Згадуючи низку позитивних і негативних образів (Чорнобиль, Клички, Андрій Шевченко, «молодший брат» Росії, корумпована владна верхівка, змарновані шанси Помаранчевої революції, ненадійний газовий партнер, повії, націоналісти), на думку спадає сумна констатація: на жаль, Україна сьогодні фактично не впливає на формування свого позитивного іміджу. Не впливає з багатьох причин.
У влади, її органів, схоже, немає системного бачення щодо позиціонування України та її культури. В пропагандистському аспекті українська держава нині нагадує вкляклого кролика перед удавом. І цього кролика з нас роблять не лише у закордонних ЗМІ, а й в Україні.
Поки сусідні Румунія й Польща у провідних світових столицях активно відкривають свої культурні центри, поки Росія щороку витрачає близько 1 мільярда доларів на зміцнення свого іміджу, Україна й далі пасе задніх, «прославляючись» у міжнародних новинах виснажливими політичними чварами чи деякими п’яними політиками, які справляють нужду у вазони в закордонних готелях.
Ні Ющенко з Голодомором, ні Вовкун зі своїм культурним (здебільшого російськомовним) міністерством, ні всі гуманітарні віце-прем’єри й гуманітарні віце-балаболи (були ж і такі), не змогли покращити імідж України за кордоном. Радше навпаки.
Державні органи, що відповідають за культуру, практично нездатні впроваджувати політику культурного брендингу. Для прикладу – навіть ті самі книжки. Про сумні враження від українських державних стендів на міжнародних книжкових ярмарках у Варшаві та Франкфурті говорило чимало відомих людей.
Дехто наївно втішається, що є, мовляв, талановиті ентузіасти в літературі та мистецтві, які успішно представляють Україну за кордоном. Слава Богу, що вони є, і за їхню громадську дипломатію честь їм і хвала. Але це позитивні впливи винятково у мікросередовищах. А дійсність загалом трішки інша: понад 67% закордонних експертів у процесі опитування про Україну відповіли «переважно невідома країна» (дані Всеукраїнської громадської місії «Україна відома»). Тобто ми дожилися до того, що в часи цифрових технологій повертаємося до середньовічних уявлень про Україну – окраїна, незнана земля.
Якщо бездіяльність триватиме, то можна вже сьогодні сумирно, як жертва, складати лапки й ставати «полурускіми», а через півсторіччя, можливо, і «напівкитайцями». Чи відкриє наша держава в провідних столицях українські культурні центри, чи й надалі Україну на міжнародних виставках будуть представляти переважно суржикомовні тьотушки з дядюшками. І це не філософський плин речей, а справжня битва – битва за свою репутацію.
Інша складова проблеми – діяльність українських туристичних агентств. Працюючи загалом через російських туроператорів, вони буквально позбавляють наших громадян елементарного вибору культурних послуг. Усіх українських туристів скопом згрібають у «прєдставітєлєй» пострадянського простору, нав’язуючи російського гіда з відповідним багажем знань з історії та культури. Втім, найприкріше, що багатьом українським туристам глибоко до лампочки, як їх сприймуть і в яку національну ідентичність (без їхньої на те волі!) їх «запхають». Відвідуючи за кордоном крамниці, паби, музеї, не володіючи ні українською, ні англійською мовами, ось так вони по-стахановському й кують постколоніальний імідж України – великої сірої прерії на теренах СНД.
Щоб бути євроатлантистами, треба знати, як живуть євроатлантисти. Інакше кажучи, треба більше бачити світ, більше подорожувати, вчити мови, і головне – з гордістю говорити про свою країну.
Наприкінці червня учасники чергового засідання Клубу «Українського Тижня» шукали відповідь на запитання: «Як сформувати позитивний імідж українця і України за кордоном?»