Персонажі роману Олега Солов’я – традиційні для української прози представники богеми: письменники й художники, які, втім, ще нічого путнього не досягли. Однак вони «понад талант пиячать», хаотично любляться й уперто самозакохуються… І ніяк не можуть знайти свого місця у цьому жорстокому місті й житті. Є й особливості: автор змальовує дещо незнаний нами Донецьк – україномовний. При цьому за жанром «Ельза» – це не фантастика, а гротескно-реалістична проза, що орієнтується на попередників від Генрі Міллера до Олеся Ульяненка.
І якщо богема тут цілком упізнавана аж до дискусій на нетверезу голову щодо творчості Сергія Жадана й Оксани Забужко, то Донецьк постає зовсім незвичним і суперновим. Його топографія описана у Солов’я досить точно: «Скверик, що поміж проспектами Театральним і Гурова», всі ці вулиці, тусовочні кафе, які автор чомусь називає на старохарківський копил «каварнями».
Олег Соловей відомий нам як поет і науковець-філолог, «Ельза» ж – це перша його прозова книжка. У її назві – ім’я однієї з головних героїнь, учасниці богемних посиденьок. На відміну від мадам Боварі або Анни Карєніної, донбаська Ельза нічого не символізує й не уособлює. Хіба лише те, що на чорновугільному сході країни теж можлива ця богемна розкіш – писати майже беззмістовні й, либонь, навіть безсенсові тексти цікавою, пружною українською мовою. Що вже напевно має якийсь сенс.