Писати про «365 днів героїчного опору» ми не будемо, адже російсько-українська війна почалась не рік тому, а набагато раніше – 20 лютого 2014 року, коли «зелені чоловічки» висадились в Криму. Хоча й ця дата умовна. Насправді, війна почалася рано вночі проти 30 листопада 2013 року, коли силовики Януковича спробували розігнати Майдан.
Так, між Революцією гідності та війною справді існує прямий причинно-наслідковий зв’язок. Саме тоді українське суспільство зірвало сценарій м’якого поглинання України імперією через встановлення маріонеткової проросійської диктатури Партії регіонів. Москва була розлючена зривом кучмівського «транзиту» у 2004 році, проте слабкість тих, хто прийшов до влади на хвилі Помаранчевої революції, давала надію на швидкий реванш. І цей реванш справді невдовзі відбувся – у 2010-2012 роках. Далі все мало піти за планом: регіоналам належало повести Україну шляхом Білорусі, який, скоріш за все, закінчився б приєднанням спочатку до Митного союзу, а потім до «Союзного государства».
Проте зі своїм завданням Янукович не впорався і Москва запустила в дію план Б, зробивши ставку на руйнування української державності – щоб потім заволодіти рештками. Анексію Криму неможливо розглядати окремо від спроби організувати сепаратистський заколот у південно-східних (та й інших) областях. Приклад Криму мав продемонструвати недієздатність центральної влади і надихнути бунтівників у інших регіонах. У Москві очікували, що українська державність не витримає і зазнає колапсу, після чого РФ зможе ввести «миротворців» та встановити «легітимний» уряд. Але коли і цей план не спрацював, довелося терміново вигадувати казочку про «сакральний Крим» і «народ Донбасу», заради яких все нібито й почалось.
Те, що після 2015 року на фронті встановилося відносне затишшя, ввело в оману багатьох – і у світі, й навіть в Україні. З’явилося сподівання, що про все можна якось «домовитись», знайти якийсь «компроміс». Проте, як свідчить вся історія українсько-російських стосунків, простору для компромісу тут ніколи не існувало. Це Фінляндія, вирвавшись з лабет Російської імперії, змогла врешті «зійтись посередині», прийнявши принизливу стратегію «фінляндизації». Але стосовно українців, на відміну від фінів, Росія завжди мала інший план – тотальне поглинання і повне стирання ідентичності. Якщо фінів імперія просто примушувала до лояльності, то нас примушували зректися власної тожсамості, мови, культури, пам’яті, щоб врешті стати «простыми русскими людьми».
Чи могла імперія відмовитись від цього плану, облишити незалежну Україну у спокої? Ні. І справа не в світоглядних установках Путіна та російських еліт. І навіть не в тому, що «державна велич» – це потужний наркотик, який дозволяє тримати маси у покорі. Внутрішня будова імперії – аж від часів Московського князівства! – вимагає постійної експансії назовні. Це питання не ідеології, а економіки. Саме Україна є ключовим ресурсом, який потрібен імперії для пролонгування свого існування. Двобій двох тоталітаризмів – гітлерівського і сталінського – також був змаганням за володіння Україною. 1991 року імперія увійшла у посмертну, зомбічну фазу свого існування. СРСР часів Афганської війни також являв собою досить жалюгідне видовище, проте для сучасного російського імперіалізму й це вже недосяжний рівень. Проте час піджимав і Москва врешті пішла ва-банк, кинувши останні сили на завоювання України. І так – це був жест відчаю, останній стрибок шакала.
Сьогодні вже зрозуміло, що Москва наближається до поразки. Питання лише в тому, в який саме спосіб це станеться. Краще, якщо це буде швидкий крах і розпад, гірше – якщо загнивання і деградація розтягнуться на роки і десятиліття. Але, задивляючись у будучину, важливо не втратити концентрацію, не забути про пріоритети сьогодення. Йдеться, звісно ж, про фронт. Причому фронт в Україні лише один. Боротьба з корупцією, порятунок економіки, реформи, освіта і культура – це не фронти, а сфери діяльності.
Після 2014 року ми дізнались, наскільки швидко суспільство починає забувати про війну. Здавалося б, після початку повномасштабного вторгнення змінилось все. Проте нещодавно ми пересвідчились, що певна частина соціуму вже готова перемкнутись на звичний політичний серіал, головна інтрига котрого полягає в тому, чи «зіб’ють» з посади чергового персонажа. Звідки береться потяг до подібного ескапізму, цілком зрозуміло. Проте розгортання політичної боротьби в тилу – це останнє, що потрібно зараз воюючій армії. Це, звісно, не значить, що не треба викривати корупціонерів чи проводити реформи. Але робити це можна по-різному. Видовищний політичний рестлінг – це забава для мирних часів, натомість зараз варто уникати будь-яких зайвих рухів і відрізняти важливе від неважливого.
Сьогодні, як і вночі 30 листопада, нашим абсолютним пріоритетом є боротьба, котра вимагає від нас усіх максимальної концентрації уваги і напруження сил.