Моторошно було слухати свідчення в суді Андерса Брейвіка – норвежця, відповідального за торішній вибух в Осло і напад на молодіжний табір, що забрали життя 77 осіб. Терорист, який зізнався у скоєнні злочину, до найменшої дрібниці описував, як свідомо цілив у переляканих дітей на острові Утоя і планував обезголовити колишнього прем’єр-міністра для «самозахисту», необхідного у війні проти мусульман у Європі. Чимало норвежців прагнуть припинити ці публічні виступи, для яких він використовує суд. Дехто наполягає, що його свідчення – це важливе попередження, яке варто почути. Норвегія та решта світу, кажуть вони, мають зрозуміти, нетолерантність та екстремізм, що нині захоплюють ультраправих у Європі.
Читайте також: Герострат для багатих
Злочини Брейвіка – жорстокий сигнал тривоги для європейських політиків, які здебільшого ігнорували поширену ісламофобію та протести проти імміграції навіть у традиційно ліберальних і толерантних країнах. У Скандинавії, Центральній Європі й найбільше у Франції, як довела Марін Ле Пен на нещодавніх виборах, сотні тисяч людей, особливо молодь, підтримують партії, що обіцяють покласти край напливу іммігрантів та біженців, приборкати мусульманських активістів та акцентувати на етнічно «чистій» Європі й християнській ідентичності.
У Європі нині діють 30 ультраправих партій, які здобувають голоси на виборах, потрапляють до парламентів, впливають на рішення політиків-лідерів і навіть підписують угоди з традиційними консервативними політсилами, як це сталося в Нідерландах. Мало хто з цих угруповань відкрито підтримує екстремістську маячню, опубліковану в маніфесті Брейвіка. Але всі вони поділяють схожі основні ідеї і, подібно до норвезького терориста, поширюють їх через праворадикальні інтернет-сайти.
Головна мотивація правих екстремістських партій – запеклий протест проти імміграції (особливо мусульманської), багатоетнічності та мультикультуралізму, що, на їхню думку, створюють загрозу для європейської культури та ідентичності. Вони апелюють до латентних націоналістів, вороже ставляться до пан’європейських інституцій на кшталт Європейського Союзу і не мають часу на «м’яку» соціальну політику.
Утім, більшість молодих ультраправих лідерів завбачливо уникають немодного нині антисемітизму. Вони знають, що жахіття Голокосту і досі лежать чорною плямою на всіх ультраправих рухах, а в більшості країн ксенофобська «мова ненависті» та відкрита антисемітська агітація передбачають кримінальну відповідальність. Нинішнє покоління ультраправих активістів відійшло від копіювання ідей Гітлера, хоч і вдається до багатьох його методів для здобуття підтримки серед молоді, невдоволених та безробітних. Жан-Марі Ле Пен, колишній лідер французького Національного фронту, був старомодним фашистом, у той час як його донька будувала виборчу кампанію здебільшого на протестах проти великої кількості мусульман у Франції, невдоволення безробіттям та євро інтеграцією.
Націоналізм залишається потужною силою серед ультраправих угруповань, які намагаються розпалювати гордість за колишню славу і ненависть до обмеження права більшості нав’язувати свої погляди меншості. Ультраправі мають успіх у країнах, де напередодні Другої світової війни діяли сильні фашистські партії. В Угорщині «Йоббік» не приховує зневаги до посткомуністичної демократії. «Ми не комуністи, фашисти чи націонал-соціалісти, – заявив один із її лідерів Ґабор. – Але – і це має розуміти кожен дуже чітко – й не демократи».
Читайте також: Німецький політолог Ріхард Штьосс: Єдиний шлях подолання екстремізму – це розвиток громадянського суспільства
Два роки тому ця політсила здобула 17% голосів. І хоча провідні ЗМІ мало висвітлюють її діяльність, ефективно поширює ідеї через Facebook та інші соціальні мережі. Це не партія соціальних паріїв та лузерів: згідно з дослідженнями, більшість прихильників – молоді люди, які мають роботу, середню або навіть вищу освіту. Така тенденція наявна й деінде: переважна частина виборців радикальних правих партій у Європі – представники середнього класу, що остерігаються економічних та особливо соціальних змін. Про це свідчать результати опитування, проведеного нещодавно Ноттінгемським університетом.
З огляду на історичні події завжди були побоювання, особливо за кордоном, щодо поширення праворадикального екстремізму в Німеччині та Австрії. 2000 року члени ЄС бойкотували останню, коли Консервативна партія утворила коаліцію з Партією свободи, очолюваною харизматичним ультраправим лідером Йорґом Гайдером. У Німеччині страхи пов’язані не лише з нещодавнім успіхом Націонал-демократичної партії на виборах, а й зі спрямованою проти турків та інших іммігрантів діяльністю крайніх угруповань, які спалюють гуртожитки і нападають на родини. При цьому не було жодних офіційних розслідувань чи спроб покласти край таким діям. А політсили-лідери переймають деякі ідеї правих. 2010 року поважний німецький соціал-демократ Тіло Сарацин опублікував книжку, в якій заявив, що ФРН стане біднішою і втратить ідентичність та потенціал, бо турецькі й арабські іммігранти мають нижчий IQ. За його словами, ці ідеї підтримує третина німців: на їхню думку, держава має обмежити імміграцію та практикування ісламу. Його виключили з партії, але вже за рік канцлер Анґела Меркель із правлячої консервативної Християнсько-демократичної партії повторила деякі з його постулатів, заявивши, що мультикультуралізм зазнав краху.
У Греції, яка внаслідок жорстких економічних заходів нині потерпає від безробіття, соціальних протестів та безнадійних настроїв, праворадикальні угруповання, які виступають проти засилля іноземців, швидко набирають ваги. Вони звинувачують албанців, мусульман та всіх інших іноземців у країні в крадіжці робочих місць та занепаді морального духу греків.
Проте багатьох політиків непокоїть поширення екстремізму в традиційно ліберальних державах. 2009 року шведські виборці підтримали заборону будівництва мінаретів на мечетях країни. Нова фінська партія «Істинні фіни» виринула невідомо звідки і здобула значну частину голосів, декларуючи ворожість до чужинців та будь-яких європейських позик для слабших південних країн – членів ЄС. У Швеції, Данії та Норвегії також стають популярними праворадикали. Найбільше вразили традиційно толерантні Нідерланди, де Ґерт Вілдерс, політик, який назвав Коран «книгою зла», а іслам «тоталітарною ідеологією», здобув 15% голосів 2010 року. Його Партія свободи нині стала третьою політичною силою в державі. А погляди на іслам такі радикальні, що нещодавно йому заборонили в’їзд до Великої Британії. Трохи раніше – після вбивства 2002 року гея та антимусульманського діяча Піма Фортейна – в країні були організовані масштабні атаки на мечеті та антимусульманські протести, що шокували багатьох тамтешніх виборців. Відтоді всі уряди обіцяли зупинити імміграцію та приборкати мусульманське духовенство, що пропагує нетолерантність.
Читайте також: Мовчання еліт
У Великій Британії також ніколи не було сильної праворадикальної партії, але останнім часом праві рухи набувають популярності й отримують голоси на виборах – здебільшого завдяки антимусульманським лозунгам. На останніх Британська національна партія залишилася без місць у парламенті, але вона має представництво в Європейському парламенті у Страсбурзі. А нове угруповання «Ліга англійської оборони» організувало вуличну демонстрацію проти мусульман. Наразі це не надто численна партія, але вона залучає багато симпатиків через інтернет, як і інші праворадикальні сили деінде.
На початку цього місяця «Ліга англійської оборони» організувала першу всеєвропейську конференцію праворадикальних партій в Орхусі (Данія). Близько 200 членів політсил із кількох країн зустрілися і вирішили сформувати «Лігу європейської оборони» для захисту Європи від ісламського екстремізму. Більшість із цих партій засудили злочини Брейвіка, однак їм не уникнути асоціації з ним. Адже терорист наголосив, що зв’язки з праворадикальними угрупованнями Британії найбільше вплинули на його політичні погляди.
Частково провина за поширення праворадикальних течій лежить на традиційних політичних партіях, які ігнорували незручні запитання про імміграцію та інтеграцію меншин. Більшість із них нині адаптують свою політику до народних тенденцій. Прем’єр-міністр Великої Британії Девід Кемерон нещодавно, подібно до Меркель, заявив, що мультикультуралізм зазнав краху, і закликав до міцнішого утвердження британських цінностей і ідентичності.
Мусульмани в багатьох європейських країнах стурбовані цією тенденцією. Дехто відреагував на неї, закликавши активніше засуджувати екстремізм у своїх лавах і повідомляти поліції про підозрюваних у терористичних намірах. Але багато з них засуджують так звану хвилю ісламофобії та закриваються в межах своєї спільноти, ізолюючись від мейнстриму. Чутки про те, що праворадикали спонукають до нападів на них, також призводять до войовничості та екстремізму поміж багатьох молодих мусульман – мешканців західних мегаполісів. Три роки тому у Франції сталися жорсткі сутички в передмістях Парижа.
Вбивства, скоєні тулузьким терористом минулого місяця, знову викликали побоювання, що десь уже чекає черговий Брейвік, заохочуваний праворадикальною ксенофобією і готовий до страшної помсти тим, кого він вважає новою загрозою національній ідентичності своєї країни.
Читайте також Президентські вибори: Франція радикалізується