Переважно це були листи до приятелів-поетів, де йшлося про близькі нам речі — актуальні літературні новини, повідомлення про зустрічі та події, про поетичну книжку, що з’явилася друком, прохання позичити рідкісну книжку, розповіді про відвідини міст, із якими нас пов’язували спільні спогади («уявляєш, кав’ярню на розі закрили?!») тощо. Наприкінці обов’язково додавався один або й декілька нових віршів, написаних нещодавно. Сподіваюся, ти розповіси про враження, які спіткали тебе під час читання моїх нових шедеврів.
Інша категорія жанру — листи до дівчат. З якогось дива в юності заводиться несамовита кількість знайомих дівчат. Вони всі, як одна, прагнуть листуватися (згадалося, між іншим, що у французького письменника Анрі де Монтерлана був чудовий роман «Дівчата», («Les Jeunes Filles», 1936) де подано вельми впізнавані зразки дівочого епістолярного жанру, перегляньте при нагоді). Причому беруться до цієї письмової справи дівчата вкрай серйозно: конверти не раз приходили тріснутими по швах, не в змозі вмістити кількості вкладених до них аркушів і почуттів. Коли ж слова закінчуються, тоді дівчата полюбляють вкладати до листів найрізноманітніший багатозначний непотріб — листівки, пір’їни, засохлі квіти, розбиті серця… Наче ті індіанці, чесне слово, з їхньою розвиненою символікою оберегів і талісманів. З поетками листуватися простіше: ми принаймні мали спільні теми й інтереси. З рештою такі теми й інтереси доводилося вигадувати на ходу. Обговорення пісень, погоди, звичаїв гіпі, зачісок кумирів, що таке любов.
Читайте також: Ворог несе втрати: які перемоги українського війська на фронті та поразки у окупантів (ОНОВЛЮЄТЬСЯ)
Ще одна категорія — листи з армії. Я служив за кілька тисяч кілометрів від дому, у секретній частині, в місті, не позначеному на жодній мапі світу. Фотографуватися нам категорично заборонили, розповідати про службу також, тож замість хвацьких знімків із автоматом Калашникова або похвальби, що ми користуємося супутниковим зв’язком доводилося писати про повсякденну екзотику, про чай із верблюжої колючки, який нам давали пити замість води, скорпіонів і фаланг, які шастали під ногами, неймовірно красиві галявини жовтих тюльпанів, що заполонювали степ аж до весняного горизонту, щоб за тиждень зникнути безвісти від сорокап’ятиградусної спеки. Листи вибірково перевіряли, не всі з них доходили в Україну, а жаль: тепер було б цікаво перечитати.
Ясно, що я любив отримувати відповіді. Яке це щастя, коли поштова скринька радісно роззявляє писка, а звідти випадає штук зо п’ять конвертів, підписаних знайомими руками! Як вони пахли свіжим зимовим повітрям, ці квіти письма, сповнені довгожданих таємниць і одкровень! Яким неповторним був кожен почерк, не те що ці одноманітні шрифти електронної пошти… Яким важливим заняттям, ба ні, ритуалом ставало відкривання конвертів за допомогою ножиць, розгортання згорнутих учетверо аркушів, поринання в читання й емоції, що його супроводжували — усмішка, подив, смуток, часом гнів. А в армії ротний поштар ще й примушував щасливчиків, які отримали вісточки з дому, танцювати, і ми старанно вигупували кирзовими чоботями танцювальні па по підлозі казарми під заздрісні оплески тих, хто все ще чекав своїх листів.
Згодом з’явилися інтернет, електронна пошта, можливість написати та миттєво надіслати повідомлення хоч і в найдальший закуток світу й так само блискавично отримати відповідь. Саме це перш за все й доконало епістолярний жанр. Якийсь час ми за інерцією все ще писали по-старому розлого, з натхненням, швидкість обміну повідомленнями стимулювала процес, однак невдовзі листи почали ставати дедалі коротшими, суто функціональними, написаними виключно з прагматичної, а не душевної потреби. «Шановний пане редакторе, надсилаю вам новий опус, з повагою — автор». Далі з’явилися незліченні скайпи, вайбери, зуми і які завгодно телеграми. Чим більше можливостей спілкування, тим спілкування менше й мілкіше, принаймні те традиційне, коли пишеш листа, хоч уже далеко за північ, і все не можеш зупинитися, бо мусиш розповісти і те, і се, а тут іще й ось таке спадає на думку.
Читайте також: Путін атакував, в Україні – воєнний стан. Ключові перевірені повідомлення за регіонами на цей момент (періодично ОНОВЛЮЄТЬСЯ)
Певна річ, пошта все ще працює, конверти продають, навіть більшість адрес дійсні. З’явилася ціла субкультура шанувальників справжніх, а не віртуальних листів, створили навіть додатки на кшталт Slowly для тих, хто в епоху миттєвих повідомлень прагне глибших розмов (час доставки там залежить від фізичної відстані між адресантом і адресатом та подеколи складає кілька годин або й днів). Однак суті справи це не міняє: звичай листуватися поволі відмирає, опускаючись на дно, де серед галер, набитих золотом, лежать уже не одна традиція й ритуал. Я більше не люблю писати довгі листи. Схоже, і ніхто не любить, адже поштова скринька щодня винувато демонструє багатолітню вже порожнечу. «Полковнику ніхто не пише», — згадую назву давньої повісті. Треба буде перечитати при нагоді. Замість довгого листа.