У. Т.: Відколи ви зацікавилися Биківнею і Катинською трагедією?
– Цим питанням почав займатися ще 1988 року, будучи прокурором, коли було схвалено Закон про жертви політичних репресій. Тоді справи про реабілітацію пішли потоком, і всі працівники прокуратури в порядку «суспільного навантаження» щомісяця, окрім своєї роботи, зобов’язані були проглядати 10–15 справ. Потім перейшов до новоствореного відділу, сподіваючись, що там робота буде легшою, ніж до цього. Проте виявилася важчою. Там працював до виходу на пенсію, до 2001 року. Спершу на посаді рядового прокурора, відтак старшого, потім став заступником начальника відділу та начальником відділу. Себто про-йшов усією драбиною.
Читайте також: Археологія вбивства. Таємні цвинтарі НКВД у Харкові та Биківні
Чесно кажучи, робота спершу не сподобалася взагалі. Я до неї ставився негативно близько півтора року. А вже 1991-го зрозумів, що застосовувати до цих справ методику нашого часу не можна. Вони своєрідні, геть інші, тож і розглядати їх треба інакше. Коли отримуєш справу [сучасну], то вивчаєш її, йдеш до суду, відпрацьовуєш кожен процесуальний документ, протокол і пишеш, правильно чи ні. Тут же не можна було вірити нічому, стільки фальсифікацій, що ні-якого часу би не вистачило вичитати ті теки. Немає доказової бази, того, іншого, а людей засуджували, розстрілювали. Для мене це було незрозумілим і навіть неприйнятним. За що?! Згодом, коли ми вже певну методику виробили, зрозуміли, що це суцільна фальсифікація і людей убивали ні за цапову душу. Що це був масовий процес, замовлення, планове винищення.
Важливо наголосити, повернувшись до цієї теми за 20 років, що ми не були до цього готові. Ніхто не проводив із нами жодних занять. Мали вчитися самі. Непросто було й тому, що старші прокурори, керівники, котрі пройшли війну, ставилися до реабілітації по-іншому. Коли Україна 1991 року отримала незалежність, стало легше. А 1989-го за «не такий» вислів чи сумнів можна було добряче постраждати. Я особисто з цим стикався, коли мене запитували: «Ось бачиш, де Камчатка? Так поїдеш її обживати!»
«Шпигуни» та «фашисти»
У. Т.: Як часто траплялося так, що з тих кіп справ, котрі вам приносили, ви людину не ре-абілітовували?
– Були такі. Але ж ми працювали за радянським законом. Закон України про реабілітацію було схвалено лише 1991-го. Система була така: органи КГБ приносили теками напрацьований матеріал, найпростіші справи відправляли на реабілітацію автоматично, а складніші надходили до прокуратури. Військова прокуратура займалася військовим шпіонажем. Питання були доволі складні, позаяк вони реабілітовувалися за статтями ще радянського часу, а поняття шпіонажу було широким.
Читайте також: Анджей Вайда про маму, тата, Харків та Катинь
Приміром, надання відомостей про побут, продукти, взаємовідносини людей вважалося шпигунською інформацією. Визначити було справді важкувато, зважаючи на те, що до цього ти був звичайним прокурором, котрий тепер мав зануритися в мул цих засекречених майже 70 років документів. Легше було працювати зі справами щодо явних убивств.
У. Т.: Найбільше «шпигували» на користь яких країн?
– Дуже масово репресовані поляки та німці, вони підпадали під спецнаказ. Решту вбивали не перебираючи. Стосовно поляків був окремий наказ 00485 і 00439 – стосовно німців. Фактично брали за національною ознакою. Як саме? Залучали домові книги, мало не телефонні, виписували всі прізвища, звіряли їх за домоуправліннями та приходили з арештом. А там уже й стаття була готова, під неї й «шили» справу. Вдома знаходили листи або ж сліди спілкування із родичами, що жили за кордоном, особливо це було характерно для західних областей. Підпадали під шпіонаж – усі шпіони. Я зараз так думаю, що всі національності за межами Союзу вважалися шпигами. Передусім із країн, які оточували СРСР. Румунські, угорські, болгарські, польські, німецькі, фінські, латвійські, естонські. Англійці були, китайці траплялися – кого лишень не було… Це зараз смішно, а тоді людям не до сміху було.
У. Т.: Це при тому, що китайців могли вважати японськими шпигунами, румунів – грецькими…
– За такими справами писали докладні. «Шпигунські групи» розбивалися на мережі: за японським шпіонажем – той-то, за румунським – той-то. Коли мені ці добірки потрапили до рук, я зауважив, що там по 10–12 справ. По румунах ідуть спершу два румуни. А відтак росіяни-українці. І написано «завербовані». Тож два румуни мали залучити решту 10. При цьому всіх із Європи називали фашистами. Це ми зараз звикли до слів «німецький фашизм». А тоді клеймували і польський, і румунський фашизми. Вся Європа була фашистською.
30 тисяч жертв Биківні
У. Т.: Один із репресованих як радянською владою, так і німецьким окупаційним режимом, голова комісії «Реабілітовані історією» в Херсоні Август Вірлич, вважає, що комуністи винищували кращих, натомість німці – всіх підряд. Чи можна погодитися з цією тезою на основі биковнянських списків?
– Слід відпрацьовувати кожну групу. Якщо поставити мету знайти викладацький склад, керівників, партфункціонерів, міністрів, будь ласка. Ось, приміром, нарком фінансів Василенко, колишній мер Києва. У 2011 році знайшли годинник капітана Шелипіна, начальника Чернігівського управління обласної міліції. Він приїхав до Києва, де його арештували і розстріляли. У Биківні взагалі лежать усі начальники обласних міліцій, їх тоді десятеро було – це результат операції з «проникнення троцькістів в органи міліції та НКВД». Кожен новий голова управління прибирав кадри попередника.
Взагалі-то в енкаведистів не було вже аж такого оскаженілого прагнення вбивати. Коли почалися репресії, чимало з них цього терору не сприйняли. Висловлювали сумніви, протестували. Мені, як начальнику відділу реабілітації, приносили щодня по 50 справ. Чому я в госпіталі довго лежав?! Нормальної людини на 10 справ ще вистачить. А 50 доводилося читати «по-ленінськи», тобто за діагоналлю.
У. Т.: Вони розстрілювали швидше, ніж ви встигаличитати.
– Ви знаєте, скільки виконавців з’їхали з глузду? Пили, багато хто стрілявся. Тепер про це говорити «не популярно».
В 1939–1940 роках почали вбивати тих, хто стріляв у 1937–1938-му. Але і без того не витримували – вішалися.
У 1939-му був такий замнаркому Кабулов. Просидів тут півроку, потім до Москви перевели. Він зробив тотальну перевірку і виявив, що за цими справами нерідко немає акта про розстріл, є лише постанова про арешт. Щодо київських справ так було в 40% випадків. Я так розумію: розстрілювали комендант і його помічник. Після розстрілу нап’ються, а тут ще акти писати? На звіти бракувало часу. Розстрілювали щонайменше 100 осіб на добу.
Віктор Ющенко свого часу заявив, що в Биківні було знищено 150 тис. людей. А ви спробуйте їх розстріляти! Щоб убити реальні для Биківні 30 тис., треба було щодня стріляти, тож навіть 31 грудня вироки виконували. Їх же не били, як у Бабиному Яру, з кулеметів. Усе було процесуально дотримано. Приводили в окрему камеру. Сидів прокурор, лікар. Комендант із помічником були ззаду. Запитували: «Ти Іванов Іван Петрович? – Так. – Постановою Двійки / Трійки / Військового Трибуналу вас засуджено до вищої міри покарання». Руки відразу скручували, виводили, бах-бах, лікар фіксує смерть, прокурор переконується.
Чимало енкаведистів кажуть: «Ми виконували наказ». Вони гади, звісно! Добирали контингент відповідний. Їм за чотири години треба було розстріляти сто осіб, з 10-ї вечора до 2-ї ночі. Потім вивозили на Биківню і до 6-ї ранку мали закопати трупи. Жінка одного із таких працівників Шлепченка (ще те прізвище!) потім свідчила, що чоловік приходив додому напідпитку і читав «Короткий курс історії ВКП(б)». Надихáвся. Він себе переконував, що «ворогів народу» стріляє, аби в собі це заглушити.
Зрозумійте, 100 людей розстріляти навіть зброя не витримає і перегріється. Не виключено, що вони вбивали послідовно з двох-трьох пістолетів. Щоби уникнути розливу крові (бо коли стріляли з браунінга дев’яткою в потилицю через вихідний отвір, то було багато крові), перейшли на малокаліберний Марголіна. Але в кого міцний череп, доводилося дострілювати по кілька разів. У деяких людей до п’яти отворів у черепі.
У. Т.: Була справа, яка запам’яталася вам своєю несправедливістю?
– Через мене пройшло близько 20 тис. справ. Ось Сергій Білокінь по справі Павла Потоцького видав книжку. Це колишній командувач гвардії Миколи ІІ, генерал армії. Був тут директором Музею України. У 1937-му арештували, під час допиту вбили. Арештували його жінку та сестру. А вони, ні мало ні багато, внучки Дениса Давидова.
Для книжки про репресії 1941-го, яку я готую, шукаю спонсора. За трьома списками по Києву знайшов уже до тисячі осіб. Із них, гадаю, 400 – це польські справи. Але в 1956 році польські з 1941-го були спалені. Є список: 50/50 поляки й українці. Українські є, польських годі й сліду шукати. Але ж вони всі разом сиділи. Читаю українські і розумію, що людей із польських така сама доля спіткала. Цікавий професорський склад, студенти-відмінники Київського університету. Цілу групу з 12 осіб звинуватили в націоналізмі й 1941-го розстріляли. У справах студентські книжки…
«Катинський список»в Україні
У. Т.: Коли ви вперше почули про Катинь?
– В 1991 році мене викликав перший заступник прокурора округу й каже, мовляв, приїхала польська делегація, треба зустрітися, надати допомогу «щодо якоїсь катинської справи». Але згодом так склалося, що я таки на цю зустріч не поїхав. Наприкінці 1991-го до нашого відділу з Генпрокуратури надійшла биківнянська справа. У 1994-му, коли вона потрапила до мене, приїхав заступник генпрокурора Польщі Стефан Снєжко. І розповів, що у них катинська справа із биківнянською об’єднана. Я отримав одразу дві – катинську по Харкову, і по Биківні. З часом я став тим прокурором, який веде катинську справу в Україні.
У. Т.: Що було відомо до вас по катинському сліду в Києві?
– Попередні радянські комісії, що працювали в Биківні у 1971, 1987 та 1989 роках, перекладали всю відповідальність на німців. Чому? Тому що стріляли з іноземної зброї. Але вже 1971-го були знайдені незаперечні докази, що до цього злочину причетний НКВД. Що саме знаходили, матеріалів не розголошували, і, гадаю, що весь час діяла конкретна вказівка: «Можете копати що завгодно, але висновок має бути про німців».
Уже 1971-го знаходили польські речі, документи тощо. Зібрали п’ять мішків документів, серед яких і звинувачувальні вироки, і особисті документи, листи. Розкопки ж велися «під дашком» КГБ. Ці мішки вони спалили. Була котельня на березі Дніпра, і чоловік, який їх палив, за кілька днів «трагічно загинув». Я спілкувався з його братом – все спихнули на схильність до алкоголю. Тож усі документи знищені, хоч тоді вони були незрівнянно кращої якості.
Читайте також: Антимухінг. 333 брехні про Катинь
Усі радянські комісії працювали на знищення слідів. При цьому заохочувалося мародерство з боку чорних археологів. Чудово знаючи, що там ведуться незаконні розкопки, грабіж. У подальші роки, після 1971-го, нагнали техніку, трактори, і все, що було нагорі, передавили. Скелети, кості, черепи – усе передушили та розкидали по території. Навезли 1,5 м ґрунту й засипали.
У. Т.: Ви знали, де є в Биківні польські могили?
– Спершу вважав, що близько чотирьох-п’яти могил є польськими. Дані я обрахував, ґрунтуючись на результатах експертизи, 1995 року. Може із 300 осіб. І лише 2001-го, коли створили Комісію з ушанування пам’яті жертв політичних репресій, поляки запропонували провести розкопки-дослідження. Було це наприкінці 2001-го. Почали шурфувати в Биківні. Карти не було. Знайшли дев’ять поховань з лівого боку, де мені раніше показували. Одне, друге – українські. Наприкінці, ближче до перехрестя, знаходимо могилу, а в ній польські речі. Військові, збережені. Трупів не було. Пальта, мундири, особисті речі, чоботи (нарахували 101 пару). Я потім зрозумів, як це було: спершу стріляли, відтак знімали речі. Поруч із в’язницею також для мотлоху ями копали. Коли почалися наступні розкопки, у 2006–2007, 2011–2012 роках, знайшли майже все по поляках. Українські я не рахую, надто багато.
У процентному вираженні з того, що викопували, 30% були польськими. На сьогодні польський слід відпрацьовано в Биківні повністю.
У. Т.:Чи були безпосередні ідентифікатори, за якими можна було щось з’ясувати?
– Щодо поляків це легко.
У наших тюрмах вони мали привілейований статус. Їм обіцяли, що всі вони виїдуть. Краще годували, їм залишили гроші, коштовності, документи. Чому радвлада натравила чорних археологів – там вигідно було копати! Знаходили зуби: золоті, платинові, причому з клеймом європейського майстра та іншої проби. Персні: у поляків прийнято їх підписувати, приміром, гравіювали дату шлюбу й ініціали чоловіка і дружини або його одного.
У прикордонників були так звані несмертельники – круглі алюмінієві жетончики, що складалися з двох частин. На них зазначено прізвище, місце та рік народження, віросповідання. Один знаходимо, на ньому написано Naglik. Відшукали його доньку. А поруч із ним іще шестеро прикордонників, а цих уже за списком можна ідентифікувати, вони всі на заставі за Вінницею служили, на кордоні до 1939 року. Бо як сиділи разом, так їх і розстрілювали, також вкупі.
Меморіал пам’яті
У. Т.: Окрім українців та поляків, хто ще похований у Биківні?
– Понад 30 національностей. Греки є, китайці. На мою думку, багатонаціональний склад вказує на суть терору. У 2007 році ми розкопали поховання біля дороги, де були
26 узбеків-червоноармійців. Вочевидь, вийшли з оточення, їх і розстріляли. Монети при них вказують на 1940–1941 роки. Варто зазначити, що ховали в шаховому порядку, немає так щоби окремо ряди українських могил, а ряди польських. Стіни між ними могли сягати 30–40 см. Деякі могили «довантажували». Коли розстріляли польський контингент, доповнювали українськими тілами. Сосен спершу не було, їх насадили згодом. Вони як хрести були.
Дивіться також: Під Києвом відкрили Меморіал жертв тоталітаризму
У. Т.: Наскільки важливе на сьогодні відкриття меморіалу в Биківні?
– Це велике досягнення, адже тут центр України, а в кожному обласному центрі було по два-три такі цвинтарі. Якщо це об’єднати, питання історичної пам’яті буде зрушене з місця.
У нас досі чимало людей навіть не підозрюють, де загинули і де поховані їхні діди-прадіди.
Стаття підготовлена в межах спільного проекту Польського інституту в Києві та "Українського тижня": "Катинська трагедія: український вимір. Як подолати непам'ять про жертви злочинів тоталітаризму. Польський досвід"