Наближаючись до парку, молодий робітник Євген Філь зауважив кордони міліції, де перевіряли охочих потрапити на Співоче поле. Оминув тих, кому не дозволили зайти, пройшов крізь міліціантів, які прощупали його очима. Уже поряд зі своїми друзями біля сцени він витяг із-під сорочки те, що шукали радянські вартові. Небезпечною річчю був саморобний синьо-жовтий стяг та древко до нього, зроблене з лижних палок, які були нарізані відрізками по 30 см. Скріпивши древко, Євген підняв недозволенний у Радянському Союзі національний український синьо-жовтий стяг. Поряд майоріло ще п’ять-шість прапорів, із окремими з них гурт людей напролом прорвався через заслон міліції. Національні прапори викликали пожвавлення в присутніх, додали запалу. Події дедалі загострювалися…
На заборонений владою мітинг усе сходились і сходились люди до найбільшої сцени міста. Це неабияк бентежило комуністичних владоможців. Мітингова стихія вже охопила Львів, від якого хвиля громадського протесту котилася до інших населених пунктів. У Тернополі перший масштабний мітинг, на якому зібралася небачена до того кількість людей (30 тис.), відбувся 30 липня 1989 року. На ньому масово підняли синьо-жовті прапори. Тож, щоб не допустити подібного, радянська влада заборонила проводити мітинг у Тернополі 23 серпня 1989-го. Організатори акції дістали письмову відмову щодо її проведення від голови Тернопільського облвиконкому Олександра Товстановського. Напередодні заходу з усіх засобів масової інформації лунали заборони й погрози тим, хто наважиться взяти участь у віче.
Читайте також: Незалежність
Попри заборону близько 15–20 тис. людей прийшли о 19:00 до Співочого поля на мітинг. На ньому планувалося засудити підписаний 23 серпня 1939 року договір про ненапад між Радянським Союзом і Німеччиною, фактично про розподіл Східної Європи. Однак перешкоди з боку влади в проведенні акції внесли корективи в її перебіг. Задумане публічне осудження 50-річчя підписання так званого пакту Молотова — Ріббентропа, за яким диктатори самовільно розпорядилися долями народів, переросло в акцію непокори громади проти свавілля влади. На початку мітингу представники влади спробували змусити організаторів не проводити його. Діставши рішучу відмову, на сцену Співочого поля вийшов голова Тернопільського міськвиконкому Анатолій Кучеренко й заявив, що цей не санкціонований владою мітинг не відбудеться. Після того він забрав мікрофон і пішов геть.
На знак протесту організатори віче — члени Ради Народного Руху України, зокрема Левко Горохівський, Михайло Левицький, Марія Куземко, вийшли на сцену й затулили роти червоними пов’язками з написами «Гласність». Вони символізували порушення владою права громадян на свободу слова в час, коли це право проголошувалося з високих владних трибун.
Такий мовчазний і водночас промовистий виступ лідерів тернопільського визвольного руху викликав обурення серед присутніх. Залунали вигуки «Ганьба!». Щораз голосніше й рішучіше. Вони переросли в ідею йти до влади, донести до її представників, що громадяни мають право на мирне зібрання і відкрите висловлення своїх думок. Отже, усі присутні біля Співочого поля та не допущені міліцією в парк попрямували величезною колоною до обласного комітету Комуністичної партії. Тоді владні важелі були саме там, а не в обласній раді чи облвиконкомі. Дорогою багатотисячна колона скандувала заклики, які дуже різали слух багатьом, адже устої Радянського Союзу здавалися непорушними. І все ж люди в цій «імперії зла» наважилися відкрито вигукувати недозволені гасла: «Україні волю, самостійність, незалежність» та інші. Лунали патріотичні пісні, піднесено котилася «Червона калина». Тим часом кількість людей у колоні нестримно зростала. За різними даними, вона сягала до 100 тис. осіб.
Щоб не допустити колону до будівлі обкому, силами міліції з використанням автобусів та вантажівок із піском було заблоковано тунель під залізничним мостом. Підійшовши до кордонів, учасники акції оминули їх, попрямувавши довшим, обхідним шляхом до обкому в напрямку іншого мосту поблизу Політехнічного інституту. Там на колону теж чекали кордони міліції, уперше екіпіровані бронежилетами, щитами, шоломами та кийками. На мосту розгорілася сутичка з міліцією, яка з цинічною брутальністю у ставленні до людей і національних прапорів намагалася розігнати похід. Десятки осіб дістали травми. Відчув на собі ставлення міліціянтів до громадян Євген Філь, який із прапором ішов у перших лавах колони. Його кинули на землю, побили кийками, а синьо-жовтий прапор намагалися знищити, потоптали чоботами. Закривавили лице й зламали ключицю працівникові заводу «Оріон» Ігорю Гавліву, переламали палець Володимирі Підгурській, а її дочку Оксану побили кийком, у 15-річної школярки від побоїв опухла голова. Марія Баб’як із побитим лицем і синцями на тілі опинилася в лікарні. Не щадили міліціонери й літніх людей. Так, Микола Зелінський отримав ушкодження ніг. Зазнав ударів по голові однин із лідерів акції, голова Української Гельсінської спілки Левко Горохівський, який прямував попереду колони. Не всі згодом афішували отримання побоїв від міліціонерів.
Читайте також: Тиха Незалежність
Груба сила й наруга над національними прапорами, які шматували «охоронці закону», не допомогла їм стримати обурену громаду. Рішучим ударом кордони міліції прорвали, а в руках демонстрантів з’явилися трофейні палиці, догори тут і там підлітали каски. Дехто футболив їх услід міліціянтам, що відступали до Центрального універмагу.
Проломивши собі шлях, багатотисячна колона пройшла через середмістя, оминула забарикадований автобусом із силовиками вхід до міліцейського главку й підійшла до стін обкому. Тут дорогу їй перегородив новий заслін із міліціонерів у бронежилетах, шоломах і зі щитами та гумовими палицями, вони були вишикувані в кілька рядів. Неподалік від них розташували ще й солдатів із автоматами. Однак в екіпірованих стражів влади не було впевненості, що вони зможуть витримати натиск колони.
Звільнення міста. Тернополяни в 1989-му повстали за незалежність проти міліцейського свавілля. Ніби ще сильна репресивна система відступила
На мосту біля політеху тернопільська громадськість уперше від початку подій 1988–1991 років вступила в силове протистояння з радянськими силовиками. Блискавична перемога в сутичці засвідчила нездоланність об’єднаної громади. Це зрозуміли, так би мовити, по обидва боки барикад. Тому начальник обласної міліції Колесник спочатку спробував залякувати, але рішучий натиск протестувальників на міліціянтів змусив його просити громадськість пред’явити вимоги до влади. Левко Горохівський закликав у мегафон підійти до нього голову Руху й голову «Меморіалу». Поряд виявилася керівниця «Меморіалу» Марія Куземко. Удвох із нею Левко Горохівський визначив вимоги до влади. Начальник обласної міліції попросив провести переговори з владою біля обласного драмтеатру, тобто відійти від стін обкому до центральної площі міста. Від імені протестувальників Марія Куземко заявила в мегафон, що люди відійдуть до драмтеатру, якщо негайно буде повернуто конфіскований 18 серпня радянською службою безпеки — КГБ на Волині — другий номер газети «Дзвін» товариства «Меморіал», яку везли з Прибалтики. Коли влада цього не виконає, то штурм обкому поновиться. Досить швидко принесли зв’язаний у пачках тираж конфіскованої газети. Її одразу роздали людям. Після цього протестувальники сконцентрувалися на театральному майдані та прилеглих вулицях.
Представники влади все не йшли. Із чого випливало, що вони намагалися тягнути час, щоб збити запал протестувальників, змусити їх розійтися ні з чим. Тож учасники акції непокори стали вимагати прибуття першого секретаря міськкому партії Віктора Рибіна та голови міськвиконкому Анатолія Кучеренка. У разі якщо через 30 хвилин вони не прийдуть, то громада знову піде на штурм обкому.
Ультиматум подіяв, означені особи разом із начальником обласної міліції з’явилися перед людьми. Вимоги протестувальників їм зачитала Марія Куземко, яку над головами людей підняли на руках. Учасники акції наполягали на:
• відміні розпорядження про заборону проведення мітингів і зборів;
• наданні Руху приміщення для зборів;
• отриманні гарантії, що ніхто з учасників акції не постраждає від репресій.
Представники влади пообіцяли виконати озвучені вимоги. Невдовзі було відмінено обмежувальне розпорядження щодо мирних зібрань громадян, надано будинок культури «Залізничник» для зборів Руху.
Після задоволення висунутих вимог учасники акції протесту раділи здобутій перемозі. Успіх полягав у тому, що люди повірили у власні сили, у те, що можна визволити Україну з-під влади радянської імперії. Для цього треба вийти на вулицю та протидіяти її свавіллю. Учергове було доведено, що згуртована ідеєю громада є силою, проти якої навіть тоталітарна система безпорадна. І це відбулося тоді, коли ще справно працювала радянська каральна система, коли розуміли, що вона не простить бунту проти неї, а, навпаки, намагатиметься якщо не знищити, то зламати. Проте система зруйнувалася, виявилася слабшою, знайшлася потуга, якій вона не змогла протистояти: піднявся народ.