кута. Якщо ми вимагаємо від Києва дотримуватися таких стандартів, ми і самі повинні їх дотримуватися.

Дякую, пане голово, пане заступнику голови та члени Комісії. Буду радий відповісти на Ваші запитання.

 

Деймон Уілсон, віце-президент та директор Ради Північно-Атлантичного Альянсу, програми з міжнародної безпеки, виступив перед Комісією з безпеки та співробітництва у Європі (Комісія США — Гельсінкі) 16 березня. Оригінальний матеріал взято з сайту Атлантичної Ради.