Реалізм особливо потрібен під час становлення молодої демократії. Однією з причин численних поразок демократичних експериментів останнім часом було те, що вони занадто багато уваги приділяли виборам і занадто мало – іншим важливим елементам демократії. Наприклад, необхідно стримувати владу держави і гарантувати права людини, як-от свобода слова і свобода організації. Найуспішніші нові демократії виявилися такими значною мірою завдяки тому, що уникнули спокуси мажоритаризму – уявлення про те, що перемога на виборах дає більшості право робити все, що заманеться. Демократія в Індії вижила після 1947-го (за винятком кількох років надзвичайного стану), а в Бразилії – із середини 1980-х. В обох завдяки обмеженню влади уряду і гарантуванню прав людини. Сильна конституція – це не лише запорука довгострокової стабільності завдяки зменшенню ймовірності того, що невдоволені меншини повернуться проти влади. Вона також допомагає боротися проти корупції, а це бич країн, що розвиваються. І навпаки, найперша ознака небезпеки для новонародженої демократії – прагнення виборних керівників позбутися обмежень своєї влади – часто в ім’я влади більшості. Мурсі намагався заповнити верхню палату єгипетського парламенту прибічниками «Братів-мусульман». Янукович урізав повноваження української ВР. Путін безцеремонно розправився з незалежними інститутами Росії «в ім’я народу». Кілька африканських лідерів займаються грубим мажоритаризмом: скасовують обмеження президентського терміну або посилюють покарання за гомосексуалізм (як це зробив президент Уганди Йовері Мусевені) 24 лютого.
Читайте також: Хвороби демократії
Лідери іноземних держав повинні швидше реагувати на вияви такої неліберальної поведінки, навіть якщо більшість нічого проти не має. Та особливо цей урок потрібний архітекторам нових демократій: вони повинні знати, що дієва система стримувань і противаг не менш важлива для встановлення здорової демократії, ніж право голосу. Хоч як парадоксально, але навіть потенційних диктаторів події в Єгипті та Україні можуть багато чого навчити. Життя Мурсі не марнувалося б у переїздах між в’язницею і заскленою лавою підсудних у єгипетському суді, а Януковичу не довелося б рятуватися втечею, якби вони не розізлили своїх співвітчизників, загарбавши надто багато влади.
Навіть ті, кому пощастило жити в зрілих демократичних країнах, мають уважно стежити за архітектурою своїх політичних систем. З огляду на поєднання глобалізації і цифрової революції деякі найбільш священні інституції демократії видаються застарілими. Державам із давніми демократичними традиціями треба оновлювати власні політичні системи як для того, щоб вирішити внутрішні проблеми, так і щоб оживити імідж демократії за кордоном. Деякі з них вже розпочали цей процес. Сенат США не дає змоги сенаторам перешкоджати призначенням на посади. Кілька штатів запровадили відкриті праймериз і доручили зміну меж виборчих дільниць незалежним комісіям. Інші явні зміни повинні поліпшити стан справ. Реформа партійного фінансування, коли оприлюднюватимуться імена всіх спонсорів, ймовірно, зменшить вплив лобістів. Європарламент може попросити своїх депутатів пред’являти звітні документи про свої витрати. В італійському законодавчому органі забагато депутатів, які отримують надто високу зарплату, а крім того, дві палати з однаковими повноваженнями, що ускладнює роботу. Але реформатори мають прагнути більшого. Найкраще стримати вплив «особистих інтересів» через зменшення кількості благ, які може розподіляти держава. А найліпший спосіб уникати всенародного розчарування в політиках – обмежити їхні обіцянки. Коротше кажучи, ключ до здорової демократії – зменшення держави. Ця ідея відома ще з часів американської революції. «Щоб створити уряд, яким керуватимуть люди заради людей, спочатку потрібно дати йому можливість контролювати народ, а далі зобов’язати його контролювати себе самого», – заявляв Медісон. Поняття обмеженої держави також було невід’ємним від перезапуску демократії після Другої світової війни. У Хартії Організації Об’єднаних Націй (1945) і Загальній декларації прав людини (1948) визначено права і норми, які державна влада не може порушити, навіть якщо цього захоче більшість.
Читайте також: Історія повертається
Ці стримування і противаги були продиктовані страхом перед тиранією. Але сьогодні, особливо на Заході, великі загрози для демократії помітити важче. Одна з них – розростання держави. Нестримне розширення урядового апарату обмежує свободи і наділяє дедалі більшими можливостями лобістів. Ще одну загрозу породжує звичка держави давати нездійсненні обіцянки: або запроваджувати пільги, які вона не може оплачувати, або вести війни, які не здатна виграти (наприклад, боротьба з обігом наркотиків). І виборців, і уряди треба переконувати в перевагах обмеження природного прагнення держави брати на себе непосильні завдання. Так, передача контролю над валютною політикою незалежним центральним банкам втихомирила шалену інфляцію 1980-х. Зараз час застосувати той самий принцип обмеженого уряду до ширшого спектра діяльності. Зрілим демократіям, як і щойно народженим, необхідні стримування і противаги для повноважень виборних органів державної влади.
Самообмежуватися держава може по-різному. Наприклад, натягти на себе золоту гамівну сорочку – прийняти жорсткі фінансові правила, як це зробили шведи, зобов’язавшись узгоджувати свій бюджет з економічним циклом. Або вводити додаткові норми, які зобов’язують політиків оновлювати закони, скажімо, кожні 10 років. Або просити незацікавлені сторони пропонувати довгострокові реформи. Шведи врятували свою пенсійну систему від колапсу, коли незалежна комісія запропонувала практичні реформи, зокрема розширення приватних пенсій і залежність пенсійного віку від очікуваної тривалості життя. Чилі надзвичайно успішно вдалося впоратися з нестійкістю ринку міді, з одного боку, і популістськими вимогами переводити надлишок у соціальні виплати в успішний період – з іншого. Країна запровадила суворі правила, які вимагали розпоряджатися лишками відповідно до економічного циклу. Спеціально призначена експертна комісія визначає способи реагування на нестійкість економіки.
Чи не призведе таке делегування додаткових повноважень сильним світу цього до послаблення демократії? Не обов’язково. Відмова від повноважень може зміцнити її, не даючи людям голосувати за політику проїдання, яка призводить до банкрутства та соціальних криз, і захищаючи меншини від переслідування. Але технократія, звичайно, може заходити надто далеко. Делегувати повноваження слід обережно, у небагатьох широких сферах на зразок валютної політики або соціального захисту, і цей процес повинен бути відкритим і прозорим.
Читайте також: Що діється з демократією?
Делегування повноважень нагору, великим чинам і технократам, має врівноважуватися відповідним делегуванням донизу, наданням простим громадянам права приймати певні рішення. Проблема в тому, щоб поєднати рівновеликі сили глобалізму і місцевих інтересів, а не намагатися ігнорувати їх або боротися з ними. За рівноваги цих двох підходів ті сили, які загрожували демократіям зі встановленими традиціями зверху (через глобалізацію) і знизу, не підривають демократію, а зміцнюють її.
Токвіль твердив, що місцева демократія часто представляла народовладдя в найкращому його вигляді: «Міські віча для свободи – це те саме, що початкова школа для науки; вони приносять її людям, вчать, як користуватися нею собі на благо». Рейтинги популярності мерів міст зазвичай удвічі вищі, ніж політиків загальнодержавного рівня. Нинішні технології дають змогу застосовувати сучасну версію засідання міської ради для залучення громадян та використання інновацій. Гіпердемократія в онлайн-режимі, де безперестанку на розсуд громадськості виносяться питання для голосування, зіграла б на руку групам за інтересами. Але технократія і пряма демократія можуть урівноважувати одна одну: приміром, незалежні бюджетні комісії – оцінювати вартість і доцільність місцевих законодавчих ініціатив.
Дехто все це навчився поєднувати належним чином. Найбільш обнадійливий приклад – Каліфорнія. Місцева система прямої демократії дала змогу громадянам голосувати за взаємовиключні заходи, наприклад, підвищення виплат і зниження податків, а от закриті праймериз і перекроювання дільниць вели до інституціоналізації екстремізму. Але за останні п’ять років Каліфорнія здійснила низку реформ – частково завдяки старанням Ніколаса Берґґрюна, філантропа та інвестора. Штат створив «комітет для довгих роздумів» на противагу короткостроковим тенденціям у законодавчих ініціативах. Тут запровадили відкриті праймериз, а повноваження зі зміни виборчих округів передали незалежній комісії. І вдалося успішно збалансувати бюджет – досягнення, яке Даррелл Стайнберґ, очільник Сенату штату Каліфорнія, назвав майже фантастикою. Аналогічно уряд Фінляндії створив об’єктивні й незалежні комісії для розробки пропозицій щодо майбутньої пенсійної системи в країні. Водночас держава намагається застосувати електронну демократію: парламент зобов’язаний розглядати будь-яку ініціативу, яка збере 50 тис. підписів. Але потрібно ще багато подібних експериментів, у яких поєднувалися б технократія і пряма демократія, делегування повноважень нагору й донизу. Лише тоді демократія зможе подолати непростий шлях до одужання.
Другий президент США Джон Адамс якось сказав: «Демократія ніколи не триває довго. Незабаром вона слабне, виснажується і вбиває себе. Ще не було такої демократії, яка не покінчила б самогубством». Він явно помилявся. Демократія вийшла впевненим переможцем ідеологічних боїв ХХ століття. Але якщо вона і в ХХІ столітті хоче зберегти свої успіхи, її слід старанно плекати в дитинстві й дбайливо берегти в зрілості.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com