Друзі запропонували зустрітися у кафе канадського посольства на традиційну п’ятничну вечірку. Вхід мав бути без запрошень, за паспортом. Я передчувала нові знайомства, цікаве спілкування, мовну практику.
Побачивши мій паспорт, охоронець заявив, що має розпорядження не пускати громадян України без супроводження громадянами Канади. На запевнення, що мої друзі – громадяни Франції – вже там і без жодного супроводження, я почула, що Франція – це інша справа. Охоронець натякнув, що дискримінаційні положення щодо українців було запроваджено після інциденту, який трапився на території посольства. Коли я сказала, що дістану диктофон, він почав виганяти мене, мотивуючи це тим, що я йому погрожую.
Замість сваритися далі, я розплакалася. Мені було образливо, хоча я стояла на твердій землі батьківщини і нічого надзвичайного не могло бути на тому канадському острові, окрім того, що мене на нього не пустили. Образу посилював ще й брелок «Міжнародної амністії» з промовистим гаслом «Вимагаємо гідності», який так (не)доречно яскраво жовтів на моїй сумці. Я плелася вулицею і переглядала скарбничку образ. У Російсько-німецькому інституті публіцистики мене, як громадянку України, не допустили до участі в конкурсі на закордонне стажування. Сказали: через те, що я пропускаю заняття, хоча це була неправда. На семінарі для молодих журналістів у Німеччині я захотіла поїхати на вихідні до Берліна. Мене відпустили, взявши натомість «на зберігання» мою валізу як доказ того, що я не зникну, піддавшись непереборному бажанню попрацювати десь в Італії.
Але мене ще жодного разу не принижували так відверто. І де – у центрі столиці на порозі дипломатичної установи, що встановлює дискримінаційні положення щодо громадян країни, у якій перебуває. І це Канада, де проживає понад мільйон наших земляків, чий найвідоміший хокеїст, котрому довірили запалення олімпійського вогню, – етнічний українець.
Я не хочу стояти в черзі на морозі, щоб отримати візу, але не змогти скористатися нею через застуду, як це сталося з моєю подругою. Не хочу втаємничувати працівників посольства у подробиці мого особистого життя, надаючи їм документальні свідчення знайомств і стосунків, фотографії, роздруківки імейлів, гербарії подарованих квітів. Я втомилася від співбесід, демонструючи обізнаність і прагнення до ще більшої обізнаності у їхній країні. Я не знаю, як переконати посольство Італії виконувати Угоду про спрощення візового режиму між Україною і ЄС, яке у випадку надання віз для журналістів її просто ігнорує. Напевно, ми і справді дуже їх розчарували, але наше розчарування взаємне.