-Які потреби? Теплі ковдри, ліки, теплі речі?
-Та ні, в нас все є. Лікуємося, – крізь страшенний кашель, що ніби відлуння в телефонній слухавці повторюється від сусідів по казармі десятки разів, каже він.
Вони усі дуже застуджені, їх тільки вчора перевели з міста, про яке найчастіше звітує штаб АТО. Вони більше не можуть тримати цю територію, бо демобілізували усіх, хто був основним складом елітного підрозділу ЗСУ. Лишилися контрактники, яких не дуже багато. Тому пішли на ротацію. Викашлювати місяць пекла чуть подалі від лінії фронту…
-Наші поїхали по військоматах- агітувати переходити до нас. Але хто ж піде – контрактники, які служать в своїх містах, отримують тільки на півтори тисячі менше. Кому ж потрібно йти на передову, краще служити за місцем проживання, я розумію… Так ось набрали багато, а воювати тут нікому, – позіхає він.
Йому воювати за місцем проживання не можна. Бо він донецький. Колись пройшов службу, став підприємцем, купив квартиру та машину. Коли в Донецьку з’явилися озброєні люди, списався з колишніми товаришами по службі. І пішов добровольцем. На службу пішла й його дружина: вона служить в часті в звільненому місті, бо в родині є синок-першокласник. А він пройшов майже усі найгарячіші точки: ДАП, Авдіївка, Дебальцево…
Читайте також: Сироватка правди
-Яскраві враження лишилися з часу оборони літовища. Бо це ж зовсім поруч з домом було. Там з хлопчаків справжні воїни народжувалися. Але було по-різному. Якось приїхав великий начальник – роздає вказівки направо-наліво, те захопити, це втримати, туди побігти… А усі – майже 100% поранення чи смерть. Дивилися ми, а що скажеш – не виконати накази командира не можна. Один з наших не розгубився – начепляв на себе всю амуніцію, схопив зброю, каже: «Товарише командире! З вами – хоч у пекло! Вдягайтесь, чекаю!». Так ці безглузді вказівки і зникли…
Він пройшов три місяці навчання, з рядового вже доріс до взводного, а потім командира роти. «До закінчення особливого стану»… Коли був на навчанні во Львові, ходив запрошувати хлопців служити в підрозділ: сині тільняшки, романтика то да се. А питання почув, що здивувало спочатку: «Чи швидко оформлюють УБД?». Та, каже, не дуже, але оформлюють. Але коли спитав, на який термін укладений контракт, усе зрозумів: на пів року. Треба ж встигнути отримати УБД…
-Але не тільки в цьому річ – я ж знаю багато хлопців, що після мобілізації хотіли б підписати контракт, щоб служити саме на передовій. Бійці з досвідом, з потрібними спеціальностями. Але, нажаль, не змінилась наша армія. Бо в ній досі зневажають тих, хто є захисниками Вітчизни. Коли самодостатні дорослі чоловіки приходять свідомо до лав армії України, вони не повинні чути лайку, образи, відчувати на собі кулаки командирів. Так, це нікуди не ділось. Інколи і бігли на самий «передок», щоб від таких «керманичів» подалі. Це ж де бачено, щоб за провину солдата принижували перед усіма та били? А таке є. Тому і кажуть: ми б пішли, але не до тієї армії… – чутно, що це йому дуже болить.
Розповідає, як приходять на контракт хлопчаки-менеджери, які не служили в армії, навіть, не мають водійських прав. Що з ними робити такими? Коли навіть мотивації немає вдосконалюватися, тільки зарплатня привабила.
Згадую, як подруга розповідала: під її офісом зламалась автівка з бійцями. Цілий день поїли їх чаєм. З’ясувалось, що контрактники нові. Так подруга з жахом дослухалась у розмови про те, як добре жили при Януковичі, що уся війна через Майдан, а з Росією домовлятися треба. І плакала, бо пам’ятала, що казали добровольці в 2014 році, коли в них не те, що зарплатні, зброї не було…
Читайте також: Семен Глузман: «Страх ніхто й ніде не лікує»
– Може, все ж щось потрібно? Чи пораненим бійцям, а може, родинам загиблих. Особливо, якщо вони лишилися на окупованій території…
– Може, і потрібно. Але ми не знаємо нічого про родини тих, хто загинув. Інколи дізнаєшся, що людина загинула, а в підрозділі навіть на плацу не помовчали над його пам’яттю… Загинув- відвезли, все, крапка. Статистика така – цифри «200»… Бо нікому це не потрібно, де його родина та за що він загинув. Так не повинно бути, в нас більше 30 хлопців загинули, а про це навіть не розмовляють, – ще одна прикрість стоїть колом в горлі бійця. Він знов кашляє, але чутно, що не від хвороби: щоб я не чула, що в голосі сльози.
Я щось знов стрекочу про ковдри та антигрипи, цукерки чи шкарпетки, але він мовчить. Бо вважає, що вже майже на курорті. Якщо витримали там, тут щось вимагати точно не будуть. Але то потрібно мені, то мені конче необхідно доказати, що він та його побратими нам дуже потрібні. Бо хто ж нас буде боронить, коли хтось вирішить домовлятися з Росією, у когось скінчиться півроку контракту, а хтось буде продовжувати знущатися з бійців, обкрадаючи їх та реалізовуючи свої потворні комплекси? Я прошу дзвонити, обов’язково дзвонити – хоч з передовій, хоч з «курорту», хоч з якого закутку Всесвіту. Щоб почути, що живий…