Бранці Кремля на паузі

Світ
14 Серпня 2020, 11:26

Наприкінці 2019 року президент Володимир Зеленський анонсував масштабне повернення бранців Кремля. Після кількох років незаконного ув’язнення додому мали б повернутися, зокрема, і кримські татари. В Офісі президента навіть називали приблизну дату такого обміну — березень 2020-го. А родинам ув’язнених давали обережні обіцянки. Утім, приблизно за місяць до анонсованої дати Банкова припинила спілкування з родичами політв’язнів. Звільнення не відбулося ні в березні, ні в подальші місяці. У світі тим часом почалася пандемія COVID-19, яка змусила і Україну, і її міжнародних партнерів вирішувати проблеми, пов’язані з поширенням інфекційної хвороби. Тож питання українців, ув’язнених у Росії з політичних мотивів, та звільнення полонених з «ДНР-ЛНР» відійшло на другий план.

Українська влада майже щоразу заявляла, що відбувається обмін «всіх на всіх», однак на практиці це не відповідало дійсності. На цьому наголошували й українські правозахисники, які відстежують долі політв’язнів. Наприклад, Центр громадянських свобод або ж Медійна ініціатива за права людини. У цих організаціях не раз зауважували, що формат обміну «всіх на всіх» означає, що проросійські бойовики відпускають навіть тих ув’язнених, про яких Україна може й не знати. Те саме відбувається і у зворотному випадку щодо звільнення бойовиків. Також не може йтися і про звільнення «всіх встановлених на всіх встановлених». У такому разі йдеться про те, що бойовики відпускають на свободу тих українців, ув’язнення яких документально підтверджене й встановлене. Однак на практиці представники проросійських терористів можуть ігнорувати підтверджувальні «документи», які самі ж і надавали.

 

Читайте також: Роман Сущенко: «Тримався завдяки здоровому гумору на межі сарказму»

Важливим є те, що всі ці звільнення були ситуативними й несистемними (див. «Повернення політв’язнів через Анкару: разовий інцидент чи тенденція»). Бранців Кремля звільняли після домовленостей між двома президентськими адміністраціями — України та Росії. Полонених відпускали після того, як представникам України в Мінській контактній групі вдавалося домовитися про обміни з представниками бойовиків (див. «Обмін полоненими: непопулярна тема»). Причина тут доволі проста: звільнення політв’язнів і полонених — це політичне питання, яке вирішується під час політичних переговорів. Упродовж років правозахисники говорять про необхідність вивести проблему в гуманітарну площину, знайти інакший від Мінська майданчик для перемовин. Для цього пропонували і «нормандський формат», і посередництво третіх країн, як-от Туреччини. Проте далі розмов справа й досі не пішла. Також варто згадати, що сам процес обмінів завжди був доволі закритим, а щодо формування обмінних списків чи не щоразу виникали питання. Родичі полонених і політв’язнів не раз просили, щоб Адміністрація (чи то Офіс) президента була більш відкритою в цьому питанні, щоб бодай рідні незаконно ув’язнених розуміли, за яким принципом людей вносять у такий список. Після зміни влади й справді стали помітними певні зрушення: на Банковій створили робочу групу з питань політв’язнів, полонених та зниклих безвісти, до якої ввійшли правозахисники й родичі ув’язнених. У такий спосіб вони дістали змогу отримувати інформацію оперативно, з перших рук. Крім того, ця робоча група мала певні можливості вирішувати низку проблем, як-от фінансова допомога родинам політв’язнів, розробка спеціальних законопроектів, контакт із керівниками профільних міністерств та силових структур. Однак з березня така співпраця фактично зупинилася.

«Ми дуже довго просили Офіс президента, щоб він відновив комунікацію з родичами, адже певний час існувала робоча група, яка раз на два-три тижні збиралася в ОП. Ми могли запрошувати на такі зустрічі різних посадовців, міністрів, голів державних служб і вирішувати питання підтримки й захисту політв’язнів та полонених, їхніх родин. А потім процес зупинився. На початку липня зустрічі розморозили. Відбулося лише одне засідання, яке представили як збори «нової робочої групи». Після того жодних конкретних дій не було», — розповів у коментарі Тижню голова об’єднання родин бранців Кремля Ігор Котелянець, брат політв’язня Євгена Панова.

Він також додав, що на зустріч прийшов представник Офісу президента, однак він не зміг дати конкретних відповідей на жодне із запитань, які ставили члени робочої групи. «На зустріч прийшов Михайло Подоляк, який, здається, із квітня цього року став радником Андрія Єрмака. Його питали про обміни, матеріальну підтримку сім’ям, долю законопроекту про політв’язнів. І він нічого не розумів, дратувався. Деякі члени робочої групи намагалися натякнути, мовляв, давайте не ставити йому запитань, бо він дратується. Але це дивна позиція, адже людина з ОП прийшла непідготовлена й не змогла відповісти на запитання, які ставили вже багато разів. А через кілька днів після того засідання ця людина назвала Олега Сенцова «пріспособлєнцем» у своєму дописі у Facebook. Незрозуміло тоді, навіщо цей чоловік прийшов працювати в робочу групу і як він захищатиме людей, яких зневажає? Я поставив йому це запитання в соцмережі й за кілька хвилин виявилося, що представник Офісу президента мене заблокував. І тепер я не можу до нього звернутися. Після того випадку не було жодної співпраці, жодної комунікації з ОП», — додає Котелянець.

 

Читайте також: Ключ не в Путіна

Правозахисники, своєю чергою, зазначають: вони досі не знають, хто ж саме на Банковій, крім Андрія Єрмака, відповідає за формування списків на обмін. «За час карантину в Офісі президента мало що змінилося. Після цілої серії акцій «Поговоріть із нами» родичів політв’язнів та полонених запросили до робочої групи. Але поки що це скидається на спробу каналізувати їхню енергію. Хоча цілком імовірно, що робоча група зможе стати досить дієвим механізмом. Уже на наступному засіданні рідні ув’язнених зажадали бачити Андрія Єрмака. Хто ж, окрім нього, відповідає за питання звільнення заручників — досі не вдалося з’ясувати. І це досить симптоматично. Мені важко повірити, що пан Єрмак ночами вичитує біографії та вивіряє списки. Якщо це питання державної ваги, як стверджує президент, то має бути постійний відділ, який відповідає за нього. І якщо такі відповідальні в Офісі президента є, то прошу їх зв’язатися зі мною. Бо до вас, шановні, просто не пробитися», — зауважила в коментарі Тижню голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

Так само невирішеними лишаються й проблеми, дотичні до звільнення українських громадян. Скажімо, родичі, з якими вдалося поспілкуватися, скаржаться, що тривалий час заблоковані виплати матеріальної допомоги від держави. Нагадаємо: ідеться про одноразову виплату 100 тис. грн для родини. «У людей є право на таку допомогу, однак уряд нікому грошей не виплачує, наші заявки не розглядає. Але ми регулярно чуємо обіцянки, що скоро виплати відновлять. Така ж проблема з призначенням державних стипендій ім. Левка Лук’яненка. Ці гроші можна було б витратити на допомогу нашим рідним, відправляти їм посилки, забезпечити їхні базові потреби. Натомість ми змушені шукати фінансову підтримку за кордоном», — коментує ситуацію Котелянець.

 

Читайте також: Дожити до звільнення. Що робити бранцям і їхнім рідним

Аналогічна проблема з профільним законопроектом щодо політв’язнів, який почали розробляти ще в Адміністрації президента Петра Порошенка. Пізніше роботу продовжили вже за Зеленського. Лунали обіцянки, що документ потрапить на голосування до парламенту в листопаді 2019 року. Цей законопроект мав вирішити цілу низку проблем: і щодо фінансової підтримки родин, і щодо витрат на адвокатів, і щодо реабілітації людей після звільнення. У травні цього року його погодили в Кабінеті Міністрів. Щоправда, досі невідомо, коли ж документ винесуть на голосування до парламенту.

Також COVID-19 порушив традиційну комунікацію правозахисників з міжнародними партнерами України, адже через карантин закрили кордони, і ні представники громадських організацій, ні родичі ув’язнених не можуть потрапити на міжнародні майданчики, де обговорюють проблему українців, ув’язнених із політичних мотивів.

Крім того, варто пам’ятати, що торік Росія віддала найбільш упізнаваних політв’язнів. Для частини суспільства в Україні й за кордоном ця проблема могла перестати існувати. «Визнаймо, що люди в інших країнах із думкою про Україну не засинають. Та й у самій Україні ця тема далеко не в пріоритеті в суспільства, якщо подивитися на результати соцопитувань, що реально турбує людей. Тому не варто дивуватися, що після звільнення Олега Сенцова ця проблема для багатьох зникла. І нам минулого року довелося не просто перейменовувати кампанію із #SaveOlegSentsov на #PrisonersVoice, а починати майже все з початку», — каже Матвійчук.

Наразі ж проблема звільнення бранців Кремля для Банкової перетворюється з історії успіху на незручну тему. Кремль, як і раніше, ігнорує заклики міжнародної спільноти звільнити ув’язнених українців і використовує їх як елемент тиску в обстоюванні своїх інтересів. Тож продемонструвати швидкі успіхи найближчим часом навряд чи вийде. Навіть більше, скидається на те, що Офіс президента обрав стратегію попередників: не роздавати обіцянок і намагатися мінімально згадувати про цю проблему. Або й узагалі: поставити її на паузу до кращих часів. Наприклад, до завершення пандемії.