Дванадцять років тому виселені з Західної Бойківщини українці віднайшли на терені свого рідного села, що нині належить Польщі, два дзвони, заховані напередодні виселення їхніми дідами у селищі Літовищі (пол. Lutowiska). Але забрати їх до України, до новозбудованої дзвіниці в Херсонській області, українські селяни досі не можуть. Церковні дзвони, придбані пращурами нинішніх мешканців України, стали для польських урядовців предметом торгу. За їх повернення Міністерство культури Польщі вимагає від України культурні цінності. Український уряд на такий бартер не погоджується. Тому засідання українсько-польської міжнародної комісії уже кільканадцять років зовсім безрезультатні.
150-кілограмовий «Іван» та «Михайло», котрий важить півтонни, півстоліття лежали у землі поблизу дзвіниці. Зображення дзвонів облетіли сторінки всіх найтиражованіших польських видань. Десятки телегруп відвідали гірські Літовищі та херсонські Дудчани, щоб розповісти цю історію. Керівництво Об’єднання українців у Польщі зверталося до польського уповноваженого із прав людини. Працівники українського та польських відомств трусили перед журналістами стосами паперів, перекладаючи листи у теках. Але про поступ у справі годі й мріяти.
Дзвони стали легендою
…Літовищанські дзвони навряд чи лежали би півстоліття в сирій землі, якби 1951 року уряди Польської Республіки та СРСР не вирішити обмінятися ділянками державних територій. Польща поступалася Сокалем, Белзом і Кристинополем (нині Червоноград) на східній Люблінщині, де знайшли поклади кам’яного вугілля. Натомість Радянський Союз віддавав Польщі частину багатої на поклади нафти Західної Бойківщини, що на правому березі гірського Сяну. Для мешканців цих теренів – як громадян Польщі, так і України – такий обмін означав зміну місця проживання, себто виселення. Поляків із рівнинної Люблінщини вивезли до гірської околиці, а бойків повезли вглиб УРСР і розсіяли по чотирьох областях Південної України. Добровільність так званого переселення мала виключно декларативний характер. Місце проживання горян було визначено без врахування їхньої думки, працевлаштовуватись вони мали право лише в тому колгоспі, назва якого була зазначена в переселенському квитку.
Проте жоден із тих, хто підлягав виселенню 1951 року, не хотів вірити, що покидає рідну землю навіки. Тому рівно 60 літ тому, в літню погожу днину в бойківському селі Літовищі старші ґазди зібралися на нараду. Коло було вузьким, а сама нарада – таємною. Село до жовтня мало бути виселене, людей зі своїм нехитрим скарбом протягом літа вантажили у вагони і вивозили до херсонських степів. Кожен віз із собою власне майно, худобу, малогабаритні меблі. Але треба було подбати, як бути із майном церковним… Про нього ані словом не було згадано в угоді про обмін територій. Зрештою, як і про самих людей… На той час у парафії в Літовищах уже не було священика, а в селі Дудчани Нововоронцовського району на Херсонщині, куди виселяли бойків із Літовищ, церкву зруйнували ще після революції. Отож частину церковних речей із літовищанської церкви Святого Архангела Михаїла було вирішено передати до сусідніх парафій Лопушанки та Боберки – бойківських сіл, котрі залишалися в межах СРСР. Стареньке Євангеліє, цінні ікони взяли на зберігання місцеві літовищанські родини. Збили скриню для церковних книг, золотих і срібних чаш…
Найскладніше було вирішити долю дзвонів. Везти їх із собою влада забороняла, позаяк це – предмети релігійного культу. Залишати на дзвіниці теж було ризиковано, адже їх могли зняти, щоб переплавити для військових цілей. Вихід був один – сховати. Власне, зробити так, як уже не раз робили діди-прадіди напередодні воєн та заворушень: таємно вночі, знявши з дзвіниці, закопати у землі. Місцеві господарі так само, сподіваючись повернутися, закопували своє майно, реманент. Усі мали надію, що за рік-другий прийдуть до своїх хат, свого села.
За кілька кроків від дзвіниці за ніч викопали яму для дзвонів Михайло Грицуняк, Йосиф Воляр, Йосиф і Федір Петяхи, Михайло та Василь Іваніви. Точне місце заховання знали лише вони та ще кілька осіб. Тоді ж під місячним сяйвом присягнули, що ніколи нікому не розкажуть, де саме лежать дзвони. Обітниці не порушив ніхто. П’ятеро із них знайшли вічний спочинок на цвинтарі в селі Дудчани над дніпровськими кручами.
На батьківщині після виселення вдалося побувати наймолодшому учаснику акції поховання реліквій – Йосифові Петяху. Наприкінці 1980-х років він показав на літовищанському цвинтарі місце, де заховані дзвони, лише двом особам. Одним із них був Федір Грицуняк, син Михайла, котрий теж їх закопував.
До того часу, коли в Дудчанах почали зводити церкву і дзвіницю, Йосиф Петях не дожив. У середині 1990-х років парафіяни в Дудчанах, нащадки депортованих, взялися домагатися повернення дзвонів. Почалося листування з державними установами і громадськими організаціями депортованих українців із Польщі, зокрема із товариством «Надсяння». Польське державне відомство з питань культурної спадщини за кордоном почало тривалі переговори з Національним комітетом з питань повернення в Україну культурних цінностей. На проведення пошукових робіт нащадки виселених через кілька років таки отримали спеціальний дозвіл. 16 червня 1999 року в Літовищі прибула делегація з Дудчан. Федір Грицуняк вказав місце поруч зі старим цвинтарем – і дзвони було знайдено. Відтак нащадки літовищанців сподівалися на швидке повернення своїх реліквій до України.
Дзвони за «Мадонну…»
Але після цього було висунуто нові вимоги з боку польських урядовців. Оскільки на терені України польська сторона не віднайшла військових атрибутів, захованих польськими вояками під час Вересневої кампанії 1939 року, – а саме в обмін на них Україні мали передати дзвони – Міністерство культури Польщі запропонувало українській стороні за два дзвони з Літовищ повернути в Польщу з України картину Яцека Мальчевського «Ісус Христос перед Пілатом» та скульптуру Ципріана Ґодебського «Мадонна з Немовлям». Тодішній посол України у Польщі Дмитро Павличко написав на листі з такими пропозиціями резолюцію: «Бартер – виключено!».
Поки Варшава і Київ безрезультатно торгувалися, місцева влада у Польщі теж вирішила сказати своє слово. 28 березня 2008 року Рада ґміни (громади) села Літовищі ухвалила постанову про передання дзвонів колишнім мешканцям Літовищ, депортованим на Херсонщину. Літовищанські депутати одноголосно ухвалили рішення, «щоб дзвони, викопані на прицерковному цвинтарі 1999 року, були повернені колишнім мешканцям Літовищ та їхнім нащадкам, які нині проживають у Дудчанах в Україні, причому без обміну на щось інше та будь-яких додаткових умов». Керівництво ґміни 4 квітня того самого року надіслало лист на адресу міністра культури Польщі Богдана Здроєвського, в котрому теж висловило свою позицію з приводу все тих же реліквій, котрі вже дев’ятий рік перебувають на території села. Та Варшава не прислухалася до тієї думки з Літовищ, так само, як і до думки Києва та Дудчан.
З боку місцевої влади Літовищ пропонувалися й інші варіанти вирішення цього питання. На початку 2008 року ґміна звернулася до міністра культури та національної спадщини з проханням висловити позицію щодо наміру збудувати дзвіницю на прицерковній площі в Літовищах та повісити на ній дзвони. У разі схвалення такої ідеї урядом тодішній війт Літовищ Влодзимеж Подима передбачав утілити задум вже наступного, 2009 року.
Відверто кажучи, захвату цей намір у середовищі виселених не викликав. З інших причин не припала до душі така ідея і Міністерству культури та культурної спадщини Польщі. 27 березня 2008 року Томаш Мирта, державний підсекретар (заступник міністра) міністерства, у листі до ради ґміни заявив, що дзвони є державною власністю, а тому їх передача в Україну можлива лише на умовах взаємообміну. Нагадаємо, що такими умовами є передача Польщі польських творів мистецтва – картини Яцека Мальчевського та скульптури Ципріана Ґодебського… Як писала газета польських українців «Наше Слово», «польська сторона пропонувала повернути їй визначні твори мистецтва, не адекватні вартості дзвонів». Тимчасом як самі дзвони не належать до категорії культурних цінностей.
Переселенці та їхні нащадки, котрі живуть нині на Херсонщині, не можуть збагнути, чому польська сторона не передає дзвонів громаді. Мешканці села і далі звертаються до високопосадовців України та Польщі, напередодні кожних виборів чують нові обіцянки від різних політичних сил, державні установи донині продовжують листування, але дзвіниця в Дудчанах надалі стоїть без літовищанських дзвонів. Вони, своєю чергою, за 12 років таки змінили своє місцезнаходження: із гаража прикордонної служби в Літовищах переїхали до комори місцевої пожежної дільниці.
За ці роки громада виселених бойків значно поріділа. У Роздолі на Львівщині відійшов у вічність останній учасник заховання дзвонів – Йосиф Воляр. На дудчанському цвинтарі спочинок знайшов і Федір Грицуняк, котрий 1999 року знайшов сільські реліквії. Лише 90-річна Феня Лесишина, родичі котрої колись придбали дзвони для парафії у рідному селі, просить Бога не вмирати, поки не почує передзвін, знайомий із дитинства. І переконує кожного, що в таврійських степах він лунатиме не гірше, ніж у гірських Бескидах.