Берлінале. Мумія повертається

Культура
21 Лютого 2015, 20:50

Подякуймо Джафарові Панагі за те, що віддав цього року свій новий фільм на Берлінале, – без нього суддям на чолі з Дарреном Аронофскі було б зовсім непереливки. Чи не вперше за багато років ніхто з критиків та журналістів не робив прогнозів: нинішній Берлінале не залишав їм аніякісінького простору. Аж до кінця кінофорум не підніс бодай наскількись потужного сюрпризу, не здивував жодним вибриком, не викликав запеклих суперечок. Хіба що російські критики трохи подебатували із приводу фільму «Під електричними хмарами» Алєксєя Ґєрмана-молодшого, та й то доволі недовго й дуже ліниво. Але й вони більше вели мову про те, чи слід апріорі підтримувати вітчизняне кіно на міжнародних фестивалях, чи пристойно лаяти своє, а чи все-таки не вельми.

Втямки було, що будь-яке рішення журі спричинить нерозуміння. «Таксі» Панагі виявилося єдиним варіантом, здатним примирити всіх. Стрічка майже цілком знята в замкнутому просторі машини двома статичними камерами: одну націлено на водія (за кермом сам кіномитець), другу – на пасажира. І це не лише приклад абсолютного, бездоганного професіоналізму, а ще й зайвий доказ того, що коли в голові у творця є задум і розуміння свого завдання в конкретний момент життя в мистецтві, то йому вистачить крихітної території, двох закріплених на лобовому склі камер та кількох непрофесійних акторів. Окрім таланту, звісно.

Ну й, певна річ, виняткова ситуація, у якій опинивсь іранець, напевне відіграла не останню роль у рішенні журі. Режисер-дисидент, що відсидів за антиурядову діяльність і перебуває під забороною на професію, людина талановита і смілива – хіба в когось повернеться язик назвати його непідходящим господарем «Золотого ведмедя»? Якщо політизованість, якою часто докоряють Берлінале, виражається у знаках солідарності з вільними, чесними й відважними, що ж, ці докори варто визнати за честь.

Вочевидь, знайдеться чимало спостерігачів, які на автоматі знову закидатимуть Берлінале надмірну політизованість і, як доказ, ткнуть журі писком у Панагі. Тому дати головний приз опальному іранцеві було в певному розумінні сміливо: ну а тепер дорікайте. Ось тільки річ у тім, що нині чесне рішення журі мимоволі набуло політичного змісту. Та що вдієш, і таке буває. Але «Таксі» й насправді виявилося, якщо так можна сказати, найбездоганнішою стрічкою останнього Берлінале.

Словом, журі було мудріше за всі прогнози. Решта «ведмедів» розбіглися поміж новими хазяями охоче, розуміючи, що потрапили в добрі руки. Роздача відбувалася делікатно, прокльонів на суддівську адресу чути не було, якщо хто й плювався, то потай. Тільки поодинокі шанувальники Терренса Маліка, який знову потоптався на вигаданій ним естетиці «Дерева життя», надулися, не почувши імені свого кумира серед переможців. Із цим кіномитцем, автором шикарних кіноробіт «Дні жнив», «Пустища», «Тонка червона лінія», історія взагалі кумедна й показова. Багато років тому, будучи вже тоді класиком, Малік заявив, що зав’язує з кіно.

Дещо здивувало, що Берлінале ніяк не зачепив теми воєнного вторгнення Росії в Україну

І справді зав’язав – не фільмував півтора десятиліття. Здається, не минало й дня, коли бодай в одній газетній чи журнальній статті хоч би хтось не поскаржився, що великий режисер нас покинув і краще б йому повернутися в кінематограф. Три роки тому Малік повернувся. Нова стрічка «Дерево життя» тут-таки принесла йому «Золоту пальму» Каннського фестивалю: очевидячки, громадськість так зраділа поверненню блудного режисера, що будь-який його опус ладна була прийняти як шедевр. Минув рік. Малік створив іще одну кінокартину – страхітливий фільм «До чуда», у якому експлуатує на пустому місці придуману ним «космогонічну» естетику. Громадськість розчаровано змовчала. Тепер, коли Малік знову представив дов­ге порожнє кіно, як дві краплі води схоже на попереднє, та ж таки громадськість, що вимагала його повернення на екрани, вже не знає, як відправити нещодавнього кумира назад у добровільне вигнання. Недовгою є любов до геніїв-сучасників: трохи помилився – і тебе готові запросто кинути за борт.

Заодно з Маліком із корабля сучасності на цьому Берлінале пожбурили й таких титанів, як Вернер Герцоґ та Вім Вендерс. Перший із них після багатьох років зняв нарешті ігрове кіно, запросивши мегазірок: Ніколь Кідман, Джеймса Франко, Роберта Паттінсона. Усіх красиво повбирав, посадив на верблюдів та й вирядив поміж бархани, назвавши стрічку «Королева пустелі». Мова у ній про знамениту дослідницю Близького Сходу Ґертруду Белл, яку зіграла, звісно ж, Ніколь Кідман. Відтоді як зірка змінила форму губ, накачала груди й підтягла обличчя, у більшості кінокартин вона нагадує дорогу порцелянову ляльку – білу, гарненьку й нерухому. Експонат.

Вендерс вирішив поєднати гламурну драму із сентиментальною казкою, знявши її до того ж у 3D. Відтак вийшла плутанина із всюдисущим красунчиком Джеймсом Франко (тільки на Берлінале він представляв три стрічки й дав три прес-конференції), трагічно-статичною Шарлоттою Ґенсбур і завислим питанням: «Навіщо все це в 3D?».

Утім, повернімося до конкурсу. Хтось засмутився через Пітера Ґріневея, чий «Ейзєнштейн у Гуанахуато» став чи не єдиним конкурсним фільмом, що викликав сильне пожвавлення в залі. Заради справедливості зауважимо: тією реакцією кінокартина була зобов’язана не тільки й не стільки веселому відвертому хуліганству, ба навіть не делікатній темі сексуальної орієнтації стовпа світового кінематографа, який розмовляє із власним членом і віддає свою анальну невинність красеню-мексиканцеві. Фільм Ґріневея – це стихія чистого мистецтва без озирання на табу, на можливі звинувачення в обрáзі класика, стихія, у якій тільки один вітер – нестримна фантазія митця. Був би живий Ейзєнштейн, лишився б, мабуть, задоволений. Його ж бо, як зазвичай це й буває з геніями в Росії, геть позбавили особистого життя. А тут така яскрава кінобіографія, точніше її шматок, та ще виконаний із залученням величезної кількості художніх ідей, сміливим малюнком. Фільм, щоправда, більше схожий на комікс, але хто сказав, що кінокомікс не жанр? Принаймні на відміну від багатьох – тих, хто бездоганно опанував технічні нюанси кінематографа, навчився вибивати під нього гроші й залучати зірок, Ґріневей намагається спростувати свою ж таки улюблену тезу: «Кіно померло». Звичайно, трохи шкода, що класик залишився зовсім без нагород, а втім, у його життєписі цю роботу навряд чи можна вважати проривом.

Зате свіжий вітер, що залетів на Берлінале з Латинської Америки, не помітити було годі. І його не просто помітили – всі три фільми «палаючого континенту» поїхали назад із «ведмедями» різної ваги. «Клуб» чилійця Пабло Ларраїна, серйозна стрічка про гріх і прощення, зроблений у бездоганно мінімалістському стилі, отримав Гран-прі. У кінокартині йдеться про дивний заклад – дім на околиці глухого села, де мешкають четверо священиків-розстриг, засланих туди за гріхи, насамперед педофілію, та одна колишня черниця. Вони живуть тихо, заробляють на собачих перегонах і забули про свої давні вчинки. Та одного разу в селі з’являється дивний чоловік, колись зґвалтований священиком. І тоді настає час спокутування гріхів. Для цивілізованого світу антиклерикальна тема останнім часом стала особливо актуальною, і такі фільми завжди привертають неабияку увагу.

Інший чилієць, класик документалістики Патрісіо Ґусман, що зняв стрічку «Перламутровий ґудзик» про тяжку долю жителів Патагонії, здобув «ведмедя» за найкращий сценарій. Віртуозно розповідаючи історію тубільців, він пов’язав її з особливостями географічного положення та берегової лінії. Гватемальська кінокартина «Вулкан Ішканул» Хайро Бустаманте про сім’ю залишків племені майя покинула Берлін із призом Альфреда Бауера, яким відзначають фільми, що відкривають нові перспективи у кіномистецтві. Причому отримувати нагороду режисер вийшов із двома героїнями фільму – жінками із села майя, що не спілкуються жодною мовою, окрім власної. Вони з’явилися в національних строях і сором’язливо усміхалися впродовж усієї церемонії, неначе бідні родичі із села, які випадково потрапили до багатих у розпал балу. І це символічно: справді, нові шляхи в кіно останніми роками щоразу частіше торують саме звідтіля, з Латинської Америки, яка ще не так давно не могла навіть мріяти про право називатися кіноконтинентом.

«Срібні ведмеді» за режисуру залишилися в Європі, господарями їхніми стали полька Малґожата Шумовська («Тіло») й румун Раду Жуде («Браво!»). У польській стрічці розповідається про стосунки батька-судмедексперта з дорослою дочкою-анорексичкою, які загубили контакт після смерті матері. Чорно-білий кінотвір Жуде відкриває нам маловідому сторінку історії його країни. Обидва фільми пройшли досить скромно, суперечок не викликали, тож рішення дати їм обом вагомий приз багато хто сприйняв як несподіванку. Але все-таки визнаймо: ці двоє лауреатів показали режисуру хоч і позбавлену новаторського блиску, але традиційну, ґрунтовну і вже тому варту підтримки.

У російській конкурсній кінокартині «Під електричними хмарами» Алєксєя Ґєрмана-молодшого журі розглянуло власне те, чим вона і примітна: операторську роботу Євґєнія Прівіна та Сергія Михальчука. Такого самого близнюка-ведмедя отримав й оператор німецького фільму «Вікторія» Стурла Брандт Ґревлен. Цей майстер робить зі своєї камери воістину головного героя кінокартини – вона тут не просто на рівних правах, а й диктує свої умови, стиль, саме вона створює мову фільму, потіснивши всіх персонажів разом.

І, звичайно, окреме спасибі суддям за те, що не стали шукати тернистих і сумнівних шляхів для акторських «ведмедів», а віддали їх видатній літній парі із сімейної драми Ендрю Гея «45 років» Шарлотті Ремплінґ і Томові Кортні. Майже дві години на екрані здебільшого близькі плани – для будь-якого артиста то випробування, і від початку до кінця витримає його не кожен. Англійська акторська школа ростить справжніх бійців. Узагалі англійський кінематограф – це насамперед нескінченний і гучний гімн акторській професії. Кіно Туманного Альбіону, коли казати щиро, тримається на акторах, які навіть середню режисуру примудряються забарвити всіма наявними у природі кольорами. Ремплінґ та Кортні з числа тих бійців.

Дещо здивувало, втім, що при всій своїй бойовитості Берлінале ніяк не зачепив теми воєнного вторгнення Росії в Україну. Якщо, наприклад, Роттердамський фестиваль, який відбувався на два тижні раніше, поширив спеціальну заяву Європейської кіноакадемії з вимогою звільнити Олега Сенцова, підтриману керівництвом кінофоруму, то Берлін вдав, ніби конфлікту не існує. Понад те, цього року масштабніше, ніж зазвичай, було представлено РФ. Майже в кожній програмі фігурував російський фільм, загалом сім кінокартин. Такого не траплялося жодного разу за багато років. Ані заяви від керівництва Берлінале, ані навіть натяку в промовах його директора Дітера Коссліка… Навіть дівчата з FEMEN, які торік заполонили топлес червону доріжку на знак солідарності з жінками Зімбабве, проігнорували один із найбільших світових кінооглядів.
Зрозуміло, що річ не в забудькуватості чи нерішучості, – швидше це була чітка установка, продумана заздалегідь. Понад те, саме під час Берлінале тривала зустріч у Мінську. Одначе мовчання Берліна видалося недоречним.

Словом, усе вийшло вельми поважно, аж занадто, як для фестивалю, знаного своїм бунтарством. Хоча це як подивитися. У наш час – час постпостмодернізму, що заплутався у власних стилістичних і моральних винаходах, – витончена традиційність подеколи і сприймається як бунтарство. «Назад у майбутнє». І в цьому сенсі символічним був фільм закриття Берлінале «Попелюшка» Кеннета Брани. Народ ішов на нього майже як на Голгофу, чекаючи звичної осучасненої версії з Попелюшкою-повією, принцом – злодієм у законі, мачухою-губернаторшею. Шок від зовсім класичної екранізації не минав довго. «Тепер оце і є новаторське кіно», – сказав на виході із зали один американський критик.
Мумія повертається.