23 серпня
Юлія Ілюха   ▪   Харків

Тиха Незалежність

У Харкові День Незалежності України завжди залишався в тіні іншого свята. Скільки я пам’ятаю себе тут, масштабне святкування з народними гуляннями та «зірковим» концертом на майдані Свободи відбувалося напередодні 24 серпня, а сам День Незалежності довгі роки було тихим шароварним святом.

У чому ж криється сакральність 23 серпня для Харкова? Звернімося до історії. За майже два роки окупації під час Другої світової війни місто тричі намагалися звільнити, але вдалося це лише з четвертої спроби. 23 серпня 1943-го Харків було визволено від німецьких військ. У 1997 році саме цей день обрали для відзначання свята, присвяченого місту (до 1997-го його святкували у вересні). Уже за часів незалежної України, у 2004 році, на Олексіївській лінії відкрили нову станцію метро. Здогадайтеся, як її назвали? — «23 серпня».

 

Переважно в День міста, а не День Незалежності, на майдані Свободи влаштовували гучні концерти за участю українських та закордонних зірок, зокрема російських, які закінчувались опівнічним феєрверком. Наприклад, 2012 року харків’ян на святі розважали Вєра Брєжнєва, Вєрка Сердючка, «Самоцветы», «Boney M», «Дискотека «Авария» та «Океан Ельзи», у 2013-му — «ТІК», «Градусы», «Дискотека «Авария» і знову «Океан Ельзи». День Незалежності тоді відзначали значно скромніше: покладанням квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку й до монумента Незалежності, концертом на кшталт «Рідна ненько моя, Україно!» та парадом вишиванок, організованим ентузіастами.

 

Читайте також: Незалежність

 

Але настав 2014 рік. Тривожна зима, розпачлива весна, страшне літо. Лінія фронту під Слов’янськом, тисячі біженців, зібрані тривожні валізки, страх і нерозуміння. Що далі? Стрес і струс, унаслідок яких тисячі харків’ян усвідомили: ми українці. Сотні стали розмовляти українською. Харків перетворився на потужний волонтерський центр. Волонтери збирали допомогу для воїнів АТО, плели маскувальні сітки, доглядали поранених у госпіталі. Синьо-жовта стрічка на рюкзаку чи браслет на руці стали розпізнавальними знаками «свій-чужий». Того року День міста не святкували, навіть мер Геннадій Кернес заявив, що це було б неправильно. У 2015-му та 2016-му теж обійшлися без грандіозних святкувань. Але вже рік по тому 23 серпня на сцену на майдані Свободи вийшли «Грибы», «Потап и Настя», DZIDZIO, Ірина Білик і Наталія Могилевська. За оцінками правоохоронців, концерт зібралося послухати близько 100 тис. харків’ян. Напевно, за роки війни люди скучили за такими масштабними подіями. У 2018-му святкування перенесли до скверу «Стрілка». Тоді там співали Дан Балан та Полиграф Шарикoff («Серьога»). Здається, Харків знову повернувся в концертну довоєнну епоху.

 

Цього року 23 серпня на майдані Свободи знову гримітиме музика: Ірина Білик, Вєрка Сердючка, Оля Полякова, NK, «KAZKA» і «Время и Стекло». Спасибі, що принаймні без російських «зірок» та феєрверку. Напевно, там знову смажитимуть шашлики й загортатимуть шаурму. Цього самого дня до Дня державного прапора в Харкові планується парад вишиванок, який організовують активісти. А що ж на День Незалежності? Обіцяють покладання квітів до монумента Незалежності та концерт колективів із міст-побратимів. Скромно й без розмаху.

 

Читайте також: Яка в нас суспільна угода?

 

23 та 24 серпня — День визволення Харкова та День Незалежності — як два паралельні світи, що, як на мене, так ніколи й не перетнуться. Перше свято — це День перемоги по-харківськи: згадки про дідів, які воювали, танці в гімнастьорках, польова каша та шашлики з горілкою й пивом на майдані. Святкування та героїзація війни замість ушанування пам’яті загиблих. Наслідки героїзації Дня перемоги в сусідній країні ми пожинаємо тепер і пожинатимемо ще довго. Друге свято — на протилежному полюсі. Це день, коли харків’яни, які мають вишиванки, вбираються в них та вивішують прапори на балконах (втім, вони можуть висіти там ще від 23 серпня, Дня прапора). Тихе свято. Зізнаюся, мені важко уявити, що хтось із патріотичних харків’ян гоцає на концерті в День міста під Вєрку Сердючку чи Олю Полякову. А от бачити, що людей у вишиванках щороку більше, — я помічаю їх навіть у своєму спальному районі, — приємно. І зустрічаючись поглядами, ми спершу дивуємося, а потім усміхаємось одне одному. Втім, вишиванка не обов’язковий атрибут харків’янина-патріота. Я не знаю, як виглядає і яке має ім’я мій сусід за стіною, що живе в третьому під’їзді, але впевнена, що 23 і 24 серпня на балконі в нього висітиме прапор. Я знаю, що в шостому під’їзді мого будинку мешкає Олег, який не вдягає вишиванки й не вивішує прапора, але він власними руками сплів сотні синьо-жовтих браслетів для бійців. Також я знаю, що в моєму районі живе жінка, яка підійшла подякувати за те, що я говорю із сином українською. А 23 серпня, врешті-решт, можна придумати собі альтернативне свято — день народження Сергія Жадана.

Можливо, це й правильно, що Незалежність у Харкові тиха: про справжнє щастя не кричать. Але якщо ми будемо тихі, завжди знайдуться ті, хто заглушить наші голоси гучною музикою.