Адже Василь Лісовий був одним із найморальніших учасників Руху Опору 1960-80-х років й одним із найґрунтовніших і найглибших українських філософів останньої чверті століття, коли він одержав, нарешті, можливість вільно писати та говорити (інша річ, що небагато хто з тих, хто приймає в Україні рішення до нього дослухався, але це вже інша проблема).
Лісовий ніколи не претендував на перші ролі, він не був завсідником телешоу та улюбленим об’єктом скандальних газетних інтерв’ю на політичні теми. Хоча сказати міг значно більше, ніж багато які записні оракули сьогодення. Вільне володіння англійською мовою, прочитані й осмислені стоси книг, нестандартний погляд на основоположні засади буття і небажання грати кимось виписану роль (чого варта лише тема його кандидатської дисертації –«Логіко-філософське дослідження побутової мови»; це, уявіть собі, 1971 рік, доба торжества діамату й істмату!), вміння розставляти крапки над «і» та водночас не нав’язувати свою думку іншому – це вигідно вирізняло його з-поміж «реєстрових балакунів», завжди готових говорити про все і ні про що.
Його біографія – це життєвий шлях людини, яка не просто шукає істину, а й прагне жити відповідно до цієї істини. Уродженець Київщини, селянський син, випускник історико-філософського факультету Київського університету імені Шевченка, викладач, потім – науковий співробітник Інституту філософії. А водночас, ще з початку 1960-х, активний поширювач самвидаву, згодом – і його автор. Але настав 1972 рік, коли Україною прокотилася хвиля арештів, метою яких було повне й остаточне викорінення «націоналістичної зарази».
Читайте також: Політв'язень у третьому поколінні
Василя Лісового ця хвиля не торкнулася; багато хто у ті часи або «перекувався», або замовк, пішовши тим чи іншим способом на компроміс із Системою. Натомість Лісовий разом із Євгеном Пронюком випустив щосте число самвидавного журналу «Український вісник» задля того, щоби дати інформацію про заарештованих і спробувати відвести від них звинувачення у виданні попередніх випусків. Після цього Лісовий написав «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України», в якому розважливо й логічно доводив неспроможність радянського ладу до прогресивного розвитку і неминучість його деградації та падіння, які будуть зумовлені внутрішніми чинниками. А наприкінці, давши нищівну характеристику беззаконню, яким були пронизані всі слідчі справи заарештованих українських інтелігентів, Василь Лісовий вимагає заарештувати та судити його також, оскільки розправа над ними «обернена проти живого українського народу і живої української культури». Відповідь Системи не забарилася: сім років таборів і три роки заслання…
Читайте також: Збройне антирадянське підпілля 70-х років минулого століття
Після повернення на Батьківщину й відновлення в Інституті філософії у 1990 році Лісовий не йде у політику, як чимало його друзів та соратників. Він займається, втім, не менш важливою справою: написанням книг та статей, перекладами класиків західної філософської і політичної думки, підготовкою філософських і політологічних антологій та зібрань творів.
Останні 15 років він працював в інституті філософії НАНУ завідувачем відділу історії філософії України, а ще – викладав у різних вишах. Як мислитель Василь Лісовий органічно поєднував у собі щиру християнську віру й послідовний раціоналізм мислення. Розрив між цими первнями, який притаманний сучасній цивілізації, він вважав однією з головних небезпек, що чигають на сучасне людство. Що ж стосується України, то її головною проблемою Лісовий вважав розрив між індивідуалізмом, який базується на минулих, до комуністичних традиціях, і невмінням об’єднуватися у спільній справі, що є наслідком бездержавно-колоніальних часів. «Недостатньо постати людині-громадянину, особистості, – говорив він. – Ще потрібне вміння єднатися з іншими, щоб спільними зусиллями контролювати владу».
Читайте також: Самоспалення як дисидентський спротив
Працював він надзвичайно багато, але дуже ретельно, повагом, багато разів повертався до написаних текстів, удосконалюючи їх. Відтак в архіві Василя Лісового, переконаний, має залишитися чимало цікавих та потрібних українцям текстів – починаючи з фундаментального підручника філософії, який так і не вийшов друком у 1990-х, хоча був практично повністю готовий, і закінчуючи повним текстом книги спогадів і роздумів. Знайшлися б видавці – і тоді філософ, його розумі і душа, втілені у слово, залишаться з нами.
В №30'2012 журнал «Український Тиждень» публікує спогади Василя Лісового про дисидентський рух в Україні у 1960-х – 80-х роках, де він, зокрема, розповідає про технологію репресій КГБ проти учасників українського Руху Опору.