Щебінь лунко хрускотів під ногами. Ми йшли від паркувального майданчика до музею, а я намагалася зібратися з мужністю. Цей концентраційний табір зламав долю мого діда і залишив незагойну рану в душах моїх рідних. Він народився як Турчин Микола, а тут називався №51837…
На початку ХХ століття Дахау було розвиненим промисловим центром зі зручним залізничним вузлом. За однією з версій, на виборах 1932 року місцеві мешканці проголосували проти Адольфа Гітлера, тому він і побудував цей один із перших концтаборів так, щоб сморід спалюваних тіл нагадував виборцям про їхню помилку. В 1930-х тут постала велика фабрика, що виробляла смерть. Гітлер прийшов до влади законним шляхом, але під його керівництвом Німеччина визнала ворогами майже весь світ, особливо близьких сусідів. Виходить, і своїх співвітчизників також.
Зараз Дахау – типове німецьке місто, тут хороші дороги, невисокі будинки з квітучими вазонами на балконах. На полях, де стелився попіл спалених людей, вирощують гладіолуси, троянди й петунії. А меморіальний комплекс «Дахау» заховався поміж сучасних заводів, ми не одразу його й знайшли.
За паркування авто заплатили три євро – ці гроші надходять у фонд підтримки меморіального комплексу. А вхід до музею безплатний. Перед ним – скульптура роботи Нандора Гліда. Вона створена неначе з чорних худих людських тіл, що переплетені колючим дротом.
Я щосили стримую сльози, але зрештою вони прориваються, щойно заходимо крізь ворота з написом ARBEIT MACHT FREI («Праця звільняє») на апельплац – майдан перед бараками. Саме тут по кілька годин щодня протягом року стояв мій дід. Есесівці регулярно влаштовували перегук, і кожного четвертого з шеренги змушували йти на жахливу смерть. Через багато років після війни діду наснився страшний сон. Він кричав: «Я четвертий! Ви чуєте: я четвертий!»
Я ховала сльози за темними окулярами. Дід мало розповідав про перебування у концтаборі, для нього назавжди це лишилося страшною психологічною травмою.
За весь час існування концтабору Дахау тут було ув’язнено понад 200 тис. осіб різних національностей і навіть різних континентів. П’ята частина з них загинули.
За бараками – меморіальний комплекс на пам’ять про загиблих євреїв. Також на території табору є протестантська церква «Примирення», монастир кармеліток Holy Blood («Свята кров»), Меморіальне кладовище, італійська каплиця Regina Pacis та руська православна церква Воскресіння Христового – звільнення в’язнів концтабору сталося якраз напередодні Великодня. А ще Восьмикутна башта – меморіальна зала пам’яті жертв концтабору.
Через окремі ворота – вхід до крематорію. Територія навколо цього будинку відгороджена колючим дротом. Туди не пускали в’язнів, лише тих, хто ніколи вже не повертався, і тих, хто був змушений працювати біля печей.
Дід був у неволі майже два роки – аж до звільнення американцями 29 квітня 1945 року. А повернувся додому якраз на Спаса, у серпні, коли посвятили яблука. Він добирався додому п’ять місяців!
…Діда з нами вже немає багато років. Встановити хоча б приблизну кількість наших співвітчизників, які загинули в Дахау, важко. Їх записували або як громадян Радянського Союзу, або як росіян, або як поляків.
Ми планували заїхати в концтабір на хвильку – пофотографувати, щоб потім показати донькам діда – моїй мамі й тітці. А пробули понад три години. Я вдивлялася у старі фото на стендах, читала написи, газетні вирізки, торкалася стін…
Виходиш звідти і згадуєш, що у світі й досі є концтабори, хай там як називається влада їхніх країн – соціалістична чи націонал-демократична. А ще починаєш дужче поважати німців, які змогли визнати провину своїх батьків і дідів, жити з цим і попередити інші народи про загрозу приходу до влади тоталітарних режимів та лідерів.