Часто-густо саме ці новації забезпечували певну стійкість державних конструкцій, цементували позиції панівних груп. Досить поглянути на нинішню Росію, щоб переконатися: телевізор здатен тривалий час перемагати холодильник. Адольф Гітлер одним із перших у своїй виборчій кампанії задіяв літак, що дало йому змогу за короткий час відвідати багато німецьких міст і виступити там із промовами. Франклін Делано Рузвельт організував собі щотижневі радіоспілкування з мільйонами американців.
На початку ХХ століття абсолютно феноменальну роль у масових комунікаціях стало відігравати кіно з його особливим впливом на людей. У тоталітарних країнах кіновиробництво стало формою творення
іншої «реальності».
Більшовики, прийшовши до влади, відразу осягнули велику ідеологічну потугу кіно й негайно поставили його собі на службу. Оскільки вся їхня ідеологія, котра швидко завоювала мільйони прихильників у світі, була великим ілюзіоном, «магічний ліхтар» братів Люм’єр викликав у них відчуття деякої спорідненості. Адже червоні показували людству кіно комунізму… Тому, цілком логічно, Лєнін визнав очевидний факт: «З усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно…» Цей вислів відтворювали в тисячах цитат.
Можливості кіно ця публіка використала блискуче: в агітпотягах й агітпароплавах товариша Льва Давидовича Троцького, що мчали залізницями й плили річками колишньої імперії, обов’язково разом з оркестром, книжками-газетами та кулеметами був кінопроектор.
Перші роки радянської диктатури кінематограф, як усі інші мистецтва, мав певну свободу. Згадаймо розмаїття громадських творчих організацій у нас в Україні: МАРС, «Вапліте», «Гроно», «Плуг» та ін.
Однак від кінця 1920-х більшовики залізною рукою ставлять усе й усіх під надійний «пролетарський» (читай: чекістський) контроль. Відносно вільних митців женуть до складу так званих творчих спілок: письменників, художників, композиторів, де їх легко та зручно контролювати. Цікаво, що абсолютно аналогічні процеси відбувались у 1930-ті роки в нацистській Німеччині, де створювали «гільдії» художників, письменників, а життям сцени опікувалася так звана Імперська театральна палата, підпорядкована Міністерству народної освіти і пропаганди доктора Ґеббельса. У СРСР кінематографістів змусили перти ідеологічного плуга в перших лавах будівників тоталітарної системи. Пішов потужний потік масового пропагандистського кіно, яке насамперед мало втокмачувати в мізки мільйонів догми радянського мілітаризму та «великого визвольного походу» проти буржуйського світу. Так, дуже популярний фільм «Трактористи» певною мірою торкався теми сільського господарства, але не в першу чергу. Як і Харківський тракторний завод виробляв-таки трактори, але ж передусім — танки… А веселі й симпатичні колгоспники за кермом насправді були замаскованим «екіпажем машини боєвой»… Для цементування тоталітарної системи в СРСР кіно зробило аж ніяк не менше, ніж усі відділи пропаганди й агітації ЦК, обкомів, міськкомів, райкомів КПРС, ніж усі управління ЧК, ГПУ, НКВД, МГБ, КГБ. Homo soveticus — це значною мірою витвір радянського екрана.
Щоправда, інколи від надмірного старання кінодіячі помилялися. Згадаймо фільм «Свинарка і пастух», де в Москві на Виставці досягнень народного господарства зустрілись і покохали одне одного російська працівниця ферми та вівчар із Північного Кавказу. Взагалі спілкування мусульманина з жінкою, що порається біля свиней, — це скандал. Більшу наругу над людиною, що сповідує іслам, важко собі уявити. Але це теж цілком у дусі радянської влади, яка спочатку будувала на Північному Кавказі свинокомплекси, а потім армійською силою топила в крові повстання обуреного місцевого населення…
Чимало робилося для творення ідеального образу «батьківщини робітників і селян». У цьому сенсі справжнім «чемпіоном» був фільм «Кубанські козаки», така собі «пейзанська» комедія про щасливе життя колгоспу на Кубані, де люди всім задоволені, бо все мають. А йшлося, до речі, про повоєнний Радянський Союз. У добу перебудови білоруський громадський діяч Алєсь Адамович згадував, як дивився цей фільм у своєму селі й був разом з односельцями щиро переконаний, що всі в СРСР живуть добре, лише білоруси погано.
Чимало видатних майстрів екрана служили (по-різному й не однаковою мірою) абсолютно людожерським режимам, знімаючи для них справді геніальні стрічки. Згадаймо «Землю» Довженка (про події напередодні колективізації) чи «Тріумф волі» Лені Ріфеншталь (присвячений з’їзду нацистської партії), за який її ганять ось уже 80 років. Усі тоталітарні режими з їхньою схильністю до соціальної містики, вірою у всесилля «вундерваффе» («чудо-зброї») завжди намагатимуться поставити собі на службу витвори технологічного прогресу. Проте навіть цим режимам нікуди не подітися від проблеми контенту…